Тисни "Вхід", або "Реєстрація" та приєднуйся до нас!


Визначні місця та історичні постаті Звенигородщи

Про рідний край. Враження від подорожей та відпусток.

Модераторы: TEMA, Ksenia

Ответить
Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 22604
Зарегистрирован: 16 ноя 2008
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 2025
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 6983 раза
Поблагодарили: 11874 раза
Контактная информация:

Визначні місця та історичні постаті Звенигородщи

#1

Сообщение Kozak Taras » 29 фев 2016, 11:37

Изображение
Звенигородщина... Тарасова земля...прийдіть сюди, до серця України
Звенигородська земля подарувала світу таких особистостей, як геніальний поет, мислитель Тарас Шевченко, академік, вчений, філолог, сходознавець Агатангел Кримський, скульптор Каленик Терещенко, художниця, фольклористка, етнограф Софія Терещенко, бібліотекознавець Лев Биковський, зоолог і палеонтолог Іван Підоплічко, зоолог-фауніст професор Іван Криницький, диригент, хормейстер Олександр Кошиць, генерал-хорунжий війська Української Народної Республіки, журналіст, кіносценарист Юрко Тютюнник, політик, громадський діяч, Герой України В'ячеслав Чорновіл.
Назавжди освячена історією, пам'ять про наших земляків гордо крокує стежками державності, живить її сутність, збагачує духовно. Неоціненний скарб ми маємо в спадок: палке слово, мрійливу пісню, солов'їну мову і немеркнучу красу природи. 10582982
Окрасою Звенигородщини є мальовничі села Будище, Моринці, Шевченкове, об'єднані в Національний заповідник „Батьківщина Тараса Шевченка". Заповідник має понад 40 пам'яток історії та культури. У 2006 році на його території завершено будівництво адміністративного будинку, каплички, встановлено пам'ятник Материнству. В с.Вільховець відтворено будинок, де провів дитячі та юнацькі роки майбутній політик, громадський діяч, Герой України В'ячеслав Чорновіл. Нині тут створено музей-садибу. В грудні 2008 року, в дні відзначення 70 річчя від дня народження В'ячеслава Чорновола, на садибі відкрито пам'ятник. Звенигородський районний краєзнавчий музей – скарбниця духовних надбань минулого і сьогодення. Займається значною науково-пошуковою роботою, етнографічними дослідженнями, видає краєзнавчий альманах „Спадщина" .
На території району знаходиться біля 200 пам'ятників історії та культури, 117 археології, 6 пам'ятників архітектури. До державного реєстру національного культурного надбання належить будинок управляючого та дворовий будинок з колишньої садиби княгині В.Голіциної, парк, закладений у другій половині ХVІІІ століття. Саме тут, в с.Козацькому, в 1797-1801 роках проживав відомий російський байкар І.Крилов.
Пам'ятками архітектури є церква Іоанна Богослова у селі Стебному, Георгіївська церква – у селі Мизинівці, будівля музею Т.Г.Шевченка – у Шевченковому. Розвивається туристична інфраструктура. Звенигородська районна спілка сприяння розвитку сільського зеленого туризму об'єднує 6 осередків. Голова спілки Віра Чепурна є господаркою агросадиби „Кобзарева колиска" в селі Моринці. Завітайте на батьківщину Шевченка, Вас зустрінуть гостинно, до ваших послуг смачна українська кухня, комфортний відпочинок, різноманітне дозвілля.
Інформація щодо туристичних маршрутів Звенигородського району
1.Звенигородка - Умань ( визначні місця : с. Вільховець - садиба В.Чорновола , с. Гусакове - осередок зародження Вільного козацтва України , м. Тальне, м. Умань )
2. Звенигородка – національний заповідник „Батьківщина Тараса Шевченка" ( визначні місця : Звенигородський районний краєзнавчий музей, с. Гудзівка - гора Звенигора , с. Тарасівка – пам"ятний знак Кощицю О.А., с. Шевченкове, Будище, Моринці - державний заповідник „Батьківщина Тараса Шевченка".
Основними туристичними маршрутами по району є:
Звенигородка - Умань ( визначні місця : с. Вільховець - садиба В.Чорновола , с. Гусакове - осередок зародження Вільного козацтва України , м. Тальне, м. Умань )
В районі біля 200 майстрів декоративно-прикладного мистецтва вплітають свою творчість в вінок Кобзаревого краю. В селі Моринці діє творча майстерня народного умільця по дереву Віктора Зоркіна та його дочки, майстрині петриківського розпису Лілії Зоркіної. Майстерня є одночасно і крамницею по продажу сувенірної продукції. У с.Гудзівці гончарством займається Савченко Валерій. Майже кожен населений пункт району славиться своїми вишивальницями. Микола Поєдинок - майстер по дереву, вироби якого неодноразово експонувалися на Всеукраїнських, обласних, районних виставках. Ангеліна Мицик навчає молодь мистецтву плетіння соломкою. Історія Звенигородщини сягає сивої давнини. Археологічні знахідки на території району свідчать про поселення людей тут ще за часів кам'яного віку. В результаті розкопок 1996 року Великого Рижанівського Кургану було знай­дено унікальне поховання скіфської доби, вік якого майже дві з половиною тисячі років. На території району є також сліди Трипільської і Черняхівської археологічних культур.
