Звенигородський кошовий Семен Гризло

Про рідний край. Враження від подорожей та відпусток.

Модераторы: TEMA, Ksenia

Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 19688
Зарегистрирован: 16 ноя 2008
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 5279 раз
Поблагодарили: 8978 раз

Звенигородський кошовий Семен Гризло

Сообщение Kozak Taras » 06 фев 2016, 23:15

Изображение
Семен Григорович Гризло з Катеринополя, козак з неслухняним русявим волоссям та закрученими догори вусами, став видатною постаттю в історії нашої Батьківщини - першим кошовим відродженого українського козацтва.

Містечко, де 10 квітня 1889 року народився Семен Гризло, колись називалося Калниболото. Саме козаки цього містечка заснували на Запорожжі Калниболотський курінь, а на Кубані станицю Калниболотську. Потім містечко перейменували на Катеринопіль, на честь цариці Катерини, яку Тарас Шевченко називав “вражою матір’ю” (як не дивно, борці проти царизму більшовики за 80 років своєї влади так і не змінили назви, мабуть, через те, що в розбудові імперії були спільниками).

На стежку війни проти Російської імперії Семен Гризло став 1905 року як учасник повстання на броненосці “Потьомкін”, що, як відомо, закінчилося поразкою. Довелося катеринопільському козакові спокутувати вину перед російським царем аж у Сибіру. Подвиг моряка оцінили в 5 років заслання.

Під час Першої світової війни Гризло служив у 138-му вільнонайманому транспорті 28-го додаткового вільнонайманого обозного батальйону 5-ї Діючої російської армії. Збереглися його листи за 1914 - 1915 рр. до своєї дружини Ярини. Написані вони українською мовою.

Один з організаторів Першого Всеукраїнського з'їзду Вільного Козацтва, що відбувся 3 жовтня 1917 р. у м. Чигирин. На з'їзді був обраний Генеральним осавулом Вільного козацтва (з 3.10.1917). Отаман Звенигородського коша Вільного козацтва. У кінці 1917 — на початку 1918 рр. під його проводом знаходилось до 20000 козаків.

Отаман Іван Лютий-Лютенко характеризував Гризла як “дуже толкового, розумного чоловіка”. Позитивну оцінку дав і катеринополець Іван Тримайло: “Гризло був здорової будови, красень-козак, чуприну носив підстрижену “під макітру”, тобто по вуха. Він був сміливий і хоробрий - правдивий козарлюга... Гризло був щирої, доброї натури - бився за Україну, ніколи не числячись зі своїм життям. Коли дістане вістку, що вороги грабують селян, то не питає, багато ворожої сили чи ні, а зараз же кличе: “Брати, готуйтеся до бою бити нашого ворога!”

У другій половині лютого 1918 р. козаки Гризла примусили скласти зброю та військове майно гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії, а пізніше — 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади: 14 лютого за активну підтримку гетьмана Скоропадського на з"їзді в Чигирині та під час виборів до Українських Установчих Зборів отамана Семена Гризла заарештовано, Вільне Козацтво Звенигородщини тимчасово обрало командиром Звенигородського коша Вільного Козацтва Юрка Тютюнника.
Взяв участь у розгромі частин 8-ї російської армії в районі станції Бобринська 21-22 лютого 1918 р.

Після поразки першого більшовицького походу в Україну Гризло намагається нав'язати зв'язки з Павлом Скоропадським, що не знаходить схвалення у частини козацтва.

Наприкінці 1918 р. у складі армії УНР Гризло керував бронепотягом на Волині. В 1919 р. воював на Волині у складі Північного фронту Армії УНР під командуванням отаман Володимира Оскілка. Сотник Армії УНР. Брав участь у перевороті, який вчинив Володимир Оскілко в ніч на 29 квітня 1919 року. Після невдачі — повернувся на Черкащину.
З 1919 р. — керівник одного з повстанських загонів Вільного Козацтва у Звенигородському повіті.

Як повстанський отаман діяв у Холодному Яру, на Черкащині, Уманщині, Звенигородщині, в районі Мокрої Калигірки, де разом з отаманом Іваном Ґонтою (Іван Лютий-Лютенко) розгромив червону «каральну дивізію».

