Тисни "Вхід", або "Реєстрація" та приєднуйся до нас!


Легенда о Чингисхане

Про рідний край. Враження від подорожей та відпусток.

Модераторы: TEMA, Ksenia

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#21

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 09:27

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
"Хіба ви не ходили по землі і не бачили, який був їх кінець? Були вони могутньою силою, але аллаха ніщо не може ослабити ні на небі, ні на землі".
Коран, 35 сура, пророча
Весною тисяча вісімнадцятого року гіджри [1] разом з багатьма галерами, каторгами і паштардами причалила до Кафської пристані невелика турецька фреката [2]. З неї зійшов на берег сивобородий чоловік у білій чалмі і сірому арабському бурнусі. Його обличчя заховалось у густій довгій бороді — годі було б угадати вік старця, та був він древній як світ, і в глибоких брунатних очах таїлась мудрість багатьох поколінь. Старець вклякнув на землі, схилився і прошепотів:
— Вітай, благодатний краю, після довгої розлуки. Тобі вклоняється анатолієць, меддах [3] Омар, якого ти шістнадцять років тому вигнав із Кафи мечем Шагін-Гірея [4]. Тоді я, не ображений, а здивований, пішов мандрівником по всій імперії від Карпат до Балканів, від Дунаю до Нілу, щоб самому переконатися, чи справді народи ненавидять нас, турків. А коли так, то за що? Думав я, що побачу темряву і глупоту, а зустрівся з благородним прозрінням осліплених богатирів; думав я, що зустрінуся з озлобленням до мене, турка, а побачив високе благородство, пошану до розуму, ненависть до кайданів. І спитав я тоді себе, хто винен, що мій народ став носієм зла й неволі? Чи ж це йому потрібне? Адже анатолійський райя не став багатим від того, що завойовує чужі краї... Я повернувся до тебе, Кримський краю. Не мститися — твій гнів був жорстокий, але справедливий — я хочу поглянути, чи міцно скував тебе Осман кайданами, чи, може, ти ще дихаєш своєю буйною непокорою; далі ти топчеш чужі землі за прикладом свого сусіда й повелителя, чи, може, осінило тебе світло визвольного духу і дикі пристрасті твої змінились пошуками правди?
Підвівся. З галер виходили, кваплячись на ясир-базар, турецькі купці, йшли маршовою колоною яничари — султанська охорона для кафського паші, поспішали мубашири [5] відраховувати п'яту частину з татарського ясиру для турецького падишаха — йшла османська неясить на кримську землю.
Меддах Омар проводжав їх поглядом.
"О люде османський... Коли тобі вистачить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш ти на чужі землі, не розоравши своєї, чому не нагодуєш власним багатством рідних дітей, а примушуєш їх голодними рискати по не своїх полях і дарма проливати сусідську кров? Коли ти втамуєш свою захланну спрагу? В тебе є сьогодні влада, і ти сваволиш. Хто ж захистить тебе від божої помсти, коли вона гряне? А прийде. Замикається вже круг віків, і ти вернешся туди, звідки прийшов, виконавши своє покликання на землі. Вернешся, осуджений світом.
О, страшне в тебе покликання! Тебе одурили марнославні і властолюбні вожді твої, і ти, облудно взявши божу науку за зброю, залив сльозами, кров'ю і ненавистю до себе півсвіту. А що маєш за це? Сидиш, як божевільний скупар серед скарбів, загарбаних у чужих коморах, хліб, відібраний з голодних ротів, не йде тобі в горло, сидиш у лахмітті й нужді, не знаючи, що подіяти з награбованим добром. Зубожив народи, а збагатитися не можеш і родиш тільки люту ненависть до себе.
Дивіться також
Роман Іваничук — Четвертий вимір
Роман Іваничук — Хресна проща
Роман Іваничук — Орда
Ще 12 творів →
Біографія Романа Іваничука

А міг би ти жити, народжувати мудреців, поетів, астрологів... Та нуртує уже праведний гнів ворогів твоїх. І крикнули вони: "Брехливий хадіс [6] пророка Магомета про те, що не існує народностей під берлом ісламу. Ми є!" Заспівав повстанчу пісню болгарський гайдук, грецькі даскали [7] понесли книги своїм людям, підвели голови волохи, чорногорці, албанці. Хто врятує тебе? Твої розумні діти кизилбаші [8] підносять меч на призвідців твого горя і будучої загибелі твоєї, а ти, засліплений і нерозумний, вбиваєш їх — своїх спасителів.
Чому не бачиш, не розумієш цього, обманутий османський люде? Ти ж не народився грабіжником, не прийшов на світ злодієм, якого карати треба. Тебе таким зробили. Хіба не міг би ти жити з сусідами у згоді й купатися у своїх власних почестях і багатстві? Чому не подаси руку гайдукові, ускокові [9], клефтові [10], поки не пізно, поки страшна кровопролитна злоба не схрестить ваші мечі тобі на загладу? Де той пророк, який зумів би крикнути так, щоб ти, оглухлий, почув: "Спам'ятайся, не вбивай сам себе! О народе мій..."
Зникли за воротами Кафи купці, яничари, мубашири, подався меддах Омар, високий і величний, на Карантинну Слободу, де зупинялися паломники, що поверталися з Мекки.
Сонце пекло не по-весняному. Поблякли тополі біля північної кафської стіни, вмирало на пустирях зблякле будяччя, крушились під ногами курай і сухі віники тамариску, репалась глевка земля, і ледь сльозилися фонтани.
Лише при вході у північні ворота зеленів розкішний самотній платан, пишався буйною кроною над зубчастим муром і манив у свою тінь змучену спекою людину.
Цей буйний платан привертав увагу місцевих жителів, паломників, невільників, що тягнулись журавлиними ключами з ринку на галери, турецьких дервішів ордену Хаджі Бекташа [11], які заснували на околиці міста такіє [12].
Певно, не один з перехожих задумувався, ховаючись у тіні дерева, про вічність життя; не одного бадьорила безсмертна живучість південного богатиря, і чабан, можливо, складав пісню про мужнє дерево, що витримує суховії, спрагу і безжалісне палюче сонце.
Зупинився біля нього меддах Омар, довго придивлявся до зухвалого дерева і гірко посміхнувся в задумі. Бо мало хто знав, що цей богатир мертвий, що серцевина висохла, і корені давно перестали тягнути глибинну вологу. Хто ж міг знати, що плющ, якому природа присудила повзати по землі, непомітно всмоктувався в пори дерева, хитро снувався тоненькими жилами по стовбуру до самого верховіття, день у день висмоктував соки, поки вп'явся мацальцями в коріння. А тоді запишався, забуяв, розпустивши листя по чужих гіллях. Та не сідають на нього ні бджоли, ні метелики, ба навіть сарана не їсть його. Цупкий і ядучий. Він зеленіє, поки струхлявіє коріння старого дерева, роз'їдене плющем, доки воно звалиться і вкриє паразита своєю порохнею...
...Надто рано почалось цього року літо в Криму. Шовковиця обсипалася, не доспівши, виноград не зав'язався, попадали жовті персики величиною з ліщиновий горіх, вітри не наганяли на небо ні одної хмаринки. Достиг ячмінь, ледве покривши собою сіру кам'янисту груду, і розвіялося половою виколосене просо.
А в червні налетіла в Кафські степи сарана. Вийшли селяни з кетменями копати рови, вийшла процесія сіро-сукманних дервішів, несучи в калачикових баклагах священну мекканську воду, і стояли всі, безпорадні, дивлячись, як довкола погибає життя.
Серед натовпу жінок, які в розпачі вже не дбали про те, щоб закривати визолені тривогою обличчя, стояв сивобородий чоловік у білій чалмі і сірому бурнусі. Тяжка скорбота тінилась в його очах.
— Кара аллаха за гріхи наші... Отак чорніє і стогне земля, коли йдуть правовірні війська у чужі краї, — мовив сам до себе, і повернули до нього голови люди, а дервіші, що стояли осторонь, підступили ближче. — Такий же шум тоді несеться над землею, і так само лунає плач жінок та дітей.
Різко підвів голову один із дервішів, зателіпалася срібна серга у вусі, він підійшов до меддаха Омара, зарослий і босий, смиренні очі зайшли гнівом.
— Чи не покинуло волосся розуму твою голову, старче, що накликаєш нам кару християнського бога за джіхад [13]? І хто ти такий? Та видно, мусульманин, тож як ти міг забути слова пророка: "Піде в рай той, хто загине на полі бою з гяурами?"
Але сказано теж у сьомій сурі корана, отче, — відповів спокійно меддах Омар, — в сурі пророчій: "Скільки сіл ми марно погубили!"
Якщо ти знаєш коран, хай осінить нас світло єдино правдивого вчення, — посмиреннішали очі дервіша, — то згадай слова пророка: "Ми покажемо наші знамення у всіх країнах, поки вони не зрозуміють, що це правда"
— Але друга сура, благочестивий, сура меддинська, гласить: "Горе тим, які пишуть писання своїми руками, а потім кажуть: це від аллаха". Бо знамення, про які ти говориш, несуть наші воїни і в Азов, і в Багдад. І там, і там чорніє земля від наших ратників, як Кафський степ від сарани. Скажи мені, яка ж війна священна? Проти християн чи проти єдиновірних мусульман?
Задрижав посох у руці дервіша, а жінки з тривогою й надією дивилися в розумні очі аксакала [14], — що скаже він ще, може, це прийшов до них віщун горя або радості?
Глянув Омар на зажурених матерів, сестер і дочок воїнів, що віддали або віддають життя за Високий Поріг [15] над Євфратом і Доном, — жаль закроївся на губах, мовчав старий; повів очима на проповідників священних воєн — зло струснуло ним, і розповів він дервішам сон пророчий.
Приснився дивний сон султанові Амурату під стінами Багдада. До лозини нібито підійшов ніж, щоб зрізати її. А лозина відіслала його до іншої. І ще побачив падишах уві сні шулік, які їли падаль, виригали і знову їли, і гинули, обжершись нечистю. Покликав Амурат мудреця і спитав його, що означає цей сон.
"Це віщування на нинішній день, — відповів мудрець. Лозина, що відсилає ніж до своєї подруги, — це ми самі, які не щадимо брата задля своєї користі. А шуліки — то знову ж таки ми, що пожираємо чуже добро, відригуємося людським стражданням і робимо й робитимемо те саме, поки здохнемо від своєї ненаситності".
Закричав дервіш:
— Ти шіїт [16], перс шолудивий! І мудрець той теж був перс-шіїт, хай почорніє його голова, яку, напевно, зітнув великий падишах!
Заверещали дервіші:
— Хто ти такий? До кафського паші відвести його!
Навіть не здригнувся аксакал.
— Я Омар-челебі, анатолієць. І цю відповідь султанові дав я.
Затих крик, і шепіт пішов по юрбі, ім'я Омара зашелестіло на губах вражених монахів. О, його — цього мандрівника, меддаха і хафіза [17], на якого ще не звелась рука жодного можновладця, знали в Стамбулі і Брусі, в Бахчисараї і Кафі.
— Моліться, люди, — мовив меддах. — Привид голоду блукає над степом. Благайте бога, щоб не справдилися слова пророка про сім худих корів, що пожирають сім ситих, про сім сухих колосків, що пожирають сім налитих. Просіть милості в неба...
Він звів руки, прошепотів молитву і подався в безвість розпаленого степу.

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#22

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 09:28

ТВІР НА ТЕМУ: «ЯКИЙ ВПЛИВ НА ДЕРЖАВНУ ПОЛІТИКУ ОСМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ МАЛА РОКСОЛЯНА» ЗА РОМАНОМ О. НАЗАРУКА «РОКСОЛЯНА»

...
5.00/5 (100.00%) 2 голос[ов]
Твір на тему: «Який вплив на державну політику Османської імперії мала Роксоляна» за романом О. Назарука «Роксоляна»

Анастасія Гаврилівна Лісовська народилася у 1506 році у родині священнослужителя Гаврили Лісовського, яка жила у невеличкому місті Рогатин на Західній Україні, розташованого неподалік від Тернополя. У XVI столітті ця територія належала Речі Посполитій, була майже незахищеною і постійно піддавалася спустошливим набігам кримських татар. Під час одного з таких набігів влітку 1522 року юна дочка священика потрапила у полон до загону людоловів. Легенда свідчить, що нещастя сталося якраз напередодні весілля Анастасії з нареченим з її рідного міста.


Дівчина пройшла довгий шлях і пережила багато горя, доки у 1530 році не відбулося її весілля с султаном Османської імперії Сулейманом Пишним. В історії Туреччини це був надзвичайний випадок – султан уперше офіційно одружився на жінці з гарему.


Ось що писав британський дипломат, який служив у Стамбулі, про весілля Сулеймана зі своєю наложницею: «На цьому тижні в Стамбулі сталася небачена досі подія: султан Сулейман оголосив султаншею свою українську наложницю Роксоляну, через що в Стамбулі відбулося велике свято. Не можна передати словами пишність весільної церемонії, що відбулася в палаці. Була влаштована загальна хода. Вночі ж всі вулиці були ілюміновані. Всюди були влаштовані розваги, на яких грали музиканти. Будинки були оздоблені. Народ перебував у захваті. На площі Султанахмет була споруджена велика трибуна, перед якою відбувалися змагання.

На свято прийшли Роксолана та інші наложниці. Брали участь у змаганні мусульманські і християнські лицарі. Потім відбулося представлення за участю канатохідців, фокусників, диких звірів, серед яких були і височенні жирафи. З приводу весілля в Стамбулі ходили різні чутки. Однак, ніхто не знав в точності того, що відбулося ».

Роксолана стала для Сулеймана втіленням усього, що він любив в жінках: вона була поліглотом і прекрасною танцівницею, цінувала мистецтво і розбиралася в політиці, вміла любити і приймати кохання. Ніщо їх так не радувало, як можливість побути наодинці.

Вона єдина жінка у султанському гаремі, яка отримала офіційний титул. Вона стала султаншею Хасекі і султан Сулейман поділяв з нею свою владу, а в деяких випадках саме Роксолана вирішувала важливі державні питання. Вона була незвичайною жінкою, бо змусила султана назавжди забути про гарем. В Європі вона була відома більше під ім’ям Роксолана. Вся Європа хотіла знати подробиці про жінку, яка на прийомі в султанському палаці була в сукні із золотої парчі і мала сміливість піднятися разом з султаном на трон з відкритім обличчям!

Сулейман і Роксоляна могли годинами говорити про політику, мистецтво і любов, вони досить часто спілкувалися віршами. Роксолана, як справжня жінка, знала, коли треба промовчати, коли засміятися, а коли засумувати. Не дивно, що під час її правління султанський гарем перетворився на центр краси та освіти, а саму її стали визнавати навіть правителі інших держав. Султанша завжди з’являлася на людях з відкритим обличчям, але незважаючи на це, користувалася повагою видних діячів ісламу, бо вважалася зразковою правовірною мусульманкою.