Перша літописна згадка про місто Звенигород датується 1394 роком. У середині XVI ст. Звенигородщина підпала під владу Речі Посполитої. На її землях відбулося повстання, відоме під назвою «Коліївщина» (1768 р.).
На Звенигородщині (с. Гусакове) 23 квітня 1917 року був започаткований Всеукраїнський рух Вільне козацтво. В історії України відоме і Звенигородсько -Таращанське повстання (03.06.1918 р.).
SM0001-IMG 2683-01Через район смертоносним смерчем на початку та в кінці Великої Вітчизняної війни пройшли запеклі бої. 28 січня 1944 р. у Звенигородці було замкнуто кільце Корсунь-Шевченківської операції, відбулося з'єднання військ 1-го та 2-го Українських фронтів.
Звенигородський район, як адміністративно-територіальна одиниця був створений у 1923 році та входив до складу Київської області. Після утворення Черкаської області у 1954 році Звенигородський район перейшов до складу області як адміністративно-територіальна одиниця.
Територія району межує на півночі з Лисянським і Корсунь-Шевченківським районами, на сході з Городищенським і Шполянським районами, на півдні з Катеринопільським і Тальнівським районами, на заході з Маньківським районом Черкаської області. Відстань від районного центру до обласного центру залізницею становить 129 км., шосейними дорогами 115 км.
На території району проходять важливі автомобільні та залізничні магістралі. Відстань до обласного центру становить 110 км. Через територію району протікають річки Гнилий Тікич та Шполка.
У районі 40 населених пунктів, в тому числі 1 місто та 39 сільських населених пунктів. Районний центр м. Звенигородка.
Окрасою Звенигородщини є мальовничі села Будище, Моринці, Шевченкове, об'єднані у Національний заповідник „Батьківщина Тараса Шевченка". Заповідник має понад 40 пам'яток історії та культури. p5041348
Завдяки державній програмі „Золота підкова Черкащини", в с.Вільховець відтворено будинок, де провів дитячі та юнацькі роки майбутній політик, громадський діяч, Герой України В'ячеслав Чорновіл. Нині тут створено музей-садибу.
На території району знаходиться біля 200 пам'ятників історії та культури, 117 археології, 6 пам'ятників архітектури. До державного реєстру національного культурного надбання належить будинок управляючого та дворовий будинок з колишньої садиби княгині В.Голіциної. Саме тут, в с.Козацькому, в 1797-1801 роках проживав відомий російський байкар І.Крилов.
Історичні постаті Звенигородщини
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 року в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії. Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки. 1822 року батько віддав його "в науку" до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії "А. О. Козачковському" Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку "Три царіє со дари".
Після смерті у 1823 році матері і 1825 році батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був "школярем-попихачем" у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв "сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром" і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.
Наприкінці 1828 або на початку 1829 року Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829 року Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним "на комнатного живописца". У 1838 році клопотами К. Брюллова, В. Жуковського, О. Венеціанова, М. Вієльгорського, Є. Гребінки, І. Сошенка та інших Тараса Шевченка було викуплено з кріпацтва. Цього ж року його прийнято до Академії мистецтв, яку закінчив у 1844 році. У 1843 і 1845 роках відвідав Україну, працював художником у київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. У лютому 1847 року затверджений на посаді вчителя малювання в Київському університеті.
24 березня 1847 року за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та за антисамодержавні поезії заарештований і засланий солдатом до Орської фортеці Оренбурзького окремого корпусу з царською резолюцією про заборону писати й малювати. На засланні Тараса Шевченка як художника включили до складу експедиції, завданням якої було дослідження Аральського моря.