Наприкінці 1920 року об'єднався із загонами отаманів Цвітковського (Квітковського) та Петра Дерещука під загальним командуванням отамана Андрія Гулого-Гуленка. Об'єднана частина (3000 багнетів та 600 шабель) вела бої проти 45-ї і 47-ї піших совєтських дивізій, частин Першої кінної армії, бригади Григорія Котовського.

На кінець 1920 р. його загін (спільно із відділом Цвітковського) нараховував до 4000 бійців.

Загинув 3 березня 1921 біля с. Новоселиця Звенигород. повіту, потрапивши в оточення, внаслідок проведення підрозділами Червоної армії каральної операції. Похований у Звенигородці на старому цвинтарі.
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 19688
Зарегистрирован: 16 ноя 2008
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 5279 раз
Поблагодарили: 8978 раз

Re: Звенигородський кошовий Семен Гризло

Сообщение Kozak Taras » 06 фев 2016, 23:16

Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Звенигородський кошовий Семен Гризло
Изображение

Завдяки Іванові Макаровичу Гончару до наших днів дійшла надзвичайно цікава групова світлина, найпевніше 1917 року, – світлина драматичного гуртка с. Гусакового Звенигородського повіту. На ній – 19 козаків і козачок, а також мала дитина. Всі одягнуті святково: у вишиваних сорочках, хлопці – в шароварах і високих козацьких шапках, дівчата у намисті та вінках, в очіпку лише одна – дружина вчителя з с. Моринців. Всі молоді та юні, середній вік – близько 18 – 20 років. Збереглися і їхні імена: Грицько Оксененко, Параска Сіваченко, Павло Русалівський, Юхим Котенко, Сергій Вавела, Настя Русалівська, Купріян Козоріз, Оксана Русалівська, Грицько Харсун... Обличчя – чисті, спокійні. Молодь певна себе, своєї краси і чистоти. У третьому ряду в центрі – учасник гуртка з Кальниболота Семен Гризло. На лавці ліворуч сидить майбутня його дружина – Ярина Русалівська з Гусакового.
Яку виставу грали в той день гуртківці? Може, про нещасливу любов?
Чи знали вони, що доля готує їм не мелодраму, а багатоактову трагедію? Чи розуміли, що стоять вони на межі, коли треба брати до рук зброю і стріляти першим?
Які їхні долі? Чи всі вони після революції 1917 року опинилися по один бік барикад? Чи, може, хтось, піддавшись на більшовицьку агітацію, підняв руку на Батьківщину? В останнє повірити важко, адже з фотографії дивляться такі прекрасні обличчя української молоді.
Певно знаю лише, що учасник гуртка Семен Григорович Гризло з Кальниболота, козак із неслухняним русявим волоссям та закрученими догори вусами, став значною постаттю в історії нашої Батьківщини – першим кошовим відродженого українського козацтва.
Народився він, швидше за все, наприкінці 1880-х років. Служив на Чорноморському флоті. Брав участь у повстанні на броненосці “Потьомкін”, за що був засланий до Сибіру. Повернувся на початку 1917-го. Належав до партії соціалістів-революціонерів. Мав організаторський талант, був енергійним і діловим. Звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко характеризував його як “дуже толкового, розумного чоловіка”1.
Учасник революційних подій на Звенигородщині Іван Тримайло давав таку оцінку: “Гризло був здорової будови, красень-козак, чуприну носив підстрижену “під макітру”, тобто по вуха. Він був сміливий і хоробрий – правдивий козарлюга... Гризло був щирої, доброї натури – бився за Україну, ніколи не числячись зі своїм життям. Коли дістане вістку, що вороги грабують селян, то не питає, багато ворожої сили чи ні, а зараз же кличе: “Брати, готуйтеся до бою бити нашого ворога!”2
А ось як оцінив Гризла інший його земляк – Юрко Тютюнник, який із великою ревністю ставився до успіхів отамана: “Невисокого зросту, русявий, дуже рухливий; років коло 30; до того часу був писарчуком при волості й, здається, деякий час учителем “школи грамоти”. Він мав неабиякий організаторський хист, але малоосвічений, кар’єрист і недалекозорий. Служив при війську в обозі писарем та каптенармусом”3.