Обожнювала «сміхотливу господиню» і палацова гвардія, бо Роксоляну ніколи не бачили без чарівної посмішки на обличчі. Султанша платила тим же. Вона побудувала для яничар палаци-казарми, збільшила платню і наділила гвардійців новими привілеями. Коли Сулейман Пишний залишив керувати імперією дружину і вирушив утихомирювати бунтівні народи Персії, він буквально вишкріб турецьку скарбницю. Але це не збентежило Роксоляну. Вона розпорядилася відкрити в європейському кварталі і в портових районах Стамбула винні лавки, після чого в скарбницю османських правителів потекла дзвінка монета. Цього видалося замало, і султанша веліла реконструювати причали в Галаті і поглибити бухту Золотий Ріг, куди незабаром стали підходити не тільки легкі або середні, а й великотоннажні судна з товарами з усього світу. Торгові ряди столиці росли, як гриби після дощу.

Повнилася і скарбниця імперії. Тепер у Роксоляни вистачало грошей не тільки на утримання Османської імперії, а й на те, щоб зводити нові мінарети, мечеті, лікарні, будинки пристарілих та робити багато чого іншого, не менш корисного для звичайних людей. Сулейман, який повернувся з чергового переможного походу (він не програв жодної битви!), не впізнав навіть палац Топкапи, який перебудовувався на кошти, здобуті заповзятливою дружиною.

Сулейман воював, розширюючи межі Османської імперії, а Роксоляна писала йому ніжні листи. «Мій султан, – писала вона, – який безмежний і пекучий біль розставання. Рятуй мене, нещасну, і не затримуй своїх прекрасних листів. Нехай душа моя отримає хоч краплину радості від твоїх послань. Коли нам їх читають, твій слуга і син Мехмед і твоя рабиня і донька Мігріма плачуть, сумуючи за тобою. Їх сльози зводять мене з глузду». «Моя дорога богиня, моя дивовижна краса, пані мого серця, мій найяскравіший місяць, моїх бажань глибинних супутниця, моя єдина, ти мені миліше всіх красунь світу!» – відповідав султан.

Завантаження...

Схожі твори

Твір на тему: «Що означає «Служити Богові і людям» по повісті О. Назарука «Роксоляна» Історична повість Остапа Назарука «Роксоляна» розповідає читачам про події, які відбувалися у XVI столітті, а точніше, про унікальний випадок в історії, випадок, коли полонена українка […]
Твір на тему: «Загальна характеристика драматургії І. Карпенка-Карого» Відомий драматург, актор, режисер і письменник І. Карпенко-Карий є однією з найвизначніших постатей в українському театральному мистецтві і драматургії. Не менш відомий український […]
Твір на тему: «Життя та творчість М. Заньковецької» Відома українська акторка Марія Заньковецька була гордістю національного українського театру. Сяяла вона на драматичній сцені наприкінці XIX – на початку XX століть. В історію […]

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#23

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 09:30

Яничари - османська гвардія



"Полонених юнаків - невірних (тобто немусульман) - треба зараховувати в наше військо", - таку пораду дав султану Орхану візир і головний військовий суддя Аллаєддін. Ідея була здійснена за султана Мурада I (1359-1389 гг.).

Йшов 1365 рік. Перед розпростертими на землі юнаками височіла фігура шейха Бекташа. Він підійшов до ближнього з них, підняв руку над його головою, і, осінивши рукавом халата, вимовив: "Так будете ви Йєни чері". Так було покладено початок "новому війську" (тур. Yeniçeri), особливому корпусу яничарів. Від решти військовослужбовців імперії османів їх відрізняв головний убір - білий повстяний ковпак із висячим ззаду шматком матерії, що нагадував форму рукава халата їх "хрещеного батька" Бекташа.

Озброєння яничар спочатку склали списи, шаблі та кинджали, а роль прапора виконував котел для приготування їжі. Деякі військові звання також були запозичені з "кухонного" лексикону. Так, командир роти, звався "чорбаджі", тобто "кашовар".

Спочатку чисельність корпусу "нових воїнів" не перевищувала однієї тисячі. Потім щорічно набирали ще по тисячі чоловік. За Сулеймана I Пишного (1520-1566 гг.) яничар в армії було до 20 тис. Розмір платні залежав від тривалості служби. На чолі корпусу стояв ага. Їм за вибором яничар ставала людина, що пройшла всі яничарські посади, починаючи із нижчих. Ага був удостоєний особливої честі знімати з султана взуття при його вході в мечеть. В одній з кімнат яничарських казарм був поставлений трон для султана.

Суворий наказ шейха Бекташа першій дружині яничар "проявляти мужність в боях і не знати поразок" виконувався аж ніяк не завжди. Під час походу султана Селіма I Грозного проти іранського Ісмаїл-шаха (1514), яничари ремствували на тяготи, поривалися повернутися додому і намагалися влаштувати заколот. У відповідь султан стратив яничарського агу, жорстко утихомирив неслухняних і став призначати агу сам. Одночасно була введена посада помічника аги, якому підпорядковувалося ще кілька начальників. Однак це не допомогло перетворити корпус в ідеально слухняне знаряддя.

Починаючи з правління султана Мехмеда II Завойовника (1451-1481 гг.) у яничарів увійшло в правило вимагати від султана грошові подарунки при вступі його на трон. При цьому, незважаючи на нагороди, правилом також стали бунти корпусу проти неугодних їм чим-небудь правителів.

Після смерті Мехмеда II в ході яничарського повстання був убитий великий візир Мехмед-Караман. При їх же активній підтримці на трон в 1481 році був зведений другий син Мехмеда Баязид II. Однак і його 1512 року яничари попросили йти геть, затвердивши на престолі вже згаданого сина Баязида Селіма I.

У 1524 році в черговий раз збунтувалися яничари, розграбували митницю в Стамбулі, будинки великого візира Ібрагіма та інших великих сановників. Султан Сулейман I Чудовий особисто брав участь у придушенні бунту, убив власними руками кількох яничар, проте все одно був змушений поступитися і відкупитися від повсталих. Втім, це не надто йому допомогло. Надалі, усвідомлюючи свою силу, яничари відкрито говорили: "Сулейман старий і дурний, і йому пора на спочинок. Його син Мустафа поведе справу краще, а ми будемо в більшій пошані. А якщо великий візир буде тому противитися, ми знімемо йому голову" . Ближче до кінця правління султан Сулейман, котрий захворів, був навіть змушений наказати регулярно возити себе на галері уздовж берегів Босфору, щоб столичні жителі не піддавалися чуткам про його смерть , які розпускалися яничарами.

Дісталося від яничарів і наступним султанам. Вони бунтували при Селимі II П'яниці (1566-1574 гг.); скинули Ахмеда III (1703-1730 гг.); позбавили влади Селима III і ... "прокололися" на Махмуді II (1808-1839), який вирішив позбутися такої ненадійної "гвардії".

Чергове повстання корпусу було майстерно спровоковано спочатку установою нового постійного війська, а потім його демонстративним парадом перед яничарськими казармами. У ніч на 15 червня 1826 яничари прийняли виклик. На М'ясну площу (Атмейдан) Стамбула були виставлені полкові котли, в місті почалися погроми. Будинки великого візира і тодішнього аги були розграбовані і спалені. 12-річний син останнього жорстоко вбитий.

Проти яничар виступило населення Стамбула і духовенство. Їх винищування було офіційно оголошено богоугодною справою, а смерть в битві з ними - подвигом за віру. Вірні султану війська зайняли вулиці, і по яничарським казармам ударили гармати. Дерев'яні будівлі запалали. Пощади не було нікому. Близько тисячі полонених були замкнені на стамбульському іподромі, куди прибули члени військового суду. Вирок був тільки один - смертна кара через удушення. Розправи тривали кілька днів, тіла бунтівників скидали в море. Котли яничар були принародно забруднені нечистотами, знамена розірвані, а знаменитий повстяний ковпак хлопчаки без жодного вшанування тягали по вулицях і кидали собакам.

Махмуд II, закріплюючи перемогу, видав указ про ліквідацію корпусу яничарів і створення замість його «переможної армії Мухаммеда». Цим же велінням заборонялося голосно вимовляти слово "яничар". Казарми на М'ясній площі лежали в руїнах. Були зруйновані мечеть яничарів, кав'ярні, які вони зазвичай відвідували, і навіть мармурові надгробки, прийняті за яничарські через зображеної на них повстяної шапки, схожою на широкий рукав халата

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#24

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 09:31

Хто такі яничари?
Опубліковано 13.05.2014


Часто ми чули назву воїнів, які іменують себе яничарами. Ким були ці люди і як здобули славу великих воїнів? Для цього нам потрібно повернутися у часи Османської імперії, коли Мурад Перший заснував Яничарський корпус, що складається з воїнів-християн. Як стало це можливим і чому воїни-християни стали елітними військами імперії?

У 14 столітті Османська імперія, як ніколи, потребував потужної, сильної, добре навченої армії. Турецькі воїни, здебільшого погано навчені й погано організовані, не могли завоювати Візантію. Немоловажным фактом залишається і те, що турецька армія була кінною. Терміново потрібна була піхота, яка могла виступати живим щитом і опорою турецьким воїнам. Так виникла ідея виростити воїнів з християнських хлопців і хлопчиків, якими платили данину підкорені християнські народи.

Хлопці 12-14 років виховувалися в мусульманських сім'ях у всіх мусульманських традиціях. Найбільш здібні та старанні відбиралися для служби при палаці, інші ставали яничарами. Саме слово «яничар» означає «нове військо». А сам процес набору воїнів отримав назву «devshirmeh», тобто «людський податок», коли громада повинна була заплатити податок живим товаром.

Яничар готували насамперед як лучників, але з появою вогнепальної зброї, вони довели, що прекрасно оволоділи і їм. Ці воїни швидко завоювали славу безстрашних і жорстоких, ставши кращими не тільки на полі бою, але і в охороні султана. Саме вони стали основою турецької армії, і з часом служити у лавах яничарів прагнули і самі турки.

Яничари були рабами султана, вони не вправі були займатися ремеслом або господарством, не мали сімей, їм заборонялося навіть мати стосунки з жінками. Весь свій час вони відточували військову майстерність і жили в казармах, суворо дотримуючись релігійні звичаї. За дезертирство або боягузтво яничарів засуджувався до смерті. Нові війська ділилися на орти — групи, кожна з яких була згуртованим колективом. При відсутності жінок у воїнів залишалася одна радість — їжа. Приготування їжі було подібно божественного ритуалу, вона готувалася в котлі, священному для орти. Його можна було порівняти зі статусом прапора європейських воїнів. За приготування їжі відповідала ціла команда, з чітко розписаними обов'язками.

Яничари брали участь у багатьох битвах, однією з яких була облога Константинополя в 1453 році.

Але навички хороших воїнів зіграли з яничарами злий жарт. Вони повірили в свою винятковість і почали вимагати більшої зарплати, погрожуючи повстанням. У кінцевому рахунку вони домоглися того, що домінували в уряді і навіть могли змінювати султанів. Отримуючи все нові пости і хороші гроші, яничари поступово стали втрачати майстерність воїнів, перетворюючись у звичайних хабарників.

У 1826 році Махмуд Другий зумів сформувати армію без яничарів, саме вона й виступила проти яничар, які не хотіли здаватися. Зрештою, була застосована артилерія і яничари були змушені здатися. Так закінчилася історія яничарів. Колись жорстоких і страшних воїнів, які до кінця свого існування здобули славу злодіїв і розбійників.