У 1857 році завдяки клопотанням друзів Тараса Шевченка звільнили з заслання. У 1858 році він прибув до Москви, потім до Петербурга. У 1859 році приїхав в Україну, де перебував під наглядом поліції. Постійно проживати на батьківщині йому заборонили і зобов'язали виїхати до столиці. Тяжке десятирічне заслання, хвороби спричинилися до передчасної смерті поета. Поховали його спочатку на Смоленському кладовищі Петербурга, а в травні 1861 року прах перевезли на Чернечу (тепер Тарасову) гору поблизу Канева.
Тарас Шевченко почав писати вірші у другій половині 30-х років. У 1840 році у Петербурзі вийшла перша збірка його поезій "Кобзар", у 1845 році - героїчно-романтична поема "Гайдамаки". В 1843 - 1845 роках написав цикл поезій "Три літа" (центральним твором якого є "Сон"), поему "Кавказ", послання "І мертвим і живим...", поезії "Чигирине, Чигирине", "Великий льох", "Стоїть в селі Суботові" та ін., в яких гостро виступив проти соціально-національного гноблення українського народу. В ув'язненні писав вірші, які згодом об'єднав у цикл "В казематі". У 1854 -1858 роках написав російською мовою повісті "Музикант", "Художник", "Нещасний", "Капітанша", "Близнята". Останніми прозовими творами Тараса Шевченка є повість "Прогулянка з задоволенням і не без моралі" (1856 -1858) та щоденникові записи "Журнал". В Україні у 1859 році написав низку високих зразків інтимної та пейзажної лірики. Кілька його творів цього періоду опубліковано в журналі "Основа" та альманасі "Хата".
Тарас Шевченко був одним з найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Він працював у галузях станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, досконало володів технікою акварелі, олії, офорту, малюнка олівцем і пером. Він є автором понад тисячі мистецьких творів (не збереглося більше 160). У 1859 - 1860 роках виконав офорти з творів зарубіжних та російських художників, за які отримав звання академіка гравірування.
Ім'я Тараса Шевченка відоме в усьому світі: у багатьох країнах йому встановлено пам'ятники, його твори перекладені майже на всі мови світу, його ім'ям в Україні названо навчальні заклади, театри, площі, вулиці, міста. Національна опера України, Київський національний університет, центральний бульвар міста Києва носять ім'я видатного сина українського народу - Тараса Шевченка.
Кримський Агатангел Юхимович (1871-1942). Ціла епоха українського сходознавства пов'язана з іменем А.Кримського, знавцем майже всіх східних та європейських мов, який у цій галузі не має собі рівних у всьому світі. А. Кримський став поліглотом світового масштабу, володіючи 60-ма мовами, а також знаючи всі діалектні особливості української мови, зробив значний внесок в українське і російське сходознавство та україністику.
Народився в січні 1871 року у Володимирі-Волинському. Батько походив з Бахчисараю в Криму, звідки його предки в кінці XVIII переселилися до Литви, а мати, з бідної родини литовських поляків. Незабаром батьки переїхали до м. Звенигородка.
Після навчання у протогімназії в Острозі (1881-1884) та Другій київській гімназії (1884-1885) вступив за конкурсом у Колегію Павла Галагана (1885-1889). Закінчив Лазаревський інститут східних мов у Москві, де був у 1898 доцентом, а від 1910 до 1918 професором арабської і турецької філології та історії Сходу. Викладав арабську, перську, турецьку мови та історію країн мусульманського Сходу.
Перебуваючи в Москві, був активним членом української громади.
Для поглиблення знання з орієнталістики перебував два роки (1896-1898) у Сирії і Лівані.
У вересні 1918 року переїжджає з Москви до Києва, де очолює кафедру східної історії в університеті, а також разом з В. Вернадським бере участь в організації (відновленні) Української Академії Наук. В тому ж році президентом академії обирають В. Вернадського, а А. Кримського призначають незмінним секретарем. Цю посаду він обіймає десять років
У Києві розвиває титанічну науково-педагогічну та громадську діяльність: очолює історико-філологічне відділення УАН, кабінет арабо-іранської філології, стає директором Інституту української наукової мови (тепер Інститут мовознавства АН України ім. Потебні), завідуючим кафедрою сходознавства Київського державного університету, входить до складу Київської міської ради робітничих та червоноармійських депутатів, головним редактором академічного Російсько-українського словника, засновує правописну комісію Академії наук України у створенні «Найголовніших правил українського правопису».