Даючи цю характеристику, Тютюнник не зумів приховати своєї недоброзичливості: оце “писарчуком при волості” та “в обозі каптенармусом” він, зрозуміло, сказав не з метою підняти престиж Семена Гризла, а якраз щоб принизити враження від діянь звенигородського кошового на фронтах Великої вітчизняної війни проти російських окупантів.
Що б не казав про свого земляка Юрко Тютюнник, так чи інакше Семен Гризло ввійшов в українську історію як один із перших організаторів Вільного козацтва: вже в березні 1917 року він очолював його Кальниболотський курінь.
У березні у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. На ньому кальниболотського курінного обрали кошовим отаманом Звенигородського повіту. Слід відмітити, що на користь Гризла зняв свою кандидатуру перший організатор Вільного козацтва Никодим Петрович Смоктій.
На з’їзді ухвалено постанову, в якій зазначалося, що Вільне козацтво організується для оборони вольностей українського народу та охорони ладу, що Вільне козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші вісімнадцяти років. Зверталася увага, що до козацтва не можна приймати людей, ворожих українській справі, а також караних судом за злочини.
Юрій Тютюнник зазначав, що “вже тоді Вільне козацтво досить радикально підходило до питання українсько-російських взаємних відношень”4. У той час коли соціалістичні вожаки Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограда, Вільне козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави. “Вільне козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні”5.
Як делегат від Звенигородського вільного козацтва Гризло брав участь у 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді, на який з’явився в старокозацькому строї: жупані, шапці зі шликом, із шаблюкою, зрозуміло, з оселедцем. Інший делегат від Звенигородщини, Грицько Шаповал, виступив на з’їзді з промовою. “Вільне козацтво, – говорив він, – не просило дозволу (Тимчасового уряду. – Ред.) організовуватися, він нам не потрібний. Ми тільки відберемо наше... Якщо Вільне козацтво одержить наказ приїхати до Києва і взяти під охорону наші інституції, то ми це зробимо...”6
“Масу з’їзду складали т. зв. “мартівські українці”, – згадував делегат з’їзду Юрко Тютюнник. – Революція зірвала полуду з їхніх очей, і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними як над українцями... Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишалася одна ненависть. Любов до України не була ніжною любов’ю дитини. О ні! То була гаряча, не знаюча компромісу любов... Один натяк із боку вождів, що треба загинути в ім’я досягнення ідеалу, – і маси готові були жертвувати своїм життям знайденій Батьківщині... Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі... Революція зірвала тогу шляхетності з Росії, і замість ідеалу наші очі побачили потвору...
Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. “Мартівські українці” з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не “в спіну рєволюциі”, а в серце Росії... Інстинктивно вони відчували, що це треба зробити. Увігнати ніж в серце Росії негайно... таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть? У стихійній ненависті до Росії була найбільша сила нашої революції”7.
Не дивно, що Звенигородське вільне козацтво на чолі з кошовим Гризлом, не вагаючись, відгукнулося на заклик полуботківців скинути російську владу в Україні.
3 липня 1917 року в Петрограді підняли повстання більшовики. Кращої нагоди, щоб скинути російське ярмо (на цей раз демократичне), годі було чекати. Ще вночі 3 липня Микола Міхновський – організатор збройного виступу полуботківців – вислав гінця до штабу коша Звенигородського вільного козацтва з наказом у ніч на 18 липня роззброїти московські ешелони, які на той час перебуватимуть на їхньому терені, і вирушити до Києва на допомогу. Меншу частину козаків звенигородці повинні були вислати в напрямку Христинівки і Знам’янки – з метою захопити залізничні вузли і не допустити передислокації окупаційного війська.