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#25

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 09:33

Про гетьмана козацького Самійла Кішку
Адріан Кащенко
Історичне оповідання
Прославлений у народній українській думі гетьман козацький Самійло Кішка народився на світ у місті Каневі біля року 1530-го [З історії докладно невідомо, якого саме року народився на світ Самійло Кішка, але відомо, що у 1602 році він був уже людиною похилою, хоч ще й бився з ворогами, сидячи на коні. З цих відомостів автор прикладає час народження Самійла Кішки приблизно до року 1530-го], себто у перші часи існування козаччини, коли пригноблена татарами Україна тільки починала підводити свою скривавлену голову і набувати сили на боротьбу з дикими хижаками.
Наприкінці XV віку, коли Україна ледве встигла трохи відпочити після татарського Батиєвого лихоліття та залюднитись і відбудуватись, на неї року 1482-го знову набігла велика татарська орда під приводом кримського хана Менгли-Герея і, поруйнувавши чимало городів на Київщині, добула навіть самий Київ, спалила його замок і поруйнувала церкви. Людей під час руїни татари зганяли до своїх таборів і там всіх старих та недолітніх вирізували, останніх же забирали у неволю і заганяли у Крим. Під час того лихоліття, поховавшись по лісах та поміж болотами Полісся, зрятувалася смерті й неволі ледве половина української людності.
Згодом, коли більшість татарських загонів повиходила з України у південні степи, люди українські почали потроху виходити з лісів, почали гуртуватися у ватаги і, нападаючи на татар, зганяли їх з своїх рідних, улюблених земель та річок і знову осідали на руїнах своїх осель.
Тільки далеко не всім щастило врятуватися разом з своєю сім’єю. Чимало було таких, що, стерявши під час татарської руїни своїх батьків або жінок та дітей, не мали вже свого роду і не мали для кого робити собі нові кубельця. Багато з тих людей так і лишилися бурлаками і присвятили все своє життя боротьбі з татарами та обороні тих своїх земляків, що знову сіли сім’ями. Такі бездомівні оборонці України наприкінці XV віку почали зватися козаками, тобто вільними, рухливими людьми.
Перші десятки літ свого існування козаки не мали ще сили, щоб заходити у глиб татарських кочевищ, а купчилися по відбудованих наново городах: Каневі, Черкасах, Корсуні, Білій Церкві, Брацлаві та інших і обмежувалися тим, що вигонили татар з України та чинили перешкоди дальнішим їхнім наскокам. Виходячи щовесни на південь України, щоб висліджувати татар, козаки разом з тим полювали на дичину і, повертаючись під зиму на Україну, привозили коштовні звірячі шкури, а з річок привозили рибу і мали з того добрий заробіток.
У ті часи по гаях та байраках південної України була така сила дичини, що з нею, як люди казали, «було, й не розминешся», по річках же була така сила риби, що старі оповідачі говорили: «устроми у річку списа, то він так і стремить поміж рибою – не може на бік упасти». Велика здобич, що привозили козаки з півдня, або, як тоді казали, з Низу, заохочувала й інших людей з городів та сел виходити разом з козаками щовесни на добичництво. Ті люди узброювалися, єдналися з козацькими ватагами, разом з ними пробували все літо по степах та річках, серед повсякчасної небезпеки од татарських добичників (ушкалів), а на зиму, обтяжені здобиччю, поверталися до своїх осель. З усяким роком кількість таких добичників більшала, і вони, прийнявши всі козацькі звичаї і організацію, щодалі все дужче зміцнили силу козацтва.
Таким чином, дитячи роки життя Самійла Кішки минали у обставинах повсякчасної небезпеки од татарських наскоків. Загони татарські ще й у середині XVI віку вільно ходили по Україні, обминаючи тільки міцні замки польських магнатів, і заходили навіть на північ од Києва, аж на Білу Русь, випалюючи скрізь оселі, що поспівали одживати після великої руїни Менгли-Герея, і заганяючи з України велику силу людей у Крим, здебільшого до городів Козлова та Кафи, щоб звідтіля продати їх за Чорне море у Туреччину та землі по Середземному морю.
Оповідання батьків та близьких людей про тяжку недолю, яку терпіли українські люди од бусурманів як під час татарських наскоків, так і у бусурманській неволі, повинні були робити на молоду душу Самійла велике вражіння і збуджували у його серці бажання стати до оборони рідного краю та помститися за поневолення земляків.
Поки Самійло Кішка дійшов парубоцьких літ та почав козакувати, козацтво набуло вже чималої сили, і, щоб зручніше стежити за рухами татарських ушкалів, найбільше жваві и завзяті з козаків, згуртувавшись у чималу громаду, випливли Дніпром за пороги і стали табором на одному з островів Великого Лугу [Великим Лугом запорожці звали велику низину, що нижче острова Хортиці простяглася понад лівим берегом Дніпра на 70 верст упродовж та на 30 упоперек. Та низина була вкрита рясним лісом та очеретами і порізана на острови протоками річок Дніпра та Конки]. Поробивши там собі курені, козаки обкопали їх окопами, обгородили засіками і прозвали той свій кіш чи городок Січчю; згодом же, щоб одзначити себе од тих товаришів, що мали на Україні оселі й сім’ї, почали звати себе «козаками запорозькими» або «запорожцями».
За часів козакування Самійла Кішки обставини життя запорозьких козаків були невимовно тяжкі. Татарські кочевища доходили тоді на сході од Дніпра до річки Орелі, на заході ж – до Тясмину, Висі та Синюхи, так що Запорозька Січ була з усіх боків оточена татарськими кочевищами, і єдиним зв’язком Запорожжя з Україною, і то не забезпеченим од татарських нападів, був Дніпр. Щоб вистежувати татар та робити на них засідки, запорожці виходили з Січі на головніші татарські перевози через Дніпр, себто на Кич-Кас, що зараз вище острова Хортиці, та на острів Таволжанський, і, опріч того, розсилали по степах чати, щоб з високих могил виглядати ворогів та подавати про них вісті на Січ та Україну.
Оточені з усіх боків ворогами, козаки, що були на перевозах та по степах, щодня сподівалися собі смерті од ворогів або тяжкої неволі, і через те не дивно, що повсякчасна небезпека навчила запорожців добре стерегтися бусурманів. Очі козацькі навчилися бачити у такій далечині, на яку тепер сягають тільки підзорі труби, а вухо запорожця чуло й там, де нам здавалася б німа тиша. Навіть не бачачи ворогів, вони вміли вгадувати, з якого боку наближалася небезпека по тому, у який бік біжать степові звірі або як перелітає птаство.
Якщо небезпека настигала запорозьких чатівників близько Дніпрових порогів, вони ховалися у розщілинах поміж скелями та по печерах, яких знали цілі сотні; коли – біля Великого Лугу або по гирлах річок, то доброю схованкою для них були ліси й очерета; найтяжче ж доводилося тим козакам, що чатували по степах: там татари бачили їх на цілі милі навкруги, коні ж татарські були прудкі, як вітер, і часто настигали козаків. Проте й при такій пригоді запорожці вміли рятуватися: досить було козакові добігти до якоїсь річечки або озерця, як він вирізував черенок очеретини, поринав у воду і, захований од ворожих очей водою, дихав через ту очеретину.
З часом, коли запорозьких козаків побільшало, вони вже не обмежувалися тільки тим, щоб перестерігати Україну про татарські напади, а й самі нападали на татарські кочевища й улуси. Вони займали до себе їхніх коней, оружною рукою перебороняли татарам перевозитись через Дніпр, чинили несподівані напади на окремі їхні загони, вистеживши ж, коли татари, набігаючи на Україну, поверталися через степи обтяжені невольниками, запорожці кидалися на них і, погромивши, визволяли своїх земляків. Немало козаків при таких боях та зачіпках з татарами віддавали своє життя за своїх братів, і та смерть вважалася на Січі й на Україні такою славною, що всякий козак саме такої смерті собі й бажав.
От серед яких обставин довелося Самійлові Кішці козакувати, і не дивно, що ті обставини зміцнили й загартували його серце.
Коли Самійлові було біля двадцяти років, а саме року 1550, на чолі запорозьких козаків став князь Дмитро Вишневецький. Маючи великий войовничий хист та завзяту вдачу, Вишневецький за чотирнадцятирічну добу свого гетьманування зміцнив козаччину і одважними походами на татарські городи Аслам та Очаків одсунув татарські кочевища далі од Дніпра на схід та захід. Ще року 1552-го він скликав на Запорожжя багато козаків з України і разом з ними та запорожцями почав будувати на острові Хортиці великі кріпості й замчища, маючи на думці зробити той острів міцним захистом проти бусурманів. Правда, що заміри його не здійснилися.
Напади його на татарські кочевища і зруйнування Аслам-города збентежили зверхника татарського, турецького султана, і він послав проти козаків чимале військо турецьке, татарське й волошське. З тим військом кримський хан підступив до Хортиці і, не змігши добути її зброєю, почав давити облогою й безхліб’ям. Козаки довго відборонялися та врешті через безхліб’я змушені були покинути Хортицю, після чого вороги попалили й поруйнували на острові все, що можна було палити й руйнувати. Тільки й лишилися од городків Вишневецького окопи та купи каміння.
Покинувши Хортицю, запорожці не пішли на Україну, як те бажано було туркам та татарам, а знову пішли на південь і засіли серед Великого Лугу на добре захованому урочищі, біля протоки Лапинки, що зветься зараз Великим Городищем.
Після того князь Вишневецький, прозваний у народних думах Байдою, гетьманував до року 1564-го, аж поки не загинув під час походу на турків через молдавські землі.
Історія не дає нам відомостів про те, у яких саме походах князя Вишневецького брав участь Самійло Кішка, та треба гадати, що у всіх походах він бував і у всіх боях бився, бо зажив собі між козаками такої слави і пошани, що скоро після смерті князя Вишневецького запорожці обрали його кошовим атаманом, а далі й гетьманом.
[Що Самійло Кішка був гетьманом запорозьких козаків не тільки після визволення свого з турецької неволі (роки 1599 – 1602), а й до неволі, себто 1573 року, стверджується листом Війська Запорозького з кошовим атаманом своїм Іваном Сірком до кримського хана, писаним року 1675-го, коли ще повинні були жити сучасники гетьманування й смерті Самійла Кішки. У тому листі, згадуючи про славних козацьких ватажків од давніх часів, Сірко сказав між іншим такі слова: «Наші предки з давніх часів морем і суходолом воювали Крим та царство Турецьке, а саме: Самусь Кішка, атаман і гетьман кошовий, воював на морі; після нього, року 1575-го, Богданко…» Однаково з кошовим атаманом Іваном Сірком зве Самійла Кішку гетьманом запорозьким і народна дума, що подаємо нижче.
Що ж до того, у які саме роки гетьманував Самійло Кішка, то мусимо сказати, що од року смерті князя Вишневецького 1564-го і до року гетьманування Свирговського 1574-го та Богданка 1575-го, історія не називає запорозьких гетьманів, і тільки у той період і міг гетьманувати Самійло Кішка].
З досвіду походів князя Вишневецького Самійло Кішка знав, що невелика козацька сила тільки тоді брала перемогу над татарами, коли напади козаків були цілком несподівані; найбільшої ж несподіванки, на думку Самійла, можливо було досягти підходами до ворогів з річок та з моря, і через те на морські шляхи він і звернув найпильнішу свою увагу. Ще й через те море вабило до себе Самійла Кішку, що по його просторі легко було підпливати прямо до великих татарських та турецьких городів, по яких переховувалися великі скарби і нудилися в неволі тисячі християнських невольників, що серед тяжких страждань з благанням звертали свої очі на північ, у бік Запорожжя, і тільки од запорожців сподівалися собі порятунку.
З метою визволення братів-невольників і з надією на турецькі скарби Кішка, ставши гетьманом, взявся до будування морських човнів, або чайок, котрими однаково було зручно плавати і по неглибоких річках, і по глибокому бурхливому морю.
[До року 1565-го історія не дає нам ніяких звісток про морські козащькі походи. Правда, Вишневецький, лагодячись воювати татарів, робив човни на верхньому Пслі і спускав їх з козаками до Хортиці, та тільки його походи обмежувалися Дніпром (поход під Аслам-город) та лиманом (поход під Очаків), через те ми не знаємо, чи будував Вишневецький морські чайки, чи плавав на звичайних великих човнах, якими плавають по річках; Самійло ж Кішка воював бусурманів морем, а для того він неодмінно повинен був будувати морські чайки, і, мабуть, ми не помиляємося, гадаючи, що йому належить честь збудування перших чайок.].
Запорозькі чайки при Самійлі Кішці, та й після нього, робилися у десять сажнів завдовжки і біля одного сажня завширшки. Днище всякої чайки видовбувалося з товстої липи. До того днища прироблювалися дубові ребра, а на ребра деревляними кілками набивалися товсті дубові дошки. На обох кінцях чайки відбудовувалися з дощок чердаки з підлогами, по яких під час походів переховувалися харчі й зброя. Посередині чайки прироблявся станок для щогли на одно вітрило.
Коли чайка була вироблена, її конопатили клоччям та дьогтем і врешті прив’язували під її боки упродовж всієї чайки товсті в’язанки очерету на той випадок, щоб чайка не пірнула під воду навіть тоді, коли б її залило хвилею.
З обох боків чайки прироблялися кочетки на 15 – 20 весел, всього ж одна така чайка піднімала, опріч всякої ваги, по 40 – 60 козаків.
На таких-то чайках наприкінці шостого десятиріччя XVI віку і розпочали запорожці під приводом гетьмана Самійла Кішки свої перші морські походи. Історія знову не зберегла нам відомостів про те, куди саме водив запорожців чайками Самійло Кішка, проте з певністю можемо гадати, що перші походи запорожців були до найближчих багатих придунайських городів: Ізмаїла, Килії й Білгорода (Аккермана) та до кримського города Козлова. На тих городах Самійло Кішка помщався за турецький напад на Хортицю, визволяв з неволі земляків, що були продані татарами до тих городів, і привозив у Січ велику здобич, бо по турецьких городах у ті часи переховувалися великі скарби, награбовані турками мало не з усього світу.
Під час одного з таких походів біля року 1573-го Самійло Кішка з товаришами опинився в турецькій неволі. Як саме сталася та пригода, невідомо з історії, і ми можемо тільки догадуватись, як могла вона статись.
Треба мати на увазі перше: що при доброму вітрі турецькі галери й кораблі ходили далеко прудчіш за чайок, і тільки тоді, коли не було вітру, запорозькі чайки брали над галерами перевагу; друге – що за часів Самійла Кішки Запорозьке Військо було ще дуже невелике і у перші морські походи на море могло виходити навряд чи більше, як по 1000 козаків, себто по 20 чайок, і третє – що боротьба з турками за часів першого гетьманування Самійла Кішки була зовсім нерівна і дуже тяжка, бо на всякій галері турки мали війська стільки, скільки запорожці на десяти чайках, і до того на галерах малися великі гармати, на чайках же, і то тільки на деяких, було по одній і найбільше по дві зовсім маленьких гарматок.
Через вище розповідане можливо, що під час одного з походів Самійла Кішки на море його підстерегли турки з великим числом галер, порозбивали чайки гарматною пальбою, а беззбройних запорожців, хто лишився живий, повитягали з води й зараз же поприковували на своїх галерах до гребок.
Могло ж статися й так, що козацькі чайки захопила у морі хуртовина і повикидала їх на турецькі береги, де запорожці були захоплені турками у неволю.
Нарешті могло те лихо скластись і на морі. Один з варіантів народної думи про Самійла Кішку розказує, що цього козацького гетьмана турки захопили у Великому Лузі, може, навіть під той час, коли він лагодив там морські чайки:
Ой у Лузі-Базавлуці там стояв курінь бурлацький,
Там був-пробував Кішка Самійло, гетьман козацький,
І мав він собі товариства сорока чоловіка.
То турецьке паня, молоде баша
По Чорному морю безпечно галерою гуляв
Та до Кішки Самійла в гості прибував.
Та так до них в гості прибував,
Що всіх козаків гетьманських, запорозьких на місці зоставав,
Залізні їм пута подавав.
Слова «у гості прибував» треба розуміти у жарт: певно, турки, помщаючись за морські походи Кішки, піднялися Дніпром до Лугу-Базавлуку і там вистежили й захопили у бранці якийсь виділ Війська Запорозького з гетьманом.
Чи так, чи інако, а біля року 1573-го для славного Самійла Кішки, утворителя перших козацьких походів на Чорне море, настала друга доба його життя – доба турецької неволі. Та доба протяглася до 1599 року, себто 26 років, і була неначе тяжким одноманітним сном. Рухливий, завзятий козацький ватажок і гетьман Самійло Кішка, одірваний од життя рідного краю і прикутий на галері до невольницької лави й гребки, двадцять шість років не бачив нічого, опріч води й неба. Коли-не-коли, може, галера підпливала до Очакова або проїздила поуз острів Тендру, і тоді Кішка знав, що тут близько рідний Дніпро і Січ-мати, та тільки важкі ланцюги, що держали його біля лави, нагадували йому, що він для України вже вмер.
Так минали у неволі рік по року. На голові гетьмана замість оселедця тепер одросло довге, по самі плечі, волосся, а на добре виголеному колись підборіддю одросла тепер борода до самого пояса. Нарешті й голова, й борода посивіли, а він все сидів на галері, прикутий до лави, надавлюючи своїми грудьми на велику гребку… І ніхто б уже з січового товариства не пізнав у сивобородому старцю свого жвавого гетьмана.
– Ти хотів плавати по Чорному морю, – глузували з нього турки, – так плавай тепер досхочу.
Та тільки яка не була тяжка турецька неволя і хоч яка вона була довга, а не вбила у серці Самійла Кішки ні любові до рідного краю, ні козацького завзяття й хисту… Він зробив, здавалося, неможливе – зрятувався з неволі сам, та ще й товаришів своїх визволив і привів на Україну. Як сталася та дивна подія, нехай розповідає нам чудова народна дума, ось вона:
Ой, із города Трапезунда виступала галера,
Трьома цвітами процвітана, мальована.
Ой, первим цвітом процвітана –
Злато-синіми киндяками [Киндяк – широка стьожка] побивана;
А другим цвітом процвітана –
Гарматами арештована,
[Арештована – узброєна. Гармат по турецьких галерах було здебільшого по семи. З тих гармат три було великих та чотири менших.]
Третім цвітом процвітана –
Турецькою білою габою покровена.
То в тій галері Алкан-паша,
Трапезонськеє княжа, гуляє;
Узбройного люду собі має:
Сімсот турків, яничар чотириста
Та бідного невольника півчвартаста,
[Півчвартаста – триста п’ятдесят. З історичних джерел відомо, oо справді по галерах бувало 300 – 350 гребців-невольників. Ix садовили по 5 – 6 на всякій лаві, а тих лав було по 25 – 30 з усякого боку галери. Всі невольники були прикуті до лав і всяка лава громадила одним великим веслом. Посередині галери поміж лавами був місток, по якому з довгою таволгою (червона лоза) у руці ходив доглядач і бив нею невольників, oоб дужче гребли.]
Без старшини військової.
Первий старший між ними пробуває
Кішка Самійло, гетьман запорозький;
Другий – Марко Рудий, суддя військовий,
Третій – Мусій Грач, військовий трубач;
Четвертий – лях-потурнак [Потурнак – себто потурчений],
Клюшник галерський, сотник переяславський,
Недовірок християнський,
Що був тридцять літ у неволі,
Двадцять чотири, як став на волі,
Потурчився, побусурманився
Для панства великого,
Для лакомства нещасного.
В тій галері од пристані далеко відпускали,
Чорним морем далеко гуляли,
Проти Кефи-города приставали,
[Кефи – Кафи. Кафа була великий та міцний город у Криму, де зараз лежить Феодосія. Збудований той город був італійцями, та року 1475-го його одвоювали у італійців турки. Після смерті Самійла Кішки, року 1616-го, гетьман Конашевич-Сагайдачний напав з запорожцями на Кафу, добув її од турків штурмом і поруйнував, а невольників-християн, що були там у великій кількості, визволив на волю.]
Там собі великий та довгий опочинок мали.
То представиться Алкану-башаті,
Трапезонському княжаті, молодому паняті
Сон дивен, барзо дивен на прочудо.
То Алкан-баша, трапезонськеє княжа,
На турків-яничар, на бідних невольників покликає;
«Турки, – каже, – турки-яничари,
І ви, бідні невольники,
Которий би міг турчин-яничар сей сон одгадати,
Міг би йому три гради турецькі дарувати;
А котрий би міг бідний невольник одгадати,
Міг би йому листи визволені писати,
Щоб не міг ніхто ніде зачіпати».
Сеє турки зачували, нічого не сказали;
Бідні невольники, хоч добре знали,
Собі промовчали.
Тільки обізветься між турків лях-потурнак,
Клюшник галерський, сотник переяславський,
Недовірок християнський:
«Як же, – каже, – Алкане-башо, твій сон одгадати,
Що ти не хочеш нам повідати?» –
«Такий мені, небожата, сон приснився,
Бодай ніколи не явився!
Видиться: моя галера цвіткована, мальована
Стала вся обідрана, на пожар іспускана;
Видиться: мої турки-яничари
Стали всі впень порубані;
А видиться: мої біднії невольники,
Которії були у неволі, то всі стали по волі;
Видиться: мене гетьман Кішка
На три часті розтяв,
У Чорне море пометав…»
То скоро теє лях-потурнак зачував,
К йому словами промовляв:
«Алкане-башо, трапезонський княжату,
Молодий паняту!
Сей тобі сон не буде нітрохи зачіпати;
Скажи мені получче бідного невольника доглядати,
З ряду до ряду сажати,
По два, по три старії кайдани і новії і справляти,
На руки, на ноги надівати;
Червоної таволги по два дубці брати,
По шиях затинати,
Кров християнськую на землю проливати!»
Скоро то сеє зачували,
Од пристані галеру далеко відпускали;
До города до Козлова
[Козлов – турецький город у Криму, де зараз Євпаторія.]
До дівки санджаківни на зальоти
[Санджак – по-турецькому губернія. Дівка санджаківна – дочка губернатора (козловського). Зальоти – залицання; у цьому випадку, мабуть, заручини.] поспішали.
То до Козлова прибували, –
Дівка санджаківна на стрічу вихожає,
Алкана-башу в город Козлов зо всім військом затягає.
Алкана-башу за білу руку брала,
У світлиці-кам'яниці зазивала,
За білу скам'ю сажала,
Дорогими напитками напувала,
А військо серед ринку сажала.
То Алкан-баша, трапезонськеє княжа,
Не барзо дорогії напитки уживає,
Як до галери двох турчинів на підслухи посилає:
Щоб не міг лях-потурнак Кішки Самійла одмикати,
Упоруч себе сажати.
То скоро ся тії два турчини до галери прибували.
То Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Словами промовляє:
«Ой ляше-потурначе, брате старесенький!
Колись і ти був у такій неволі, як ми тепера:
Добро нам учини,
Хоч нас, старшину, відомкни;
Хай би і ми у городі побували,
Панське весілля добре знали».
Каже лях-потурнак:
«Ой Кішко Самійло, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Добро ти вчини:
Віру християнську під нозі підтопчи,
Хрест на собі поламни.
А ще будеш віру християнську під нозі топтати,
Будеш у нашого пана молодого за рідного брата пробувати».
То скоро Кішка Самійло теє зачував,
Словами промовляв:
«Ой ляше-потурначе, сотнику переяславський,
Недовірку християнський!
Бодай же ти того не діждав,
Щоб я віру християнську під нозі топтав!
Хоч буду до смерті біду та неволю приймати,
А буду в землі козацькій голову християнську покладати.
Ваша віра погана, земля проклята».
Скоро лях-потурнак теє зачуває,
Кішку Самійла у щоку затинає.
«Ой, – каже, – Кішко Самійлу, гетьмане запорозький!
Будеш ти мене в вірі християнській укоряти,
Буду тебе паче всіх невольників доглядати,
Старії і новії кайдани направляти.
Ланцюгами за поперек утроє буду тебе брати».
То тії два турчини теє зачували,
До Алкана-баші прибували:
«Алкане-башо, трапезонськеє княжа!
Безпечне гуляй!
Доброго і вірного клюшника маєш:
Кішку Самійла в щоку затинає,
В турецьку віру ввертає».
То Алкан-баша, трапезонськеє княжа,
Великую радість мало,
Пополам дорогі напитки розділяло:
Половину на галеру одсилало,
Половину з дівкою санджаківною уживало.
Став лях-потурнак дорогії напитки пити-підпивати,
Стали умисли козацьку голову клюшника розбирати:
«Господи! Єсть у мене що іспити і ісходити,
Тільки ні з ким об вірі християнській поговорити…»
До Кішки Самійла прибуває,
Поруч себе сажає,
Дорогі напитки метає,
По два, по три кубки в руки наливає.
То Кішка Самійло по два, по три кубки в руки брав,
То в рукава, то в пазуху, крізь хустку третю додолу пускав.
Лях-потурнак по-єдиному випивав,
Та так напився, що з ніг звалився.
То Кішка Самійло та й угадав:
Ляха-потурнака до ліжка вмісто дитини спати клав;
Сам вісімдесят чотири ключі з-під голови виймав,
На п'яти чоловік по ключу давав.
«Козаки-панове! Добре дбайте:
Один другого одмикайте,
Полуночної години дожидайте».
Тоді козаки один другого одмикали,
Кайдани із рук, із ніг не скидали,
Полуночної години дожидали.
А Кішка Самійло чогось догадав,
За бідного невольника ланцюгами втроє себе прийняв,
Полуночної години дожидав.
Стала полуночная година наступати,
Став Алкан-баша з військом до галери прибувати,
То до галери прибував, словами промовляв:
«Ви, турки-яничари, помаленьку ячіте,
[Ячати – кричати, робити шум голосом, по-московському – галдеть]
Мого вірного клюшника не збудіте;
Самі ж добре поміж рядами прохожайте,
Всякого чоловіка осмотряйте,
Бо тепер він підгуляв,
Щоб кому пільги не дав».
То турки-яничари свічі у руки брали,
Поміж рядів прохожали
Всякого чоловіка осмотряли…
Бог поміг: за замок руками не приймали.
«Алкане-башо, безпечне почивай:
Доброго і вірного клюшника маєш:
Він бідного невольника з ряду до ряду посажав,
По три, по два старії кайдани посправляв;
А Кішку Самійла ланцюгами утроє прийняв».
Тоді турки-яничари у галеру вхожали,
Безпечно спати лягли,
А котрії хмільні бували, на сон знемагали,
Коло пристані козловської спати полягали.
Тоді Кішка Самійло полуночної години дожидав,
Сам між козаків уставав,
Кайдани із рук, із ніг у Чорнеє море пороняв,
У галеру вхожає, козаків пробужає,
Шаблі булатнії на вибір вибирає.
До козаків промовляє:
«Ви, панове-молодці, кайданами не стучіте,
Ясини [Ясина – шум, галас] не вчиніте,
Ні котрого турчина в галері не збудіте!..»
То козаки добре зачували:
Самі з себе кайдани скидали,
У Чорнеє море метали,
Ясини не вчинили,
Ні одного турчина в галері не збудили.
Тоді Кішка Самійло до козаків промовляє:
«Ви, козаки-молодці, добре, браття, дбайте:
Од города Козлова забігайте,
Турків-яничарів упень рубайте,
Которих живцем у Чорнеє море метайте!»
Тоді козаки од города Козлова забігали,
Турків-яничарів упень рубали,
Которих живцем у Чорнеє море метали.
А Кішка Самійло Алкана-башу із ліжка взяв,
На три часті розтяв, у Чорнеє море пометав,
До козаків промовляв:
«Панове-молодці! Добре дбайте:
Всіх у Чорнеє море метайте,
Тільки ляха-потурнака не рубайте, –
Міждо військом для порядку, за яризу [Яриза – досвідчена людина задля всяких доручень] військового, зоставляйте».
Тоді козаки добре дбали:
Всіх турків у Чорнеє море пометали,
Тільки ляха-потурнака не зрубали, –
Міждо військом для порядку, за яризу військового, зоставляли.
Тоді галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
Та ще у неділю, барзо рано-пораненьку,