Опрацював Найголовніші правила українського правопису, а в історію української філології увійшов як організатор цілої її епохи. Свою цінну бібліотеку, яка начислювала 30000 томів, подарував Всеукраїнській Академії Наук. За свої колосальні заслуги в науці отримав звання Академіка. Згодом Радянський уряд нагороджує його званням «Заслужений діяч науки».
А.Кримський є автором «Української граматики» (1907-1908), «Нарисів із історії української мови та хрестоматії з пам'ятників староукраїнщини ХІ ;ХVІІ ст.» (1922, у співавторстві з О.О. Шахматовим), «Програми для збирання особливостей малоруських говорів» (1910).
Політичні погляди кристалізувалися під впливами Івана Франка, Михайла Драгоманова, Лесі Українки, Бориса Грінченка. У політичних і наукових дискусіях із носіями інших поглядів він завжди обороняв самостійність української мови.
У 1918 році було видано проект правопису запропонований проф. І.Огієнком. Згодом його доопрацювали акад. А.Кримський та проф. Є.Тимченко і був виданий у 1919 під назвою "Головніші правила українського правопису". Цей правопис і був основою для всіх подальших. За Радянської влади його значною мірою русифікували. Новий правопис був введений у 1993 році, проте радикальних змін він не вніс.
У 1930 році через свої твори вчений потрапив на довгі роки у неласку радянської влади, а в зв'язку з процесом Спілки Визволення України втратив посаду довголітньої і незмінного Вченого секретаря Академії Наук. Щойно з початком Другої світової війни, коли Москва звернула більше уваги на Схід, згадала про видатного науковця з ділянки сходознавства і покликала його знову до наукової праці. Він навіть отримав нагороду, орден Леніна.
Поетичний доробок Агатангела Кримського - це його книжка "Пальмове гілля", що складається з трьох частин: частина перша (Львів, 1901) містить оригінальні та перекладні твори (переклади та переспіви 1890-х; частина друга (Москва, 1908); вірші та поетичні переклади 1900-х років, часу найінтенсивнішої праці вченого над його розвідками з історії Персії і Туреччини; третя частина "Пальмового гілля" (Київ, 1922) укладена переважно з перекладів 1910-х, хоч до неї увійшли також і не друковані раніше твори двох попередніх десятиліть. Частка перекладів у складі поетичної трилогії "Пальмове гілля" помітно зростала від першої до третьої її частини. З античних авторів А. Кримський перекладав (або переспівував) окремі вірші Сапфо та Анакреонта, з європейських поетів нового часу, Рюккерта, Ґете, Байрона, Ростана, та найбільше, Гайнріха
Велика Вітчизняна війна застає Агатангела Кримського в Звенигородці на восьмому десятку літ хворим, нагадали про себе і давні хвороби, набуті в далеких світах, і, звичайно ж, неймовірна перевтома. Тоді ж, у липні 1941 року, під виглядом евакуації Академії наук у Саратов, хворого академіка привозять до Києва і заарештовують.
26 січня 1942 року було складено акт про те, що цього дня сержант безпеки Сєткін, начальник банної частини лікар Ібрагімова та черговий фельдшер Нефедов «оглянули труп ув'язненого Кустанайської загальної тюрми №7 НКВС Казахської РСР Кримського А.Ю., 72 роки, померлого 25 січня 1942 року о 1 год. 30 хв. дня... Хворий ув'язнений поступив з етапу 30 жовтня 1941 р. із Харкова в дуже тяжкому стані виснаження і одряхління організму, зі змінами в серцево-судинній системі... Хворий не міг ходити і вставати без сторонньої допомоги...»
В листопаді 1956 року Інститут мовознавства АН УРСР звернувся до Прокуратури УРСР з клопотанням переглянути справу Кримського, у зв'язку з чим по справі КДБ при Раді Міністрів УРСР була проведена додаткова перевірка». Лише 8 травня 1957 року справу щодо Агатангела Кримського КДБ при Раді Міністрів УРСР було припинено за відсутністю складу злочину і вченого реабілітовано посмертно.
Герої Радянського Союзу
Гришко Валентин Сергійович (1922-1945) - Герой Радянського Союзу. Закінчив середню школу в с. Ризине, навчався в Київському університеті ім.Т.Шевченка. На фронті з 1942 року За подвиги, здійснені в боях, 24.03 1945 удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Помер і похований у с. Ризине.
Любарський Микола Якович - (18.05.1922, с. Вільховець – 22. 05. 2000, там же) – Герой Радянського Союзу. На фронті з червня 1941 року. Навідник протитанкової рушниці 1339-го гірсько-стрілецького полку (318-а гірсько-стрілецька дивізія, 18-а армія, Північно-Кавказький фрон). Рядовий Любарський у ніч на 01.11.1943 у складі десанту висадився на берег Керченського півострова в районі селища Ельтиген і з захопленого плацдарму впродовж шести днів відбивав контратаки піхоти і танків ворога. В ході боїв знищив два ворожі танки. Звання Героя Радянського Союзу надано 17.11.1943. Після війни працював на шахтах Донбасу. З 1972 року жив у рідному селі.