Роззброївши росіян, козаки поспішили до Києва. Трохи не доїхавши до столиці, на станції Мотовилівка (згідно з іншою інформацією – на ст. Пост-Волинський), звенигородці дізналися, що вже немає потреби їхати далі. Вони, повні енергії і національного ентузіазму, змушені були повернути назад. По дорозі їм зустрілися ще кілька ешелонів вільних козаків, які поспішали на допомогу полуботківцям... Завернули й цих. “Цим першим наступом села на Київ кермував штаб Звенигородського коша на чолі з Гризлом”8.
Зрозуміло, що агресивні національні меншини прихильно ставитися до української сили не могли. “Представники меншостей у Центральній Раді Рафес, Балабанов, Крупнов, Фрумін та інші при одній згадці про Вільне козацтво тратили рівновагу. Рафес говорив, що Вільне козацтво буде громити жидів. Він заклинав українську демократію Марксом і всіма святими, щоб вона знищила “ето шовіністічєскоє паґромноє казачєство”9.
Долаючи неприхильність росіян та євреїв, повінь української стихії заливала села і міста. І була ця стихія не анархічна, а свідома порядку та ієрархії.
Щоб надати козацькому рухові всеукраїнського масштабу, Звенигородський кіш ініціював і разом з небагатьма іншими осередками забезпечив проведення Першого всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва. Розпочався він у Чигирині 3 жовтня 1917 року. З’їзд перетворився на потужну маніфестацію українських національних почуттів, демонстрацію української сили. “Між прибувшими я зустрів декількох старшин в козацьких історичних одягах з кривими шаблями і пістолями за поясом, – згадував один із делегатів Яків Водяний. – Це були полковник звенигородський Гризло, полтавський полковник (прізвища не тямлю) та ще кілька невідомих мені сотників”10.
Організатора з’їзду Семена Гризла було обрано Генеральним осавулом Вільного козацтва. Ярослав Пеленський стверджує, що в Чигирині звенигородця обрали Генеральним хорунжим...
Вже в грудні 1917 року особовий склад Звенигородського коша Вільного козацтва сягнув 20000 козаків і старшин. Така велика сила українського воїнства свідчить про рідкісний організаторський хист і великий авторитет полковника Гризла, який не марнував часу, як керівники Центральної Ради, а талановито оформлював “стихійний гін українських мас до організування українських збройних сил як єдиної запоруки національних прав”11.
Звенигородщина стала військовим центром українського козацтва. До неї з усіх кутків тяглися зв’язки. Штаб Звенигородського коша Вільного козацтва перетворився на штаб об’єднаного Вільного козацтва південних повітів Київщини та Північної Херсонщини.
У лютому 1918 року через Звенигородський повіт пробивалися гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії. Вільні козаки приневолили росіян скласти зброю та передати військове майно. Пізніше козацтво змусило демобілізуватися 6-й і 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї.
“Особливо видатна операція Вільного козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська, – згадував Юрко Тютюнник. – Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого поблизу станції Бобринської козацтва перевищувала 8000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією.
Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні (Михайло) Муравйов... Під час операції звенигородцями командував Хведот Бондар (с. Кирилівка), черкасцями – Водяний, єлисаветцями – Кульчицький; всією операцією кермував штаб Звенигородського коша”12.
Згодом в інтерв’ю газеті “Известия В.Ц.К.” Муравйов сказав: “Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а, навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію...”13
Ідеологію вільних козаків Звенигородщини пізніше – чітко і лаконічно – сформулював отаман Козацького куреня Звенигородського коша Вільного козацтва Гриць Шаповал: “Зметемо всю кацапню... Із землею змішаємо... І всім зрадникам те буде”14.
Попри шляхетні бажання, “кацапня” потопом розливалася нашою землею. Центральна Рада, знищивши зав’язь українського війська 1917 року, тепер змушена була звертатися по допомогу до чужого війська – німецького. “Не погоджуючись із такою політикою, яку я вважав контрреволюційною і антинаціональною, – писав пізніше Юрко Тютюнник, – я вийшов зі складу членів Центральної Ради, виїхавши на батьківщину у Звенигородський повіт...”15 Насправді Тютюнник напередодні вступу червоних втік із Києва.