Не сива зозуля закувала,
Як дівка санджаківна коло пристані похожала
Та білі руки ламала, словами промовляла:
«Алкане-башо, трапезонськеє княжату!
Нащо ти на мене такеє великеє пересердіє маєш,
Що од мене сьогодні барзо рано виїжжаєш?
Коли б була од матері
Сорома і наруги прийняла,
З тобою хоч єдину ніч переночувала!»
Скоро ся теє промовляли,
Галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
А ще у неділеньку, у полуденну годиноньку,
Лях-потурнак од сну пробуждає,
По галері поглядає, що ні єдиного турчина на галері немає.
Тоді лях-потурнак із ліжка вставає,
До Кішки Самійла прибуває, у ноги впадає:
«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Не будь же ти на мене,
Як я був наостанці мого віку до тебе!
Бог тобі допоміг неприятеля побідити,
Та не вмітимеш у землю християнську входити!
Добре ти вчини:
Половину козаків у окови до опачин [пачина – велике весло] посади,
А половину у турецьке дорогеє плаття наряди:
Бо ще будемо од города Козлова до города Царіграда гуляти,
Будуть із города Царіграда дванадцять галер вибігати,
Будуть Алкана-башу з дівкою санджаківною
По зальотах поздоровляти:
То як ти будеш одвіт давати?..»
Як лях-потурнак научив,
Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, чинив:
Половину козаків до опачин у окови посадив,
А половину у турецьке плаття нарядив.
Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти.
Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати
І галеру із гармати торкати,
Стали Алкана-башу з дівкою санджаківною
По зальотах поздоровляти.
То лях-потурнак чогось догадав:
Сам на чердак виступав,
Турецьким біленьким завивалом махав;
Раз то мовить по-грецьки,
Удруге по-турецьки,
Каже: «Ви, турки-яничари, помаленьку, браття, ячіте,
Од галери одверніте:
Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває,
На похмілля знемагає,
До вас не встане, голови не зведе.
Казав: як буду назад гуляти,
То не буду вашої милості й повік забувати».
Тоді турки-яничари од галери одвертали,
До города Цареграда убігали,
Із дванадцяти штук гармат гримали,
Ясу [Ясу – пошану, честь] воздавали.
Тоді козаки собі добре дбали:
Сім штук гармат собі арештовали,
Ясу воздавали,
На лиман-ріку іспадали,
К Дніпру-Славуті низенько уклоняли:
«Хвалим тя, Господи, і благодарим!
Були п’ятдесят чотири роки у неволі,
А тепера чи не дасть нам Бог хоть час по волі!»
А у Тендрові [Тендера – довгий острів недалеко од Очакова й Прогноїнських кримських озер] острові Семен Скалозуб
З військом на заставі стояв
Та на тую галеру поглядав,
До козаків словами промовляв:
«Козаки, панове-молодці! Що ся галера: чи блудить,
Чи світом нудить.
Чи много люду козацького має,
Чи за великою здобиччю ганяє?
То ви добре дбайте:
По дві штуки гармат набивайте,
Тую галеру з грізної гармати привітайте.
Гостинця їй дайте».
Тоді козаки теє зачували,
До його промовляли:
«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Десь ти сам боїшся
І нас, козаків, страмишся:
Єсть сяя галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду козацького має,
Ні за великою здобиччю ганяє;
Се, може, є давній, бідний невольник із неволі утікає…»
То Семен Скалозуб теє зачуває,
До козаків промовляє:
«А ви таки віри не доймайте,
Хоч по дві гармати набивайте,
Тую галеру з грізної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте».
Тоді козаки теє зачували,
До його промовляли:
«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький.
Батьку козацький!
Десь ти сам боїшся
І нас, козаків, страмишся:
Єсть сяя галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду козацького має.
Ні за великою здобиччю ганяє;
Се, може, є давній, бідний невольник із неволі утікає».
То Семен Скалозуб теє зачуває,
До козаків промовляє:
«А ви таки віри не доймайте,
Хоч по дві гармати набивайте.
Тую галеру із грізної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте.
Як турки-яничари, то упень рубайте,
А як бідний невольник, то помочі дайте!»
Тоді козаки, як діти, не гаразд починали:
По дві штуки гармат набивали,
Тую галеру із грізної гармати привітали.
Три дошки у судні вибивали,
Води дніпрової напускали…
Тоді Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Чогось догадав,
Сам на чердак виступав,
Червонії, хрещатії давнії корогви із кишені виймав,
Розпустив, до води похилив,
Сам низенько уклонив:
«Козаки, панове-молодці! Сяя галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду козацького має,
Ні за великою здобиччю ганяє:
Се єсть давній бідний невольник,
Кішка Самійло із неволі утікає.
Були п’ятдесят чотири роки у неволі.
Тепер чи не дасть Бог хоч час по волі!»
Тоді козаки у каюк [Каюк – невеликий човен] скакали,
Тую галеру за мальовані облавки [Облавка – верхній край галери або човна (борт)] брали
Та на пристань стягали,
Од дуба до дуба
На Семена Скалозуба
Паювали,
Тую галеру та на пристань стягали.
Тоді: злато-синії киндяки – на козаки,
Злотоглави на отамани,
Турецькую білую габу – на козаки на біляки;
А галеру на пожар спускали,
А срібло-злото на три часті паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали;
На святого Межигорського Спаса,
На Трехтемировський монастир,
На святую Січовую Покровку давали,
Котрі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, вставаючи й лягаючи.
Милосердного Бога благали;
А другую часть поміж себе паювали;
А третюю часть брали,
Очеретами сідали, пили та гуляли,
Із семи’ядних пищалей гримали;
Кішку Самійла поздравляли:
«Здоров, – кажуть, – здоров, Кішко Самінлу,
Гетьмане запорозький!
Не загинув єси у неволі,
Не загинеш із нами, козаками, по волі!»
Зустріч Самійла Кішки з Скалозубом сталася року 1599-го, коли Скалозуб, йдучи чайками походом на турецький город Азов через Чорне море та Керченську протоку, перестоював у початку того року біля острова Тендри, дожидаючись, мабуть, доброго вітру. Цією зустріччю й почалася третя, або історична, доба життя Самійла Кішки. Разом з своїми товаришами-невольниками він щасливо повернувся на Січ, тільки знайшов її вже не на Буцькому острові, де покинув, а на Базавлуцькому – недалеко устя річки Чортомлика; з Січі ж поїхав до свого рідного міста Канева.
Величезні одміни застав старий гетьман на Україні. Заступлена запорожцями од татарських нападів, Україна за 26 років його неволі залюднилася, забагатіла і вкрилася містами й селами; проте, замість лагідного життя він застав тепер між українським людом та поляками нечувану зненависть.
Сталася та одміна через те, що, поки Самійло Кішка плавав прикутий до турецької галери, польський уряд позбавив православну українську шляхту прав і примусив її або збідніти, або сполячитись; землі українські – величезні простори – були за той час поділені поміж польськими панами та магнатами разом з людом, що по тих просторах жив. Пани зараз же повернули одмежованих під їхню владу людей у кріпаків, козакам же одночасно з тим був встановлений реєстр на невелику їх кількість, всі ж поза-реєстрові козаки були примушені або йти до панів у підданство, або тікати на Запорожжя.
Ті утиски довели козаків і взагалі український люд до оружних повстань проти поляків, а саме: року 1592-го піднімав повстання Косинський, 1593-го – Лобода, а 1595-го – Наливайко купно з Лободою. Ті повстання викликали з боку поляків нечувану помсту і нелюдські кари і закінчилися року 1595-го під Лубнами, де поляки зчинили зрадливу різанину на Солониці не тільки козаків, а й неузброєних українців і навіть жінок та дітей. Нарешті того ж року польський сейм проголосив козаків ворогами Польщі і постановив винищити козацтво до решти.
Ще гірше вразив старого гетьмана розбрат поміж самими козаками. Реєстрові козаки ворогували з запорожцями і навпаки. Цей останній розбрат стався з того, що реєстрові козаки, маючи од польського уряду права й привілеї, не дбали про українське селянство і навіть під той час, коли запорожці з Лободою, заступаючись за поневолених селян, піднімали останніх на повстання, реєстрові козаки з зброєю в руках ставали на бік польського війська. Щодалі розбрат між реєстровими козаками й запорожцями зростав і доходив навіть до кривавих сутичок.
Не вспів Самійло Кішка прожити на Україні кількох місяців, як його покликали запорожці на Січ, бо туди прийшла лиха звістка про те, що гетьмана Скалозуба спіткала на морі така сама недоля, як колись Кішку, – в Керченській протоці його оточили турецькі галери і майже всі чайки потопили; тільки небагато козаків на кількох чайках врятувалися і привезли на Січ ту лиху звістку.
Як тільки Самійло Кішка прибув на Січ, запорожці обрали його гетьманом. Те обрання не було помилкою, бо, не вважаючи на дуже складне становище, в якому Кішка застав Україну й козацтво, він надзвичайно хутко й розумно розібрався у тому становищі і повернув всі справи на користь Україні й козацтву.
Розуміючи, що тільки в єднанні сила, новообраний гетьман першим ділом взявся погодити козаків реєстрових з запорожцями. Запорожці хотіли йти на море рятувати Скалозуба з товаришами, бо малися вісті про те, що більшість козаків турки повезли у неволю на південний берег Чорного моря. Кішка зараз же заходився лагодити чайки, а тим часом послав на Україну закликати до походу реєстрових козаків.
Давня слава Кішки зразу підняла козацтво на ноги, і до Січі скоро прибуло з України більше тисячі козаків.
Поход на море одбувся щасливо. Кішка хоч і не знайшов Скалозуба, та зате наробив туркам багато шкоди і повернувся на Січ з великою здобиччю, притягши з собою навіть декільки турецьких галер з визволеними невольниками. Цей щасливий поход об’єднав козацтво і загасив поміж ним ворожнечу, так що наприкінці того ж року Кішка вже повів спільне козацьке військо у Молдаву допомагати волошському воєводі Михайлі, що повстав проти турків. Той поход теж одбувся щасливо і зміцнив славу старого козацького гетьмана. Повертаючись же з Молдави, Кішка заїхав у Київ на прощу і розпочав там будувати церкву Миколи Доброго на згадку про своє визволення з турецької неволі.
По весні року 1600-го господар волохів Михайло напав на ставленика Польщі, молдавського господаря Могилу. Польщі доводилося дати Могилі помочі, війська ж вона майже зовсім не мала. При тій нагоді коронний польський гетьман Замойський звернувся листом до Війська Запорозького, закликаючи його до участі у поході і обіцяючи за те ласку короля та грошову плату. Кішка скористувався такою нагодою, щоб досягти повернення козакам прав, скасованих після повстань Наливайка та Лободи, і почав умовляти козаків не йти служити тому королеві, котрий проголосив козаків зрадниками і своїми ворогами.
Козаки послухалися старого гетьмана і не рушилися з Січі, а тим часом потреба у Польщі до козаків все дужче зростала, і врешті-таки Кішка діждався, що королю Жигмонту довелося власноручним листом звернутися з проханням до тих, кого він засудив на знищення. Діставши того королівського листа, Кішка одповів, що козаки раді служити королю, та тільки з умовою, а саме: щоб з козаків був знятий безвинно на них накладений засуд, щоб повернено було їм давні права і щоб захищено було од всіх кривд, які чиняться їм старостами та урядовцями польськими.
Тільки діставши од короля другого листа з повідомленням про те, що король зараз же посилає старостам на Україні наказ не робити козакам ніяких кривд і подбає на сеймі про повернення козакам всіх прав, гетьман виступив з Січі на чайках угору Дніпра, а прибувши у Канів та приєднавши до себе городових козаків, повів звідтіля військо козацьке кількістю більше 4 000 суходолом до Дністра.
Під Буковим, біля Плоешт, стався бій козаків та поляків з молдаванами, і, як писав королю Замойський, «козаки під ворожою пальбою, гарматною й рушничною, брели болотом та водою вище пояса і, ударивши разом з польською піхотою на ворожі окопи, вибили звідтіля молдаван».
Не вспіла скінчитись ця війна, як підскочила нова війна Польщі з шведами, що вийшли на Лівонію і брали там місто за містом. Польському урядові знову довелося просити козаків, щоб ішли на війну разом з поляками, та Самійло Кішка на заходи Замойського одповів, що не піде, бо ще не всі жадання козаків задоволені.
Під утиском домагань Кішки польський сейм на початку 1601 року мусив видати закон, по якому засуд 1596 року був з козаків знятий, постанова про скасування козацтва була роздерта, і козакам були повернені їхні давні права.
Поставивши козацтво на міцний грунт, гетьман Кішка подбав про те, щоб козаки і з свого боку додержали умови з королем. Війна лівонська була затяжна й тяжка, бо країна була спустошена і людям, як і коням, не вистачало припасу; нарешті надійшла зима, і становище козаків ще погіршало. Проте старий гетьман вжив всіх заходів, щоб вдержати козаків на війні, а щоб надати їм жвавості й завзяття, сам водив їх у бої.
Тільки не довелося гетьманові діждати кінця війни, бо у одному з бойовищ під містом Феліном, року 1602-го, гетьман Кішка загинув славною козацькою смертю з зброєю у руках – був убитий з рушниці кулею.
Тіло Самійла Кішки козаки з великою пошаною перевезли у рідне його місто Канів і там поховали урочисто з пальбою, по козацькому звичаю.