Гончарук Володимир АндрійовичГончарук Володимир Андрійович - (23.03.1918, с. Чемериське - 12.07. 1942) - Герой Радянського Союзу. Закінчив Харківську військову авіаційну школу льотчиків (1940). Учасник війни з червня 1941 року. Стрілець-бомбардир 44-го швидкісного бомбардувального авіаційного полку (Ленінградський фронт). Здійснив 58 бойових вильотів на бомбардування, 12.07.1942 в районі населеного пункту Лемболове (Ленінградська обл.) літак підбили зенітним вогнем. Скинувши прицільно бомби, екіпаж спрямував палаючий літак на артилерійську батарею ворога. Звання Героя Радянського Союзу надано 10.02.1943 (посмертно). На місці загибелі екіпажу споруджено обеліск. В рідному селі Гончаруку встановлено пам'ятник.
Видатні громадські діячі району
Шестопал Матвій Михайлович - (25.10.(7.11).1917, с. Мурзинці - 20.VІІ.1986, Київ] - журналіст. Закінчив Київський Університет ім. Т. Шевченка (1941), Інтендантську академію в Ташкенті, Київський інститут іноземних мов. на фронті - журналіст діючої армії, заступник редактора дивізійної газети. Після війни служив у штабі Київського військового округу (редактор англомовної газети), завідувач відділом пропаганди і агітації округу. Головний редактор видавництва «Молодь» (1951). З 1952 року - декан факультету журналістики, викладач історії зарубіжної преси Київського університету . Звільнений з університету 1965 року за виступи на захист української мови. Автор монографій «Сучасна американська преса» (1659), «Голос Великого народу. Преса Китаю» (1960), кіносценарію «Наш університет» (1964), кількох книжок публіцистики, багатьох памфлетів, нарисів, статей, наукових праць, перекладу повісті Е. Распе «Пригоди Мюнхаузена». Посмертні публікації: книжка «Євреї на Україні. Історична довідка» (2002), рецензія «Літературні кізяки на дорогах історії» («Дніпро», 1999, № 1-2). Зберігся рукопис «Щоденників» М..Шестопала. 9 травня 2008 року в с. Мурзинці для увіковічення пам'яті М. М. Шестипала відкрито меморіальну дошку.
Чорновіл В'ячеслав Максимович – журналіст, політик, правозахисник, державний і громадський діяч. Герой України. Народився 24.12 1937 у с. Єрки (нині Катеринопільський район Черкаської області). Закінчив Київський університет ім. Т.Шевченка (1960). До 1966 року – на телебаченні і в редакціях газет Львова та Києва. Виступав як літературний критик. Активний учасник національно-демократичного руху. Зазнавав переслідувань і репресій. Не маючи можливість працювати за фахом і друкуватися, перебивався різними роботами (землекоп, вагар тощо). В ув'язненні та на засланні в Мордовії і Якутії пробув 15 років. Повернувся 1985 року до Львова, три роки працював кочегаром на заводі і в школі. Відновив видання нелегального журналу «Український вісник», став співголовою Української Гельсінкської спілки. Згодом – голова Львівської обласної ради, народний депутат України, лідер Народного Руху України. Шеф-редактор газети «Час-Таймс», почесний член міжнародної письменницької організації ПЕН-клуб. Автор багатьох публіцистичних і літературно-критичних творів (тепер зібрані в десятитомному виданні), серед них – «Портрети двадцяти «злочинців» («Лихо з розуму»), «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Хроніка таборових буднів». Державна премія України ім. Т. Шевченка, Міжнародна журналістська премія. Загинув 25.03. 1999. Похований на Байковому цвинтарі.
Видатні постаті музичної Звенигородщини
Кошиць Олександр Антонович (1875-1944) – хоровий диригент, композитор, фольклорист. Закінчив Київську духовну академію (1901), музично – драматичну школу М. Лисенка (1910). Народився в с. Ромашки на Київщині. 1877 року батьки переїхали в с. Тарасівка на Звенигородщину. Записав тут багато народних пісень, частину з них обробив для хору. Один із засновників і керівників Української республіканської капели, з якою 1919 року виїхав за кордон. З 1924 року жив поблизу Нью-Йорка, диригував хорами у США і Канаді. Помер у Вінніпегу. Твори: «Українські народні пісні для мішаного хору», «З піснею через світ», «Листи до друга», «Спогади».
Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!
Підготував: В.М. БУРІЙ, м. Ватутіне на Черкащині
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Аватара пользователя
Леонід Мазира
Історик форуму. Генеральний значковий
Історик форуму. Генеральний значковий
Сообщения: 3557
Зарегистрирован: 14 дек 2008
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 765
Пол: Мужской
Откуда: Київ
Благодарил (а): 5404 раза
Поблагодарили: 3116 раз