Напевно, вразило його, що на батьківщині повним господарем був інший чоловік – кошовий Вільного козацтва Семен Гризло. Амбіційний і авторитарний Юрко Тютюнник із цим погодитися не міг. Йому, як виглядає, буквально не давала спати слава земляка. Принаймні подальші кроки свідчать про це. В автобіографії Тютюнник назвав Гризла – авторитетного українського діяча, організатора українського війська – “людиною з кримінальними нахилами”. “За нього, – писав далі Тютюнник, – я взявся в першу чергу. Мені допомагав Демерлій (також член Центральної Ради), який поділяв мої погляди”16. Вислів “також член Центральної Ради” свідчить, що Тютюнник, хоч і “вийшов зі складу членів Центральної Ради”, все ж виступав на Звенигородщині від її імені. Авторитет представників державної влади і допоміг Тютюннику та Демерлію скликати повітовий селянський з’їзд “із представниками від робітників і вільного козацтва”17 та провести через нього рішення про арешт Гризла. Вільне козацтво, залишившись без кошового, почало розкладатися. Це призвело до безвладдя на Звенигородщині. Ним скористалися комуноєврейські душі. У Звенигородці з’явився якийсь Кац і почав організовувати більшовицькі революційні комітети й т. зв. червоногвардійські загони. Його праця посувалась незвичайно повільно – причиною цього неуспіху були “порівняно націоналістичний настрій селянських мас”, відсутність робітничого класу та “повне незнання Кацом місцевих умов”18.
Оскільки Кацу ніхто не заважав, він осмілів до того, що вирішив скликати “з’їзд селян і робітників Звенигородщини”. І скликав його. Мета була прозора: оголосити у Звенигородському повіті – батьківщині Вільного козацтва – “совєтскую власть”.
Тоді Вільне козацтво розігнало це збіговисько. Під виглядом ярмаркового дня козаки в’їхали до Звенигородки, на базарі організувались у відділ, який несподівано атакував ворога, роззброївши загін червоного верховіття... Здійснив цю операцію курінний Антін Шкільний із с. Вільхівці, до речі, член Центральної Ради та Всеукраїнської ради військових депутатів. Визволили вільні козаки з в’язниці і свого кошового – Семена Гризла.
А Кац мусив показати свій хвіст. Тікав, відстрілюючись із пістолета. За ним, скинувши шинелю, побіг вільний козак Іван Рябенький. Він був невисокого зросту, “шустрий”. У своєму пістолі мав лише два набої. Через те і не стріляв, ощаджуючи їх. Нарахувавши з боку Каца шість блискавок і зрозумівши, що “грізний Кац” вже беззахисний, Рябенький пришвидшив біг, наздогнав злодія і змусив капітулювати. Як дисциплінований козак, не вбив втікача, а здав його своєму командиру19.
Подробиці суду над більшовиком не відомі, зате знаємо наслідок: у ніч проти 12 лютого Каца на березі Гнилого Тікича забито, а коло його трупа козаки кинули дохлого собаку, промовисто натякаючи, що собаці – собача смерть...
Взнавши, що вбито “товаріща прєдрєвкома” Каца, Юрко Тютюнник, у якого досить було комуністичного туману в голові, кинувся “відновлювати порядок у місті”20. А оратор був він знаменитий. До того ж говорив він як член Центральної Ради. Дехто, чухаючи потилицю, почав прислухатися до нього.
Що пропонував народний трибун? Пропозиція була одна: “врятувати” Звенигородку від єврейського погрому. Для цього він закликав вільних козаків вийти за місто. “Після зусиль мені вдалося, – писав він пізніше, – вивести за місто озброєний натовп. Зібраний тут натовп обрав мене отаманом Вільного козацтва”21. Отак Юрко Тютюнник “став” отаманом звенигородського Вільного козацтва, створеного Семеном Гризлом... Не козацька рада, а саме натовп, за визнанням самого Тютюнника, зрозуміло без дотримання елементарних процедур, “обрав” його отаманом...
І першим “чином” Юрка Тютюнника в новій якості була найактивніша участь у похороні “видатного комуністичного діяча Звенигородщини тов. Каца”...