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#26

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 13:21

Скрєпи....
Война всё спишет (18+)
21.05.2016 Мнение
3.7k1471.1k991
Сегодня мы хотим познакомить вас с самыми интересными выдержками из мемуаров российского художника и живописца — Леонида Николаевича Рабичева, прошедшего Великую Отечественную Войну с ноября 1942 г. по май 1945 г. года в звании командира взвода 100-й отдельной армейской роты ВНОС Западного фронта и награжденного орденом Красной Звезды. В книге «Война все спишет» Леонид Николаевич делится с нами своим виденьем окопной жизни и ужасов войны.

Обычная история. Декабрь 1942 года.

…В состоянии полного обалдения рассказал я своим сержантам и солдатам о невыполнимом этом приказе. К удивлению моему, волнение и тоска, охватившие меня, не только никакого впечатления на них не произвели, но, наоборот, невероятно развеселили их.

— Лейтенант, доставайте телефонные аппараты, кабель через два часа будет!

— Откуда? Где вы его возьмете?

— Лейтенант, б…, все так делают, это же обычная история, в ста метрах от нас проходит дивизионная линия, вдоль шоссе протянуты линии нескольких десятков армейских соединений, срежем по полтора-два километра каждой, направляйте человек пять в тыл, там целая сеть линий второго эшелона, там можно по три-четыре километра срезать, до утра никто не спохватится, а мы за это время выполним свою задачу.

— Это что, вы предлагаете разрушить всю систему армейской связи? На преступление не пойду, какие еще есть выходы?

фото2.jpg

Сержанты мои матерятся и скисают.

— Есть еще выход, — говорит радист Хабибуллин, — но он опасный, вдоль и поперек нейтральной полосы имеются и наши, и немецкие бездействующие линии, но полоса узкая, фрицы стреляют, заметят, так и пулеметы и минометы заработают, назад можно не вернуться.

— В шесть утра пойдем на нейтральную полосу, я иду, кто со мной?




Мрачные лица. Никому не хочется попадать под минометный, автоматный, пулеметный обстрел. Смотрю на самого интеллигентного своего старшего сержанта Чистякова.

— Пойдешь?

— Если прикажете, пойду, но если немцы нас заметят и начнут стрелять, вернусь.

— Я тоже пойду, — говорит Кабир Таллибович Хабибуллин.

Итак, я, Чистяков, Хабибуллин, мой ординарец Гришечкин. Всё.

В шесть утра по согласованию с пехотинцами переднего края выползаем на нейтральную полосу. По-пластунски, вжимаясь в землю, обливаясь потом, ползем, наматываем на катушки метров триста кабеля.

Мы отползли от наших пехотинцев уже метров на сто, когда немцы нас заметили.

Заработали немецкие минометы. Чистяков схватил меня за рукав.

— Назад! — кричит он охрипшим от волнения голосом.

— А кабель?

— Ты спятил с ума, лейтенант, немедленно назад.

Смотрю на испуганные глаза Гришечкина, и мне самому становится страшно.

К счастью, пехотинцы с наблюдательного поста связались с нашими артиллеристами, и те открывают шквальный огонь по немецким окопам.

фото3.jpg

Грязные, с тремястами метрами кабеля доползаем мы до нашего переднего края, задыхаясь, переваливаемся через бруствер и падаем на дно окопа. Слава богу — живые. Все матерятся и расстроены. Чистяков с ненавистью смотрит на меня. Через полтора часа я приказываю Корнилову срезать линии соседей, а сам направляюсь на дивизионный узел связи и знакомлюсь с его начальником — братом знаменитого композитора старшим лейтенантом Покрассом.

Мы выясняем, кто где живет в Москве. Я рассказываю ему об Осипе Брике, а он наизусть прочитывает что-то из «Возмездия» Блока. Говорим, говорим. Через час он одалживает мне пять телефонных аппаратов. Ночью мы прокладываем из преступно уворованного нами кабеля все запланированные линии, и утром я докладываю капитану Молдаванову о выполнении задания.

— Молодец, лейтенант, — говорит он.

— Служу Советскому Союзу, — говорю я.

фото4.jpg

Февраль 1945 года. Восточная Пруссия.

фото5.jpg

Пересекаем улицу. Дом одноэтажный, но несколько жилых и служебных пристроек, а у входа тачанка, трофейная немецкая двуколка, колеса автомобильные на подшипниках. Лошадь смотрит на нас печальными глазами, а на сиденье лежит мертвый совсем юный красноармеец, а между ног черный кожаный мешок на застежках.

Я открываю мешок. Битком набит письмами из всех уголков страны, а адрес один и тот же — воинская часть п/я № 36781. Итак, убитый мальчик — почтальон, в мешке дивизионная полевая почта.

Снимаем с повозки мертвого солдата, вынимаем из кармана его военный билет, бирку. Его надо похоронить. Но сначала заходим в дом. Три больших комнаты, две мертвые женщины и три мертвые девочки, юбки у всех задраны, а между ног донышками наружу торчат пустые винные бутылки. Я иду вдоль стены дома, вторая дверь, коридор, дверь и еще две смежные комнаты, на каждой из кроватей, а их три, лежат мертвые женщины с раздвинутыми ногами и бутылками.

Откуда это садистское желание- воткнуть бутылки?

Ну предположим, всех изнасиловали и застрелили. Подушки залиты кровью. Но откуда это садистское желание — воткнуть бутылки? Наша пехота, наши танкисты, деревенские и городские ребята, у всех на Родине семьи, матери, сестры.

Я понимаю — убил в бою, если ты не убьешь, тебя убьют. После первого убийства шок, у одного озноб, у другого рвота. Но здесь какая-то ужасная садистская игра, что-то вроде соревнования: кто больше бутылок воткнет, и ведь это в каждом доме. Нет, не мы, не армейские связисты. Это пехотинцы, танкисты, минометчики. Они первые входили в дома.

фото6.jpg

…Да, это было пять месяцев назад, когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся из Гольдапа, Инстербурга и других оставляемых немецкой армией городов гражданское население. На повозках и машинах, пешком старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно по всем дорогам и магистралям страны уходили на запад.

Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, чтобы освободить путь, посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, чемоданами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек.

фото7.jpg

Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами.

Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует — нет, скорее, регулирует. Это чтобы все их солдаты без исключения поучаствовали. Нет, не круговая порука, и вовсе не месть проклятым оккупантам — этот адский смертельный групповой секс.

До горизонта между перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей

Вседозволенность, безнаказанность, обезличенность и жестокая логика обезумевшей толпы. Потрясенный, я сидел в кабине полуторки, шофер мой Демидов стоял в очереди, а мне мерещился Карфаген Флобера, и я понимал, что война далеко не все спишет. А полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков.

— Кончай! По машинам! А сзади уже следующее подразделение. И опять остановка, и я не могу удержать своих связистов, которые тоже уже становятся в новые очереди, а телефонисточки мои давятся от хохота, а у меня тошнота подступает к горлу. До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей.

фото8.jpg

Шоссе освобождается для движения. Темнеет. Слева и справа немецкие фольварки. Получаем команду расположиться на ночлег. Это часть штаба нашей армии: командующий артиллерии, ПВО, политотдел. Мне и моему взводу управления достается фольварк в двух километрах от шоссе. Во всех комнатах трупы детей, стариков и изнасилованных и застреленных женщин. Мы так устали, что, не обращая на них внимания, ложимся на пол между ними и засыпаем.

…Итак, я помогаю выносить трупы. Замираю у стены дома.

Весна, на земле первая зеленая трава, яркое горячее солнце. Дом наш островерхий, с флюгерами, в готическом стиле, крытый красной черепицей, вероятно, ему лет двести, двор, мощенный каменными плитами, которым лет пятьсот.

В Европе мы, в Европе!