Визначні місця та історичні постаті Звенигородщи

#2

Сообщение Леонід Мазира » 27 май 2016, 10:42

Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!

Звенигородщина: курган скарбів, скандалів і… таємничого “духа”
27 Травня 2016 10:14

16335243Розкопки у Великій Рижанівці на Звенигородщині тривали 120 років поспіль – з величезними перервами… Весь цей час поляки, українці й росіяни жили легендами і версіями щодо поховання скіфського вождя, чий скелет знайшли в кургані.

У похмурій місцині на вододілі двох річок, Гірського і Гнилого Тікича, поруч із витоками струмків Макшиболота, великий вождь, могутній воїн, поціновувач жінок і вина, ліг у могилу…

Одноплемінники-скіфи насипали курган – найвищий з двадцяти у цій місцині. Тіло вождя поклали на поміст, засланий травою степу, яку раніше вождь топтав ногами свого бойового коня, а його ліву руку поклали на позолочене руків’я вірного меча. Заплакали жінки, а суворі пошрамовані в боях воїни незворушно виконали ритуал свого народу – від меча впав добрий воїн і кінь вождя, які мали супроводжувати його в потойбічному світі. Не виконали тільки один обряд: слідом за покійником не пішла його дружина. До ніг вождя ліг лише її парадний головний убір і покривало із 140 золотими аплікаціями…

Від пограбування курган урятувала… загибель коня

Понад дві тисячі років курган тривожили лише вітри і дощ зі снігом – люди його не чіпали. Жодного разу не відкрили і вхід до поховальної камери, де сидів мертвий воїн зі зброєю, який захищав спокій свого вождя. Курган обходили осторонь навіть безстрашні й безпринципні грабіжники поховань, хоча він був буквально нашпигований золотом… Першим, хто потривожив вождя, став поляк Юліан Талько-Гринцевич. Заглибившись 1884 року в темряву кургану, молодий лікар з української Звенигородки відкрив для себе світлий шлях до вершин кар’єри у Ягеллонському університеті Кракова – науковці гідно оцінили сенсаційну знахідку непограбованого скіфського кургану.