1919 року Семен Гризло воював на Волині під командуванням отамана Володимира Оскілка. Борис Мартос стверджував, що Гризло брав участь у перевороті, який вчинив Володимир Оскілко проти ночі 29 квітня 1919 року. І це справді було так. Ось спогади самого Оскілка: “О 23-й годині ночі план був готовий, і викликаним на ту годину учасникам перевороту було дано наказ при такій диспозиції: “Сотникові Гризлу з кінною сотнею в 92 чоловіка (це була штабна сотня, зорганізована з бувших лейб-гвардійців царської армії) о 2 год. ночі нагло напасти на станцію Здолбунів і заарештувати С. Петлюру; Галицькому полкові розташуватися на станції в повній бойовій готовності і бути в моєму розпорядженні; 2 бронепотягам бути готовим до маршу; кінній сотні на чолі з сотником Лєгіном утримувати рух у місті; Луцькому полку о 6 годині відправитися на фронт під Коростень у резерв 1-го корпусу!
На обличчях учасників і в розмові видно було радісний настрій... Всім усміхався крутий поворот до ліпшого, урятування Батьківщини підбадьорювало, змушувало з більшою силою працювати”22.
О 1-й годині ночі згідно з наказом сотник Гризло доповів, що сотня виступила на Здолбунів. О 2-й годині Галицький піший полк кількістю 2900 чоловік зайняв станцію. О 3-й годині політичний відділ доповів про арешт Кабінету Міністрів... О 3 годині 20 хвилин на розвідку до станції Здолбунів виїхав бронепотяг, бо від сотника Гризла не було відомостей про арешт Петлюри.
Нарешті розвиднілося. Ранок 29 квітня був ясний і теплий... О 7 годині повернувся бронепотяг із сотником Гризлом, котрий доповів, що арештувати Петлюру не вдалося, бо коли сотня прибула до Здолбунова, то “натрапила на міцно обставлений двірець, а потяг Петлюри по зближенню сотні до двірця одійшов до Дубна”23. Коли ж сотня, не говорячи нікому про свою місію, вивантажилася на станцію, два курені піхоти хотіли сотню обеззброїти, і Гризло “примушений був вивести сотню зі Здолбунова”24.
Які причини змусили Гризла взяти участь у державному перевороті? Напевно, він поділяв думку Володимира Оскілка, що саме на Петлюрі лежить вина за невдачі на фронті, власне за катастрофу, яка ставала очевидною для багатьох. Петлюру Оскілко вважав “ліквідатором нашої державності”25.
Цікавий факт: під час арешту соціалістичного уряду були затримані й однопартійці Семена Гризла – есери “з Аркадієм Степаненком на чолі”26.
Все ж переворот виявився невдалим, і Гризло мусив тікати з армії. Тож рушив він у рідні краї...
Повернувшись на Звенигородщину, де в той час твердої влади не було, Гризло організував партизанський загін, який базувався неподалік Мокрої Калигірки. Невдовзі до нього в ліс на розмову прийшов сотник Армії УНР Іван Лютий-Лютенко з Товмача. Розповівши про секрети свого “лісового мистецтва” і переконавшись, що перед ним гідний чоловік, Гризло несподівано запропонував йому очолити загін. Отаман пояснив, що сам хотів би зайнятися суспільно-політичною працею серед селян, та обіцяв постачати загін новими кадрами27.
Лише через деякий час Лютий-Лютенко погодився і став на чолі відділу, взявши собі псевдо Ґонта. А Гризло і його “права рука” Карась пішли селами вербувати свідомих українців. Налагодив Гризло й співпрацю з місцевими євреями – кравцями та шевцями, які шили повстанцям обмундирування й чоботи. Розплачувався з ними цукром, який брав із цукроварень.
Зненацька у звенигородські села прийшли червоні. Почалися екзекуції “неблагонадійних”, зокрема в містечку Мокра Калигірка окупанти розстріляли 17 українців і 5 євреїв, які шили повстанцям чоботи та одяг. Подібні розправи більшовики здійснювали і в інших звенигородських селах та містечках – червоні виводили за село мешканців і розстрілювали кожного десятого – на пострах живим.
За ці злочини Іван Ґонта і Семен Гризло вирішили відплатити большевикам несподіваним і жорстоким ударом. “Гризло нашвидкуруч зібрав у Сухій Калигірці 300 озброєних і добре муштрованих повстанців. Послали десяток козаків на вивідки... Здобувши дані про розташування каральної дивізії... вдосвіта вирушили на помсту. Десь о 3-й годині, знявши тихцем застави червоних, наскочили... на ту каральну дивізію сплячу і розторощили її вщент. Мало кому з червоноармійців, що втікали в білизні (деякі зі своїми дівками), пощастило врятувати своє життя, бо й тих, що поховалися в ярах і по кущах... добивали, розшукавши, як зійшло сонце”28.
Після гучної перемоги до Гризла і Ґонти з довколишніх сіл почали сходитися гайдамаки: повстанський загін бурхливо збільшувався. Передавши командування Іванові Лютому-Лютенку, Гризло повернувся до суспільно-політичної роботи та вербування свідомих українців до повстанських загонів.
Бої проти червоних продовжилися. І не тільки в рідних околицях, а й на Херсонщині. В жовтні 1920 року стежки розійшлися – далі вони діяли окремо.
За свідченням ад’ютанта Симона Петлюри Олександра Доценка, загін Гризла налічував 100 кінних і 2000 піших29. А от Іван Тримайло стверджував, що загін сягав 3000 козаків і старшин. Діяли повстанці в Холодному Яру, на Уманщині й Звенигородщині. Співпрацювали з отаманами Андрієм Гулим-Гуленком, Петром Дерещуком, Пилипом Хмарою, Яблочком, Жуйводою, Заболотним, Загороднім, Цвітковським... Згідно з “Советской военной энциклопедией”, на кінець 1920 року об’єднаний загін Гризла і Цвітковського нараховував 4000 бійців30.