фото9.jpg

Размечтался, и вдруг в распахнутые ворота входят две шестнадцатилетние девочки-немки. В глазах никакого страха, но жуткое беспокойство.

Не месть проклятым оккупантам — этот адский смертельный групповой секс

Увидели меня, подбежали и, перебивая друг друга, на немецком языке пытаются мне объяснить что-то. Хотя языка я не знаю, но слышу слова «мутер», «фатер», «брудер».

Мне становится понятно, что в обстановке панического бегства они где-то потеряли свою семью.

Мне ужасно жалко их, я понимаю, что им надо из нашего штабного двора бежать куда глаза глядят и быстрее, и я говорю им:

— Муттер, фатер, брудер — нихт! — и показываю пальцем на вторые дальние ворота — туда, мол. И подталкиваю их.

Тут они понимают меня, стремительно уходят, исчезают из поля зрения, и я с облегчением вздыхаю — хоть двух девочек спас, и направляюсь на второй этаж к своим телефонам, внимательно слежу за передвижением частей, но не проходит и двадцати минут, как до меня со двора доносятся какие-то крики, вопли, смех, мат.

Бросаюсь к окну.

На ступеньках дома стоит майор А., а два сержанта вывернули руки, согнули в три погибели тех самых двух девочек, а напротив — вся штабармейская обслуга — шофера, ординарцы, писари, посыльные.

— Николаев, Сидоров, Харитонов, Пименов… — командует майор А. — Взять девочек за руки и ноги, юбки и блузки долой! В две шеренги становись! Ремни расстегнуть, штаны и кальсоны спустить! Справа и слева, по одному, начинай!

А. командует, а по лестнице из дома бегут и подстраиваются в шеренги мои связисты, мой взвод. А две «спасенные» мной девочки лежат на древних каменных плитах, руки в тисках, рты забиты косынками, ноги раздвинуты — они уже не пытаются вырываться из рук четырех сержантов, а пятый срывает и рвет на части их блузочки, лифчики, юбки, штанишки.

Выбежали из дома мои телефонистки — смех и мат.

А шеренги не уменьшаются, поднимаются одни, спускаются другие, а вокруг мучениц уже лужи крови, а шеренгам, гоготу и мату нет конца.

Девчонки уже без сознания, а оргия продолжается.

Гордо подбоченясь, командует майор А. Но вот поднимается последний, и на два полутрупа набрасываются палачи-сержанты.

Читайте также: Как убивала «красная» Россия. Процедура смертной казни в 1920–1930-х годах. (ч.1)

Майор А. вытаскивает из кобуры наган и стреляет в окровавленные рты мучениц, и сержанты тащат их изуродованные тела в свинарник, и голодные свиньи начинают отрывать у них уши, носы, груди, и через несколько минут от них остаются только два черепа, кости, позвонки.

Мне страшно, отвратительно.

Внезапно к горлу подкатывает тошнота, и меня выворачивает наизнанку.

Майор А. — боже, какой подлец!

Я не могу работать, выбегаю из дома, не разбирая дороги, иду куда-то, возвращаюсь, я не могу, я должен заглянуть в свинарник.

Передо мной налитые кровью свиные глаза, а среди соломы, свиного помета два черепа, челюсть, несколько позвонков и костей и два золотых крестика — две «спасенные» мной девочки.

В этом году Леониду Николаевичу исполнится 93 года.

фото1.jpg

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#27

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 13:48

"Ненужная" правда о Немецко-советской войне или катастрофа 1941 года

В канун шизофренического зуда пабедабесия на России выходит много передач и фильмов о тех событиях, но везде от россиян сознательно скрывается правда о той войне.




Почему немцы смогли дойти до самой Москвы?

Кто в этом виноват?

А ведь вся война в 1942, 1943, 1944 годах - это только ИСПРАВЛЕНИЕ чудовищной ценой чьих-то ошибок, совершенных летом 1941 года.

Виновник трагедии

Виновник трагедии 1941 года давно известен - это начальник Генштаба Г.К. Жуков.

Ни один полководец мира не имел таких позорных поражений, как Жуков летом 1941 года.

Вся великолепно подготовленная Красная Армия была из-за Жукова разгромлена в первые месяцы войны.

В 1941 году Красная Армия потеряла 6,3 миллиона солдат и офицеров.

Из них 1 миллион были расстреляны органами НКВД или посажены в ГУЛАГ за отказ воевать. 1,3 миллиона были убиты в боевых действиях.

Ок. 4 миллиона сдались немцам (сдались их 3,5 (!) миллионной армии), большей частью добровольно, не желая воевать за режим СССР.

Была разгромлена вся предвоенная кадровая армия!

В этом виноват лично Г.К. Жуков, отвечавший за подготовку страны к войне.

В 1941 году Красная Армия потеряла 6.290.000 единиц стрелкового оружия, большая часть которого досталась немцам в виде трофеев в первые дни войны, так как была складирована на границе

Этого оружия достаточно, чтобы вооружить всю Германию.

В 1941 году Красная Армия потеряла 20.500 танков из 27 тысяч предвоенных.

Из них в первые же дни войны Жуков подарил Гитлеру 6,5 тысяч советских танков, в том числе Т-34, КВ-1 и КВ-2, которые затем и наступали на Смоленск и Москву с крестами на бортах.

Литературная газета , 1989, 22 марта, статья В. Анфилова Самые тяжкие годы :

Мы потеряли сразу же, до середины июля 1941-го, около миллиона солдат и офицеров, из них 724 тыс. были пленены. Противнику достались в качестве трофеев 6,5 тысяч танков, 7 тысяч орудий и минометов, огромные запасы горючего и боеприпасов .

Гитлер начинал войну только с 3582 танками, но в первые же дни войны завладел еще 6,5 тысячами танков!

Причем, советские танки были значительно лучше германских, около половины германских танков составляли двухместные танкетки T-II с противопульной броней, вооруженные только пулеметами.

Таким образом, Гитлер наступал на Минск, Смоленск и Москву танковыми армиями, в которых немецкие танки составляли только треть, а две трети - это советские танки, подаренные Жуковым Гитлеру.

В 1941 году СССР потерял 101.100 орудий и минометов, из которых 7 тысяч были захвачены немцами уже утром 22 июня на границе.

А также потерял 10.300 самолетов, что в 2 с лишним раза больше всего числа немецких самолетов, из которых почти все были сожжены на земле, ни разу не взлетев в воздух.

Причем, большая часть была уничтожена на аэродромах немецкими танками.

В советско-российских киноэпопеях о войне, насквозь лживых, народу рассказывают, что войска преступно близко к границе якобы разместил командующий Белорусским военным округом Павлов.

Это ложь, так как войска были преступно близко к границе размещены во всех западных военных округах СССР, и приказ на их размещение там дал начальник Генштаба Жуков.

Почему?

А потому что, как писал генерал-лейтенант Н.Г. Павленко в Военно-историческом журнале в 1988, №11, с. 21:

О стратегической обороне, которая была нам навязана противником летом 1941 года, наше руководство и не думало .

Еще весной 1941 года Жуков приказал придвинуть аэродромы к границе максимально близко: истребительной авиации - на 20-30 км от границы, бомбардировочной - на 50-70.

А многие аэродромы на стратегических направлениях Жуков разместил вообще в 8 км от границы.

Генерал-полковник Л.М. Сандалов писал:

Штурмовой полк перебазировался на полевой аэродром в 8 км от границы 20 июня 1941 года по приказу начальника Генерального штаба РККА генерала армии Г.К. Жукова .

Предвоенные приказы Жукова вообще очень интересны!

На границе по приказу Жукова были сосредоточены 10 железнодорожных бригад численностью в 70 тысяч человек для перешивки германской колеи на широкий советский стандарт.

22 июня бойцы этих бригад отбивались от немцев кувалдами и лопатами.

Но вот ведь вопрос: если Жуков не планировал нападения на Германию и не ожидал нападения Гитлера, то зачем собрал на границе 70 тысяч военных железнодорожников?

Преступления Жукова

Все предвоенные приказы Жукова - преступны, и за них Жукова следовало судить и расстрелять вместо Павлова как главного виновника страшного разгрома армии.

Так как именно его приказы предопределили жуткую Катастрофу 1941 года и весь ужас Немецко-советской войны, которая без приказов Жукова протекала бы совсем иначе, вне нашей территории.

Если бы немцы смогли внедрить в Генштаб СССР своего агента, то даже тысяча таких агентов не причинила бы СССР большего урона, чем причинил его стране Жуков.

Один подарок агрессору 6500 советских танков - уже одиозен.

Вся Германия смогла, напряженно работая, произвести к войне только 3,5 тысячи танков - причем, слабых, вооруженных более половины только пулеметами.

А Жуков подарил Германии вдвое больше в первые же дни войны.

Эти танки были созданы тяжелым трудом нашего народа, который недоедал и отдавал армии последнюю копейку, последний кусок хлеба.

За хищение двух колосков с колхозного поля в СССР сажали в лагеря, а то и расстреливали 12-летних детей.

А тут стратег Жуков подарил нацистам 6,5 тысяч танков!

Именно за это Жукова сегодня считают Спасителем Отечества?

Жуков - автор трагедии народов СССР.

В первую очередь из-за Жукова были оккупированы западные территории СССР, где только в Беларуси было уничтожено более 99% евреев.

Это - результат стратегии этого стратега - начальника Генштаба СССР.

Блокада Ленинграда и голодная смерть сотен тысяч ленинградцев - это работа Жукова, который пустил немцев к Ленинграду.

Его должны благодарить ленинградцы за свою голодную смерть.

А ведь он врагу подарил не только наши танки.

Он подарил тысячи орудий, самолетов, огромные запасы авиационного бензина и масла, огромные запасы провизии, огромные запасы снарядов и бомб, которые вываливали в конце мая и в июне по приказу Жукова прямо на грунт на приграничных станциях.

И в том числе - более миллиона яловых сапог, которые там же были свалены огромными кучами, в них Жуков хотел переобуть наших солдат перед освободительным походом на Запад - чтобы освободители не позорились в кирзовых сапогах.

Знаменитый штурм немцами Брестской крепости проходил на фоне этих многометровых пирамид из яловых сапог, сваленных вдоль всего железнодорожного полотна.

За эти горы сапог прятались наши солдаты, отстреливаясь от немцев.

Зачем Жуков все это подарил немцам?

А ведь все это как раз и было так необходимо врагу для его похода на Москву.

В своих Воспоминаниях и размышлениях Жуков демонстрирует удивительный склероз, так как в его мемуарах нет ни воспоминаний, ни тем более каких-то размышлений.

О своей работе в должности начальника Генштаба и о своих преступных приказах в период с января по 22 июня 1941 года он НИ СЛОВОМ не вспоминает.

Хорошие воспоминания , не правда ли?

А вместо своих воспоминаний он поместил в книге рассказ о предвоенных месяцах Баграмяна, который был тогда просто полковником - и, естественно, ничего не знал о том, чем там занимается накануне войны Генштаб во главе с Жуковым.

А Генштаб во главе с Жуковым, как это сегодня стало известно из раскрытых архивов, занимался подготовкой нападения на Германию.

Это сегодня признал сам Генштаб Российской Федерации, да только его признание 1992 года настолько не вписалось в струю мифических дутых представлений о войне, что прошло незамеченным.

Великая ложь

Однако многие современные публикации в прессе, как попка, твердят одно и то же: например, газета Труд , статья С. Турченко Военная тайна: Белыми пятнами все еще полна история Немецко-советской войны, 9-15 декабря 2004 г., пишет, что якобы нет документов, подтверждающих, что: Сталин готовил превентивный удар по Германии и тем самым вынудил Гитлера начать поход на Восток .

Все-таки, как велико желание не видеть в упор правду!

Причем, правда-то не только и не столько в том, что Сталин действительно вынудил Гитлера начать превентивную агрессию.

А в том, что из-за подготовки к нападению на Германию советские войска и оказались в глупейшем безвыходном положении, повлекшем как чудовищные жертвы и поражения СССР, так и весь самый тяжкий сценарий из возможных развитий этой Катастрофы.

А советский народ героически преодолевал в годы войны вовсе не агрессора, а последствия глупости Жукова и Сталина - воевал фактически не с немцами, а с ошибками своих неконтролируемых ВЛАСТЕЙ.

И главный источник Катастрофы 1941 года, как и главная причина такого тяжелого и кровавого хода Немецко-советской войны, - заключается в главной болезни: это рабская покорность народа и вседозволенность верхов.

Так что дело вовсе не в том, что Сталин приготовлениями к войне вынудил Гитлера напасть первым. Это сущая мелочь, хотя именно в эту плоскость вопроса - в абстракцию - нас всегда пытаются увести - от обсуждения ГЛАВНОГО.

А главное заключается в том, что урон, причиненный нам немцами, в разы меньше того урона, который нашей стране в 1941 году причинила наша родная власть.

Сравните сами: в 1941 году погибло 1,3 миллиона солдат, а 4 миллиона сдались немцам. В боях в июне-июле 1941 года немцы сожгли менее 2 тысяч наших танков, а 6,5 тысяч им наша родная власть подарила, ВТРОЕ увеличив танковые войска Германии.

И так далее по всем показателям, включая почти всю нашу авиацию запада СССР, которой мудрая власть не дала даже подняться в воздух.

Вот в чем мера ответственности.

Кто за это отвечает?

Как это вышло?

И НЕТ ОТВЕТА!

Хотя за это отвечает сам наш народ, допустивший вседозволенность своих любимых вождей.

Вот в чем главный урок Немецко-советской войны - не сотвори себе кумира, вождя.

Лишив свой народ народовластия и возомнив себя умнее всех нас, верхи в СССР совершили нелепые и чудовищные ошибки, за которые кровью пришлось расплачиваться всему народу.
Ненужная правда о Великой Отечественной войне или катастрофа 1941 года

Ненужная правда о Великой Отечественной войне или катастрофа 1941 года

23 декабря 1940 года в Москве открылось совещание высшего командования РККА, где участвовало 276 маршалов, генералов и адмиралов СССР.
Оно продолжалось 9 дней и завершилось вечером 31 декабря.

После него по результатам совещания состоялись в течение двух недель штабные игры, где разыгрывалось наступление на Германию и ее союзников.

В первой игре генералы Белорусского и Прибалтийского военных округов, воевали против генералов Украинского военного округа, воевавших за Германию, а во второй - наоборот.

В первой Павлов гнал Жукова на 120 километров в Пруссию, а во второй уже Жуков гнал командующих Белорусским и Прибалтийским округами в Румынию и Венгрию, где игра закончилась на Будапеште.

Так Жуков еще в 1941 году взял Будапешт.

Сама игра была определена тем обстоятельством, что болота Полесья разделяют пополам стратегическую карту.

Где наступать - южнее болот или севернее?

Сталин и Политбюро по результатам игр решили, что наступать в 1941 году на Германию надо из Украины.

Сроки войны - июль 1941.

Подчеркиваю: текст этого совещания и содержание штабных игр были засекречены до 1992 года, но в 1992 году Генштаб РФ их рассекретил и официально опубликовал отдельной книгой в 1993 году.

Почему же на России все равно врут? Почему это вранье продолжают показывать на ТВ? Почему это вранье до сих пор в школьных учебниках?