Щоправда, перші знахідки того року не були особливими: рештки амфор, кінські кістки і вугільні недопалки – залишки поховальної тризни. Поляк розкопки припинив, не сподіваючись більше на успіх. Справжні ж скарби скіфів з кургану добув першим таки українець – простий селянин з Великої Рижанівки Андрій Маслюк. З могильника він витіг бронзову миску, амфору, три золоті бляшанки… Від пограбування кургану заінтригованими односельчанами Маслюка історію врятувала випадковість. У розкопі утворився провал, у який випадково впав кінь. Загиблу тварину чутки нагородили статусом жертви “духа кургану”. Його знову почали обходити десятою дорогою, особливо ж після того, як почав розкладатися загиблий кінь, тушу якого побоялися забирати… Над курганом поплив трупний сморід, а в сусідніх селах вечорами лякали один одного розповідями про потривожений дух скіфа…

Скіфські скарби, українські газети й польська кар’єра

Під враженням тих легенд і чуток Андрій Маслюк вирішив за краще віддати свої знахідки до маєтку. Про них дізналися незабобонні поляки – невдовзі вони повернулися в село і почали копати ще серйозніше… Разом з Талько-Гринцевичем цього разу працював вже й член Краківської академії мистецтв Готфрід Оссовскі. Першим було знайдено поховання молодої скіф’янки – вона померла ледь старшою 20 років. Біля неї лежало безліч предметів, серед яких тільки золотих виробів було 449. На пальцях жінки було шість золотих і два срібні персні, щитками яких слугували унікальні для археологів монети Боспорського царства. Рижанівські знахідки уславили Оссовскі: його обрали член-кореспондентом Московського археологічного товариства. Та невдовзі розгорівся скандал: газета “Киевлянин” опублікувала фейлетон, в якому описувалися скарби скіфів, тихцем вивезені зі Звенигородщини до Кракова. Два роки тривав судовий процес, який закінчився безрезультатно – за поляків заступився граф Бобринський, голова Петербурзької археологічної комісії. Пізніше Оссовскі став першим директором Краківського археологічного музею, а Талько-Гринцевич – знаним антропологом і професором Ягеллонського університету.

У 1890 році Імператорська археологічна комісія відрядила до Великої Рижанівки вже росіянина – Д.Самоквасова. Незважаючи на серйозні для тих часів кошти (880 рублів золотом), виділені для розкопок, професор невдовзі доповідав комісії про те, що треба ще грошей. За час робіт у Рижанівці він лише… пересіяв землю розкопок поляків і знайшов кільканадцять золотих розеток і блях. Оскільки грошей на розкопки більше не давали, Самоквасов повернувся до Петербурга. Пошуки в Рижанівці надовго припинилися, хоча ніхто так і не добрався до головного – поховання самого вождя…

“Остання археологічна сенсація століття”

Після здобуття Україною незалежності значно пожвавилася співпраця наших археологів з польськими колегами. Сергій Скорий з Інституту археології НАН України був запрошений до Ягеллонського університету читати лекції про скіфів. У краківському музеї він побачив речі з Великорижанівського кургану й загорівся ідеєю продовження його дослідження. Українця підтримав Ян Хохоровскі, директор Інституту археології Ягеллонського університету. Міжнародна експедиція розпочала свою роботу в травні 1995 року. Першими до Великої Рижанівки приїхали Скорий, Хохоровскі та черкащанин Володимир Григор’єв, які визначили, котрий саме з курганів “рижанівської групи” є тим, де знайшли скіф’янку.