Загинув Семен Гризло в бою 3 березня 1921 року під селом Новоселицею Звенигородського повіту31. Свідчення про його останні дні дав козак Іван Тримайло...
Коли большевицька навала залила Звенигородщину, Семен зі своїм загоном перейшов на Уманщину, в село Іванківці. Там були цукроварня й винокурня. “Гризло їх зайняв, наче свою певність”32.
Більшовики спершу наступали меншими відділами, а потім більшими. Але козаки трималися стійко. Тоді підійшли нові частини, оточили село і нікого з нього не пускали. Побачивши, що проти такої сили він не встоїть, Гризло вирішив прорватися крізь оточення.
По тяжкому бою партизани все ж вирвались із зашморгу. Але втрати наші були дуже тяжкі – під Іванківцями загинуло майже половина козаків, що були з Гризлом. Сам отаман вискочив на чолі невеликого гурту, решта тих, що прорвалися, розсіялись.
“...У ту ніч, коли Гризло відступав зі своїм гуртком, мело снігом так, що й світу Божого не було видко, – згадував Іван Тримайло. – Він не оглядався назад, бо надіявся, що в таку завірюху ворог не буде переслідувати.
До нашого містечка Мокра Калигірка не завернув, бо не знати, чи, бува, не було в ньому большевицького війська, а зупинився зі своїми козаками на одному хуторі. Удосвіта, коли завірюха притихла, козаки посідлали коні. Але щойно виїхали з хутора, як большевицький кінний відділ, що, видко, слідкував за ними, обстріляв їх. Козаки, відстрілюючись, почали відступати. В цей момент Семена Гризла було тяжко поранено у праве коліно, так, що ногою не міг ворухнути. Було убито під ним і коня. Козаки хотіли отамана посадити на іншого, але він рішуче відмовився і сказав: “Ні! Мені не жити, а ви рятуйтеся, я вже тут помру, але живим ворогам не дамся!..” Козаки поїхали. Большевики ж, здоганяючи їх, зупинились коло Гризла. Він же мав ще стільки сили волі й духу, що навлежки застрелив трьох большевиків, а сам собі пустив кулю в голову під бороду і так загинув геройською смертю”.
Вбитого отамана кавалеристи 45-ї дивізії привезли до Кальниболота. “Від сильного морозу Його тіло замерзло, – продовжував Іван Тримайло з Кальниболота. – Було видно Його три рани. Видко, що большевики стрілили ще в мертвого. Замерзле Його тіло поставили до стіни під конюшню і всяко над ним знущалися: кидали в нього камінням та гноєм... Так стояв Він замерзлий два дні під охороною міліції. Потім міліція відвезла Його тіло до Звенигородки і там скинула на вулиці. І знову наші вороги обкидали замерзле Його тіло купою каміння та кізяками. Хоч большевики й стерегли тлінні мучені останки нашого Отамана, але сильні морози і завірюхи допомогли нашим людям викрасти Його тіло і таємно поховати в Звенигородці на старому цвинтарі”33.
Так завершив шлях кошовий Семен Гризло, який від перших днів Лютневої революції оформлював українську збройну стихію в організаційні рамці.
___________
1 Лютий-Лютенко І. Вогонь з Холодного Яру. – Детройт, 1986. – С. 24.
2 Тримайло І. Геройська смерть Семена Гризла – першого організатора УВК (спогад співучасника подій і його побратима) // Українське козацтво. – Чикаго, 1971. – Жовтень – грудень. – Ч. 4 (18).
3 Тютюнник Ю. Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 рр. – Львів: Універсум, 2004. – С. 49.
4 Там само. – С. 50.
5 Там само. – С. 51.
6 Там само. – С. 50.
7 Там само. – С. 31 – 32.
8 Там само. – С. 50.
9 Там само. – С. 51 – 52.
10 Водяний Я. Вільне Козацтво в Чигирині // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1930. – №10.
11 Мірчук П. Українська державність. 1917 – 1920. – Філадельфія, 1967.
12 Тютюнник Ю. Вказана праця. – С. 54 – 55.
13 Там само. – С. 55.
14 Там само. – С. 60 – 61.
15 Тютюнник Ю. Автобіографія. З архівів ВУЧК, ҐПУ, НКВД, КҐБ. – Київ: Сфера, 1998. – Ч. 1 – 2 (6 – 7). – С. 35.
16 Там само.
17 Там само.
18 Там само. – С. 35 – 36.
19 Коваль Р. Подорож у край письменників і козаків. // Незборима нація. – 2005. – Червень. – №6 (232). – С. 3.
20 Тютюнник Ю. Автобіографія. З архівів ВУЧК, ҐПУ, НКВД, КҐБ. – Київ: Сфера, 1998. – Ч. 1 – 2 (6 – 7). – С. 38.
21 Там само.
22 Оскілко В. Між двома світами. – Рівне: накладом управи Української народної партії (С.С.), 1924. – Ч. 1. – С. 55 – 56.
23 Там само. – С. 56.
24 Там само.
25 Там само. – С. 54.
26 Там само. – С. 56.
27 Лютий-Лютенко І. Вказана праця. – С. 24.
28 Там само. – С. 29.
29 Доценко О. Зимовий похід. – Варшава, 1932. – С. СХХХ.
30 Советская военная энциклопедия. – Москва, 1933. – Т. 2. – С. 182 – 183.
31 Край козацький. Довідник з історії Лисянщини. – Київ: Наукова думка, 2004. – С. 74.
32 Тримайло І. Вказана праця.
33 Там само.
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Аватара пользователя
Леонід Мазира
Історик форуму. Генеральний значковий
Історик форуму. Генеральний значковий
Сообщения: 3194
Зарегистрирован: 14 дек 2008
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Київ
Благодарил (а): 4526 раз
Поблагодарили: 2628 раз