Это настоящий заговор Лжи.

Ненужная правда о Великой Отечественной войне или катастрофа 1941 года

Совещание по подготовке нападения на Германию

Советско-российские перлы героизаторов войны основаны на одном-единственном источнике: псевдовоспоминаниях Жукова.

Пока существовал СССР, материалы совещания были закрыты грифом Совершенно секретно .

Если бы СССР не рухнул, то и сейчас об этом совещании мы бы знали только то, что рассказал Жуков, эдакий странный рассказчик того, что закрыто грифом Совершенно секретно .

Но в 1992 году Генштаб РФ рассекретил стенограммы совещания, и оказалось, что Жуков-то врал.

Спасая свою шкуру от личной ответственности за свои преступные решения перед ветеранами войны и всем советским народом.

Оказалось, что за шесть месяцев до германской агрессии состоялось совещание, на котором 9 дней заседали Сталин, Политбюро и все высшее руководство Красной Армии, где готовились вовсе не к святой оборонительной войне , как врал Жуков, а к нападению на Германию.

Текст совещания был опубликован в 1993 году в 470-страничной книге: никакой обороны на этом совещании и близко не обсуждалось.

Характерный эпизод совещания: генерал-лейтенант Ф.Н. Ремизов, командующий войсками Орловского военного округа, начинает свое выступление обращением к народному комиссару обороны Маршалу Советского Союза С.К. Тимошенко:

Товарищ народный комиссар обороны, современную оборону мы понимаем прежде всего.. Мы говорим не об обороне !

Первым и центральным докладом был доклад Жукова о способах внезапного нападения на противника.

Тема доклада говорит сама за себя.

Тема второго доклада - Военно-Воздушные Силы в наступательной операции и в борьбе за господство в воздухе , докладчик - начальник Главного управления ВВС Красной Армии генерал-лейтенант авиации П.В. Рычагов.

Суть его выступления:

Лучшим способом поражения авиации на земле является одновременный удар по большому количеству аэродромов возможного базирования авиации противника .

Ненужная правда о Великой Отечественной войне или катастрофа 1941 года

Далее доклад:

Использование механизированных соединений в современной наступательной операции и ввод механизированного корпуса в прорыв .

Докладчик - командующий войсками Западного особого военного округа генерал-полковник танковых войск Д.Г. Павлов, которого расстреляют за Катастрофу 1941 года - летом 1941 года.

Он в докладе пишет: Польша перестала существовать через 17 суток. Операция в Бельгии и Голландии закончилась через 15 суток. Операция во Франции, до ее капитуляции, закончилась через 17 суток. Три очень характерные цифры, которые не могут меня не заставить принять их за некое возможное число при расчетах нашей наступательной операции .

Далее другие аналогичные оккупационные доклады. А доклад Павлова тем и интересен, что его 4 июля 1941 года по приказу Сталина арестовали и 22 июля расстреляли за Катастрофу 1941 года.

Хотя не он виноват, а начальник Генштаба Жуков.

В своем докладе на этом совещании Жуков указывал:

Всего на площади 30 на 30 км будет сосредоточено 200.000 людей, 1500-2000 орудий, масса танков, громадное количество автотранспорта и других средств .

Что писал в докладе, то и сделал в 1941 году.

За что же Павлова расстреляли?

Надо было расстрелять Жукова.

Жуков:

Господство в воздухе - основа успеха операции. Это господство достигается смелым и внезапным мощным ударом всех ВВС по авиации противника в районах ее базирования . Для этого: Авиация располагается на аэродромах на удалении: истребительная - 30-50 км, бомбардировочная - 75-100 км от переднего края .

Но в таком случае наша авиация может попасть под внезапный удар.

Вот рецепт Жукова:

Особой заботой командира и командующего ВВС армии будет - не дать разбить свою авиацию на аэродромах. Лучшим средством для этого является внезапный удар нашей авиации по аэродромам противника Внезапность является главным условием успеха .

В том и беда, что при объявленной Жуковым степени концентрации войск на границе разгром Красной Армии был неминуем уже во второй половине мая, когда на границу в огромной путанице стали прибывать армады дивизий.

И достиг степени потенциальной Катастрофы именно во второй половине июня, когда войска уже сменили пограничников, но находились в состоянии хаоса переезда.

А вот если бы немцы напали на СССР в начале мая, то они не смогли бы захватить даже Барановичи, так как встретили бы нормальную организованную оборону.

Однако в СССР ни на какую оборону не ориентировались по массе причин:


Во-первых, в СССР правила идея блицкрига, который успешно провел Жуков против японцев, а опыт Первой мировой войны, когда после объявления войны державы только через пару недель вводили в действие главные силы, считался устаревшим и неактуальным для военной стратегии СССР. Причем, во всех докладах есть ссылки на опыт ведения войны Германией против Польши и Франции.

Во-вторых, коммунисты вовсе не для того затеяли Вторую мировую войну, чтобы быть в обороне: этим безумным шовинистам Ленин завещал приращивать СССР новыми республиками, над чем они активно и работали, создавая Советскую империю.

В-третьих, совершенно нелепо создавать у себя оборону от противника, у которого танков почти в 10 раз меньше, самолетов - в 7 раз, в 2 раза меньше армия, а ресурсы для ведения войны вообще иллюзорны. Какой смысл создавать оборону от такого слабака, каким тогда была Германия Гитлера? Это отнюдь не шапкозакидательство, как это потом называли в СССР придворные историки по заказам верхов. Если бы СССР удалось напасть на Германию первым, то события, возможно, протекали бы точно так, как это было проработано во время игр Генштаба. То есть - через два-три месяца Красная Армия захватила бы Румынию, Венгрию и половину Германии. А Берлин пал бы к началу зимы.

Впрочем, блицкриг СССР против Финляндии окончился позорным поражением, так что и в этом случае вряд ли мог состояться

Ненужная правда о Великой Отечественной войне или катастрофа 1941 года

Опасные штабные игры

Если какой-то умник где-нибудь вам до сих пор будет говорить, что СССР не готовил нападения на Германию, то вы можете ему в лицо сказать, что он - лжец.

Потому что подготовка СССР нападения на Германию в начале июля 1941 года - ЭТО ФАКТ.

Подтвержденный последней инстанцией в споре - Генштабом РФ.

Материалы стратегических игр по оккупации советскими войсками территории Германии, Румынии и Венгрии и др., а также подробный план оккупации Финляндии в 1941 году - были рассекречены Генштабом РФ в 1992 году.

Этому была посвящена, в частности, большая публикация в Военно-историческом журнале от 1992 года, №2 и целый разворот в газете Известия от 22 июня 1993 года с названием В январе сорок первого Красная Армия наступала на Кенигсберг!

В этих штабных играх Жуков, Павлов и прочие вовсе не решали вопросы обороны страны от агрессии Германии, а отрабатывали нюансы захвата Кенигсберга, Варшавы, Бухареста, Праги, Кракова, Будапешта и т.д.

Рассказы Жукова о том, что он в игре предвосхитил германские планы - это чистой воды ложь, так как боевые действия на территории СССР вообще в играх не рассматривались.

Конечно, комментаторы из ВИЖ при публикации материалов штабных игр попытались тут же уточнить, что якобы СССР хотел использовать эти агрессивные планы войны только в случае нападения Германии.

Но, во-первых, если эти планы использовать в случае нападения Германии, то они только к одному тому и могут привести, к чему и привели - к Катастрофе 1941 года.

Так что это только словесная эквилибристика, демагогия.

А во-вторых, кого эта наивность может обмануть?

Как верно замечали оппозиционные официозу историки, всегда выходило так, что враг нападал именно в тот момент, когда у нас было все подготовлено к захвату его страны.

В ноябре 1939 года мы сосредоточили пять армий на границе с Финляндией, изготовились, и тут дурачки-финны, как по заказу, якобы один раз стрельнули из пушки

И тут же советские газеты взорвались той самой яростью благородной:


Отразим нападение Финляндии!

Дать отпор зарвавшимся налетчикам!

Ответим тройным ударом на удар агрессоров!

Уничтожим гнусную банду! .

Между тем, вот воспоминания Хрущева:

Я приехал в Кремль, на квартиру к Сталину. Начался разговор, и по ходу его я почувствовал, что это продолжение предыдущего разговора. Собственно, уже реализация принятого решения о том, чтобы предъявить ультиматум Финляндии. Уже договорились с Куусиненом, что он возглавит правительство создающейся Карело-Финской ССР.

Вдруг позвонили, что произвели выстрел. Финны ответили артиллерийским огнем. Фактически началась война. Я говорю это потому, что существует другая трактовка: финны первыми выстрелили, и поэтому мы вынуждены были ответить.

Имели ли мы юридическое и моральное право на такие действия? Юридического права, конечно, мы не имели .

Совершенно ясно, что в данном случае - в отношении Германии - СССР повторил бы финский опыт развязывания войны.

Который, впрочем, ничем не отличается от того метода, каким Германия напала на Польшу, якобы тоже Обороняясь от Агрессии .

Так что наивные комментарии ВИЖ ничего не стоят и никого обмануть не могут.

Для соблюдения приличий в обеих штабных играх - Белорусской и Украинской - было введено в двух фразах условие, что на нас напал летом 1941 года противник, который проник на 100-200 км на территорию СССР, но его выбили, кто и как неизвестно, снова на рубеж Государственной границы.

И с этого состояния начинается Белорусская игра в начале июля 1941 года.

Вторая, Украинская, игра 8-11 января 1941 года, о которой забыл Жуков, началась уже на территории противника в июле 1941 года в 90-180 км западнее Государственной границы СССР, рубеж рек Висла и Дунаец, содержание игры - ответные действия Красной Армии в Германии, Чехословакии, Венгрии и Румынии.

Войсками Германии и Венгрии командовал генерал-полковник танковых войск Д.Г. Павлов, войсками Румынии - генерал-лейтенант Ф.И. Кузнецов, до этого командующий войсками Северо-Кавказского военного округа, снятый с этой должности и вызванный в Москву в игру, а после нее назначенный командующим Прибалтийским особым военным округом.

Будапешт в этой игре захватывал Жуков.

Существенная деталь: в этих играх соотношение сил не соответствовало реальности, а силы немцев и их союзников были завышены в 2,5-3 раза по сравнению с реальными летом 1941 года.

Так что в реальном блицкриге успехи СССР были бы куда более значимыми, чем в этих играх, проводившихся как бы с запасом мощи противника на всякий случай .

В Белорусской игре Жуков вовсе не гнал покойного Павлова, как он наврал в своих склерозных воспоминаниях .

Как раз Павлов разгромил Жукова.

Вот что писала газета Известия 22 июня 1993 года:

В ряде книг и статей утверждается следующее: в этой игре Г.К. Жуков якобы все спланировал и осуществил так, как это через полгода сделали немцы, и на восьмые сутки Северо-Восточный фронт Западных вышел-де уже к Барановичам. Но все было далеко не так: Северо-Западный фронт Восточных (Д. Павлов), выполняя задачу выйти к 3 сентября 1941 года на нижнее течение реки Висла, 1 августа перешел в наступление, и в первые дни его войска форсировали р. Неман, овладев Сувалкинским выступом (окружив в нем крупную группировку Западных ), а на левом крыле прорвали фронт, возглавляемый Г. Жуковым. В прорыв была введена конно-механизированная армия, которая к 13 августа вышла в район, расположенный в 110-120 километрах западнее Государственной границы СССР .

Ненужная правда о Великой Отечественной войне или катастрофа 1941 года

Жуков проиграл Павлову!

Хотя наврал нам обратное.

И это вранье нам сегодня повторяют с экранов ТВ во всяких эпопеях для наивных простачков, для наших горячо любимых верхами ветеранов, которых незазорно обманывать.

Мол, как классик писал, и сам обманутым быть рад , мол, так они сами хотят .

А один известный российский писатель недавно на телеканале Культура цинично сказал:

Говорить ветеранам скрывавшуюся от них в СССР правду о войне - это что лишать несмышленого ребенка любимой игрушки: ничего, кроме обиды, не будет .

Думаю, это не так, поскольку у ветерана еще есть дети и внуки, которые не должны повторять судьбу чудом выжившего в войну ветерана и быть пушечным мясом у нового поколения политиканов.

Думаю, не станет ветеран спорить с тем, что за его спиной - за спиной всего народа - кучка авантюристов в Кремле тайно готовила агрессию, но опростоволосилась.

Ценой чему - весь трагизм войны, наша Катастрофа 1941 года.

Потому что любой человек не одобрит, когда власти в строгой тайне от него готовят войну, рассчитывая этого человека послать куда-то кого-то убивать ради непонятно чьих целей.

По результатам этой игры руководство играми пришло к выводу, что:

Развертывание главных сил Красной Армии на Западе с группировкой главных сил против Восточной Пруссии и на Варшавском направлении вызывает серьезные опасения в том, что борьба на этом фронте может привести к затяжным боям .

Поэтому было выбрано южное направление, украинское, где в ходе игры удалось продвинуться далеко вглубь Румынии и Венгрии и захватить румынскую нефть.

А поскольку Жуков был командующим Украинским военным округом, то его, а не Павлова, и поставили на должность начальника Генштаба для подготовки нападения СССР на Германию и ее сателлитов: чтобы максимально подготовить к агрессии Украинский военный округ.

Ни на совещании, ни на играх их участники даже не пытались рассмотреть ситуацию, которая может сложиться в первых операциях в случае нападения противника. Поэтому утверждение, что игры проводились для отработки некоторых вопросов, связанных с действиями войск в начальный период войны , лишены основания. Эти вопросы не значились в учебных целях игр и потому не рассматривались .

Ненужная правда о Великой Отечественной войне или катастрофа 1941 года

1941: Фарс Истории или Рецидив Заразы?

Как считается, когда история повторяется, то повторяется в виде фарса.

Это не так.

Порой история повторяется снова в куда как более жутком рецидиве - если болезнь не вылечена, а прогрессирует.

В Первой мировой войне, которую тогда наш народ и называл Великой Отечественной войной, но это святое название украдено большевиками для своей новой большевистской войны, далеко не отечественной , царская Россия не отдавала врагу свою территорию, а воевала на территории противника.

Но как только к власти пришли создатели СССР, эта Хунта, возглавляемая Лениным, сразу отдала врагу огромные территории.

Через 20 лет эта же Хунта, уже возглавляемая Сталиным, этому же врагу снова отдает ТЕ ЖЕ САМЫЕ территории.

А Сталин через посла Болгарии в СССР Стотенова осенью 1941 года просит Гитлера о заключении сепаратного мира, подобного ленинскому Брестскому миру, когда "братья"-россияне предали за свое спасение белорусов и украинцев.

Это мистическое дежа вю .

Все снова повторяется в точности - с той разницей, что сейчас это не просто немцы, а нацисты, пришедшие нас уничтожить.

И они в этом сепаратном мире Сталина за пару лет уничтожили бы всех белорусов и украинцев.

Что Сталин, конечно, прекрасно понимал, предлагая Гитлеру этот сепаратный мир.

Стотенов потом ответил, что Гитлер отказался от предложенияСталина.

Но вдумайтесь в сам факт: Сталин, спасая свою шкуру, был готов снова подарить немцам беларусов.