Пізніше Сергій Скорий заявив, що він назавжди запам’ятає 17 липня – день, коли стало зрозуміло: центральне поховання кургану ціле і не пограбоване. Археологи знайшли воїна-охоронця і рештки його коня. Сам вождь лежав у червоно-білому вбранні, із золотою литою гривною на грудях – із лев’ячих переплетених фігурок. Його ж рука, як і в усі попередні століття, була на руків’ї меча… Зброї у останній спочивальні вождя взагалі було багато: спис, метальні дротики, добре збережений лук з двома колчанами стріл. Мабуть, скіф був знавцем і поціновувачем не лише зброї, а й доброго вина та їжі, бо в амфорах біля нього одноплемінники залишили понад сто(!) літрів вина, а дерев’яні таці й бронзові котли доверху наповнили м’ясом – в основному, кониною. Чудово збереглися кістки звареного цілим барана, причому на котлі, в якому вони лежали, було цілим навіть покривало, розшите квітами. Зліва від вождя у тайнику знайшли ситулу – бронзове давньо-грецьке відро, наповнене чудовими срібними речами. Найцікавішим було визнано килик для питва і ритон (ріг для вина, схожий на кавказький) – інкрустований золотом і сріблом, із зображеннями грифонів.

Величезна кількість знайдених безцінних предметів дозволила журналістам назвати курган “останньою археологічною сенсацією ХХ століття”. Науковці ж говорять про іншу унікальність Великорижанівського кургану – як про один з останніх курганів скіфської доби у Придніпров’ї. Очевидно, останні скіфи втрачали свою войовничу суворість, спілкуючись із місцевими землеробами. Саме це пом’якшення скіфського норову вчені й схильні вважати причиною того, що поруч з вождем поклали не тіло вбитої дружини, а тільки її вбрання.

Ким же була дівчина, яку поховали на схилі кургану вождя через кілька років після нього самого? Версія – просто родичка, можливо сестра. Цікаво, що 1887 року в похованні скіф’янки і 1996-го – в поховальній камері вождя було знайдено два практично однакові кубки, виготовлені одним майстром. Під землю вони пішли з різницею у два-три роки, з-під землі ж їх підняли з різницею у 111 років, разом з господарями. Так вже заведено було у скіфів – щоб їхні речі і після смерті постійно супроводжували їх…

Аватара пользователя
s.d.
Осавул
Осавул
Сообщения: 633
Зарегистрирован: 07 май 2014
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 12
Пол: Мужской
Откуда: РФ
Благодарил (а): 179 раз
Поблагодарили: 155 раз

Визначні місця та історичні постаті Звенигородщи

#3

Сообщение s.d. » 27 май 2016, 16:02

Kozak Taras писал(а): відомий російський байкар І.Крилов.
В таких случая принято писать "русский".

Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 22604
Зарегистрирован: 16 ноя 2008
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 2025
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 6983 раза
Поблагодарили: 11874 раза
Контактная информация:

Визначні місця та історичні постаті Звенигородщи

#4

Сообщение Kozak Taras » 27 май 2016, 21:59

Звичайно так, якщо писати російською мовою... :)
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Аватара пользователя
Леонід Мазира
Історик форуму. Генеральний значковий
Історик форуму. Генеральний значковий
Сообщения: 3557
Зарегистрирован: 14 дек 2008
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 765
Пол: Мужской
Откуда: Київ
Благодарил (а): 5404 раза
Поблагодарили: 3116 раз

Визначні місця та історичні постаті Звенигородщи

#5

Сообщение Леонід Мазира » 28 май 2016, 08:54

Взагалі то саме Україна має право на бренд "Русь".
Хто знайде у Шевченка чи Котляревського слово Русский, Россия?
Хто знайде у істориків до 18 ст. такі слова по відношенню до Московії? Тартарія, Московське царство і т. д.
Навіть у Боплана (середина 17 ст.) ліва сторона Дніпра називається Московська, а права -Руська.
Українців у Австро-Угорщині ще сто років тому називали русинами...
Але так склалося історично, що ми звикли до назви Росія, але ніколи Росія не заміняє Русь... Навіть частина Русі древньої - Новгород був опричниками Грозного вирізаний, щоб нічого Руського там не залишилось....

Ответить

Вернуться в «Краєзнавство, історія, туризм та подорожі»