Re: Звенигородський кошовий Семен Гризло

Сообщение Леонід Мазира » 07 фев 2016, 22:22

Трошки акуратніше треба історію писати.
Якщо Семен Гризло народився в Катеринополі 1889 (за іншими даними 1887 р.) то він не міг в 1905 році служити на броненосці "Потьомкін". Це йому тоді було 16,чи навіть18 років. А до царського війська тоді брали в 21 рік!
Під час Першої світової війни Гризло служив у 138-му вільнонайманому транспорті 28-го додаткового вільнонайманого обозного батальйону 5-ї Діючої російської армії. Збереглися його листи за 1914 - 1915 рр. до своєї дружини Ярини. Написані вони українською мовою.
це також про нього - а хіба засуджених брали до армії? Так чому не на флоті, якщо він був матросом? І ще -пишуть, що він родом з Кальниболот (Катеринополя). Катеринопіль одержав свою назву в 1795 р. А недалеко, в Кіровоградській обл. і зараз є с. Кальниболота. То де ж народився С. Гризло? В 1887 р Катеринопіль називався так вже більше 110 років....

Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 19688
Зарегистрирован: 16 ноя 2008
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 5279 раз
Поблагодарили: 8978 раз

Звенигородський кошовий Семен Гризло

Сообщение Kozak Taras » 19 июл 2017, 10:38

Изображение

Дмитро Бур'ян

"Звенигородський отаман Семен Гризло"
Папір, сепія_олівець, 30×40.
Намалював 16 липня 2017 року.
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Вернуться в «Краєзнавство, історія, туризм та подорожі»