Как подарок российского народа немецкому народу в лице белорусского народа - которого как барашка режут для заключения мира.

А ведь это факт: Гитлер хоть и отказался, но ведь Сталин предлагал - предлагал беларусов в качестве цены за свою жизнь!

И кому вообще такой ГНИЛОЙ СССР нужен, где РСФСР выторговывает у врага себе жизнь ценой смерти других республик?


Парадоксы 1941 года

Анализ Катастрофы 1941 года приводит к парадоксальным выводам: если бы в тех наших условиях деспотии Хунты мы обладали бы значительно меньшими армией и вооружением, то и степень наших поражений была бы на порядки ниже.

Дело в том, что для обороны страны от агрессора есть определенные соотношения сил, которые известны в военной стратегической науке.

Нападающий на подготовленные к обороне позиции всегда несет потери, в несколько раз превышающие число обороняющихся.

Прекрасный тому пример - советско-финская война, где СССР выставил против Финляндии 11.266 орудий и минометов, 2998 танков, 3253 боевых самолета и армию численностью около миллиона солдат и офицеров.

На стороне финнов воевало всего несколько десятков танков и самолетов.

У СССР погибло около 75 тысяч и 17 тысяч пропало без вести.

Более 200.000 - раненные и обмороженные.

А потери финнов составили 23 тысячи убитых и пропавших без вести и 44 тысячи раненных.

Все дело в подготовленности финнов к обороне, в созданной ими Линии Маннергейма .

Сравним теперь силы наступающей на нас Германии с нашими.

Для продуктивной обороны от агрессора, согласно учебникам военной стратегии, нам потребовалось бы против 3,5 тысяч немецких танков выставить тысячу с небольшим.

Мы их имели в 1941 году 27 тысяч.

Точно так в разы больше самолетов и артиллерии, а армия вдвое больше немецкой вместе с ее союзниками.

Ненужная правда о Великой Отечественной войне или катастрофа 1941 года

Вадим Деружинский, «Аналитическая газета «Секретные исследования», иллюстрации Fakeoff

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#28

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 14:28

Куликовська битва
20 Квітень 2016 1491
Володимир Бєлінський

Одним із визначних міфів російської Історичної науки є вигадка про так звану Куликовську битву. Та куликовська брехня вже три сотні років поспіль нав’язувала всьому світу і повністю підпорядкована шовіністичній ідеології минувшини з точки зору незаангажованої людини.

Московія XIV ст. була невід’ємною складовою Золотої Орди, в якій із 1361 до 1381 року точилася жорстока боротьба за владу. Впродовж двадцяти років великими ханами ставали 25 прямих та побічних нащадків Чингісхана. В цій жорстокій конкурентній боротьбі особливо авторитетним та впливовим був темник Мамай, досить наближена до влади людина, оскільки одружився із сестрою великого хана Бердібека (правив Ордою з 1357 по 1361 рік). Перебравши до рук багато важелів ханської влади, Мамай особисто знімав та призначай великих ханів.

Але, що цікаво, смута ніяк не впливала на приналежність Московії до Золотоординської імперії. Л. Гумільов писав:

«Любопытно, что русские (московські. — В. Б.) князья, даже во время «замятии» (смути 1361– 1381 років. — В. Б.), когда ханы менялись чуть ли не каждый год, продолжали возить«выход» (дань) в Орду — то есть тот взнос, на который Орда содержала своё войско, помогавшее (Московії – В. Б.) в войнах со... всеми врагами Великого княжества Владимирского».
Ось такою була «незалежність Московії» від золотоординської влади напередодні «Куликовської битви».

Чому ж тоді московський князь Димитрій у 1380 році виступип проти Мамая?

На це питання в історичній науці є чітка відповідь, яку московити свідомо приховують. А українські історики, на кшталт академіка П. Толочка, їм у цій справі улесливо допомагають.

«Пожалуй, ещё больший миф создан вокруг Димитрия Донского – тоже героя и предводителя русской (московської – В. Б.) рати во время Куликовской битвы, с которой напрямую связывается освобождение Руси (Московії — В. Б.) от татаро-монгольского ига. Конечно же, у Димитрия Донского даже в мыслях ничего не было похожего. Это всё позднейшие «приписки». Димитрий Донской пошел «воевать» Мамая. А кто такой был Мамай? Он предводитель одной из военных противоборствующх группировок в Орде. Мамай не был из рода Чингисхана и потому считался узурпатором власти. Димитрий Донской двинул против него свои дружины как против преступника, незаконно захватившего власть. Когда... князь разбил Мамая, Тамерлан и другие ордынские предводители поздравили его с победой над «общим врагом» (Ю. Афанасьев, «Пора перестать верить историческим мифам», 1997 г.)
В цьому і крилася одна із першопричин виступу Димитрія Московського проти темника Мамая. Він захищав цілісність Золотої Орди та свої особисті інтереси, належачи до прямих нащадків ще одного міфічного героя Російської Імперії — так званого Олександра Невського. Саме династія Олександра Невського, починаючи з його молодшого сина Данила, правила в Москві з 1277 року, коли Москва вперше, за часів хана МенгуТимура, дістала статус удільного князівства.

Після захоплення на початку 1238 року країни Мокcель (Ростово-Суздальскої землі) хан Батий, відомо, призначив великим Володимирським князем батька Олександра – Ярослава Всеволодовича, який згідно із законами «Яси Чингісхана», міг отримати ярлик на велике князівство тільки за умови передання свого старшого сина-спадкоємця заручником Батия. Так Ярослав і вчинив 1238 року, передавши сім'ї хана свого старшого сина Олександра (Невського). Отож Олександр виховувався при сім'ї хана Батия аж до свого призначення на посаду великого Володимирського князя у 1252 році. Він не був призначений великим князем у 1246 році після смерті батька, бо на той час сидів у заручниках.

У 1238–1242 рр. Олександр побратався із сином Батия Сартаком. Стати побратимами, за тюркськими звичаями, можна було тільки в дитячому віці (до 16 років). Отож, на ті часи обом було менше 16 років. Ось як про це братання розповів професор Л. Гумільов:

«У древних монголов бытовал трогательный обычай братания. Мальчики или юноши обменивались подарками (і не тільки: різали собі руки, зливали кров у спільну посудину, змішували її з кумисом, після чого пили напій по черзі, промовляючи слова взаємної клятви – В. Б.) становились андами – назваными братьями. Побратимство считалось выше кровного родства. Анды – как одна душа: никогда не оставляя, спасают друг друга в смертельной опасности. Этот обычай использовал Александр Невский. Побратавшись с сыном Батыя Сартаком, он стал, как бы, родственником хана…»
Ось так Олександр Невський отримав привілеї для себе та свого роду. Про братання Олекандра з Сартаком було відомо всім у Золотій Орді. Тепер читачі мають зрозуміти, чому Димитрій Донський виступив проти узурпації влади Мамаєм. Бо темник Мамай та його хани призначенці не раз забирали у нього ярлик на посаду великого князя та передавали той ярлик чи то суздальскому, чи то тверському князю. Тож була причина для невдоволення.

60–70 роки ХІV ст. були періодом піднесення Великого князівства Литовського, Руського і Жимойтського, що згодом стало називатися Великим князівством Литовським та Руським. Складовою тієї держави з 1320 року стали Київське та Галицько-Волинське князівства. Хоча Москва цю тезу завжди заперечувала. І зрозуміло, бо Москва на той час у складі Золотої Орди ще не отримала статусу великого князівства.

Георгій Кониський в «Історії Русів» пише: «Гедемін Князь, року 1320-го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним з Руським (не плутати з Московським, бо у ті часи Московія ще не посягала на слово «Русь». – В. Б.), що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвола, Турнила, Перуна, Ладима й інших, вигнали з Малоросії татар, перемігши їх у трьох битвах і в останній, головній, над річкою Ірпінь, де убито Тимура й Дивлата, князів татарських, принців ханських. По тих перемогах поновив Гедемін правління Руське під начальством обраних від народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з руської породи князя Ольшанського». Більша частина Руси-України була звільнена від поневолення уже в першій четверті ХІV ст.

«Лета… от Христа 1333, Литовский Князь Ольгерд.., собрав многое воинство, иде на поганых… И от того времени все поля иже от Путивля к Киеву и до устья Дону, на другую сторону Днепра даже от Ачакова от татар освободиG шася. И прогнаша их к реке Волге, иных к Кафе, и ко Азову, и в Крым за саму Перекопь».

А. Лизлов у своїй книзі не тільки чітко зафіксував рік звільнення Руси-України від татарського поневолення, але й стверджував, що Московія перебувала у складі Орди 269 років (з 1237 по 1506-й). І не тільки платила данину Орді, а була активною складовою Великої Орди. Ці свідчення у Московії завжди заперечувалися або замовчувалися. Були й спростування на кшталт: наші (російські) літописи цього не зафіксували.

Історик М. Карамзін в «Истории государства Российского» наводить три випадки, коли князь Ольгерд підходив зі своїми військами до Москви та чомусь, не захопивши її повертався назад. М. Карамзін не спростовує цього факту, але заявляє, що, мовляв, наші літописи подібного не зафіксували.

«Ольгерд немедленно выступил с войсками в середине Великого поста и вел с собою Послов Димитриевых до Можайска: там отпустил их и, дав им зажженный фитиль, сказал: «Отвезите его вашему князю. Ему не нужно искать меня в Вильне, я буду в Москве с красным яйцом прежде, нежели этот фитиль угаснет. Истинный воин не любит откладывать, вздумал и сделал». Послы спешили уведомить Димитрия о предстоящей опасности, и нашли его в день Пасхи идущего к Заутрене, а восходящее солнце озарило на Поклонной горе стан Литовский. Изумленный Великий князь (московский – В. Б.) требовал мира. Ольгерд благоразумно согласился на оный, взяв... много серебра и все их владения до реки Угры. Он вошел с боярами Литовскими в Кремль, ударил копьем в стену на память Москве и вручил красное яйцо Димитрию».
Димитрій Донський просив миру. Отаке словоблуддя є основою московської історичної науки. Ганьба завжди прикривалася бундючними словами. І напередодні так званої Куликовської битви (у 1373 році) Ольгерд погодився підписати з Димитрієм «вічний мир». Ось кілька слів із того договору:

«Когда люди Московские, посланные в Орду жаловаться на Князя Тверского, успеют в своём деле, то Димитрий поступит как угодно Богу и Царю (хану Золотої Орди – В. Б.), чего Ольгерд не должен ставить ему в вину».
Хан Золотої Орди у 1373 році, напередодні так званої Куликовської битви, був для Димитрія Донського і царем, і намісником Бога на землі. Цю істину особисто підкреслив Димитрій Московський. І то незаперечний факт!

Тепер читачі мають зрозуміти, чому князь Димитрій виступив проти узурпатора влади в Золотій Орді – Мамая. Він боровся за відновлення «Божой Ханської влади» в імперії, та за свої особисті привілеї при тій владі. Він і думки не мав про міфічне політичне визволення Московії. То все вигадки пізніших московських владоможців.

На боці Московського князя Димитрія проти Мамая не виступили незалежні від Москви золотоординські князі: ні з великого Рязанського князівства, ні з Тверського, ні з Новгорода чи Пскова.

А далі пропоную читачам перейти до подій, що супроводили «Куликовську битву», та до самої битви. Спочатку щодо кількості війська з обох сторін. Наводитиму витяги з історичних джерел — то цілком доступні відомості. Спочатку московити стверджували, що кожна зі сторін налічувала по сто п’ятдесят тисяч вояків. Більшовицькі історики дещо поступилися, мовляв, війська було по сто тисяч. (Дивіться БСE, том 13, стр. 587.) А от сучасні російські історики уже погоджуються на 50—60 тисяч людей у кожної зі сторін. Послухайте професорів — упорядників книги «Скифская история», що вийшла друком у Москві 1990 року:

«Со сторони Мамая во битве на Куликовом поле 8 сентября 1380 г. участвовало более 50—60 тыс. воинов — татар, различных народностей Поволжья и Кавказа, генуэзцев».
А ось що писав М. Карамзін:

«Полки с распущенными знаменами... шли из Кремля в ворота Флоровские, Никольские и Константино-Еленинские, будучи провождаемые духовенством с крестами и чудотворными иконами... В Коломне соединились с Димитрием верные ему сыновья Ольгердовы: Андрей и Димитрий, предводительствуя сильною дружиною Полоцкою и Брянскою».
Ото і все військо. Якщо уявити, що в Московському Кремлі було набито людей, коней та підвід як оселедців у бочці, то й тоді війська було не більше 10 тисяч. Інші ж війська до Димитрія не приєднувалися. А війська литовсько-українських князів Андрія Полоцького та Дмитрія Брянського, за московською версією, не мали й 10 тисяч вояків. Бо, тоді йтиметься не про московську, а про литовську перемогу над Мамаем.

Всі історичні джерела погоджуються, що так звана Куликовська битва тривала не більше трьох годин. Далі військо Мамая почало розбігатися. Скажіть, як можна перемогти 150-тисячне військо, закуте в кольчуги та шоломи зі щитами на невеликому обмеженому полі за три години? Відповіді на це запитання російські науковці дати не можуть. Бо навіть у російській історії є інший приклад — Бородінська битва. Тож Московія в описі Бородінської битви брехати не могла, адже існували ще й французькі джерела.

Ось деякі факти Бородінського бою:

«Русская армии в Бородинском сражении имела 132 тысячи человек и 624 орудия; французская арG мия — 135 тысяч человек и 667 орудий... Сражение началось около 5 часов 30 минут утра 26 августа.., с наступлением темноты Наполеон отвел войска на исходные позиции».
Отож битва значно менших військових сил з обох сторін, якщо вірити «Куликовській брехні», тривала цілий день і не виявила переможця. І це при тому, що в бою використовували артилерію, Між іншим, у Бородінському бою втрати французів становили 30 тисяч людей (за французькими джерелами), а росіян — 44 тисячі чоловік (за російськими джерелами). Як бачите, втрати кожної зі сторін не перевищували 30% усієї військової сили. Тож висновки напрошуються самі.

Маємо такі незаперечні історичні паралелі.

А тепер перейдімо до огляду самої «Куликовської битви». Цікавим є той факт, що так званий «полководець Димитрій Донський» особисто не керував битвою. Перед самою битвою він переодягся простим воїном і заховався серед людей, а свої княжі регалії та знамена передав литовському боярину Бренку, який і виступав під Московським княжим прапором і згодом загинув. Димитрій же Московський ще на початку битви був оглушений ударом по голові й увесь бій пролежав «у срубленого дерева», де його й знайшли. Ось такий феноменальний «полководець».

Сама ж битва тривала майже три години. Ось як її описує М. Карамзін:

«Войско тронуось, и в шестом часу дня увидело неприятеля среди... поля Куликова. Началась битва... Настал девятый час дня, сей Димитрий (Боброк Волинський. — В. Б.) с величайшим вниманием примечая все движения обеих ратей, вдруг извлек меч и сказал: «Теперь наше время». Тогда засадный полк выступил из дубравы, скрывавшей его от глаз неприятеля, и быстро устремился на монголов. Сей внезапный удар решил судьбу битвы, враги изумленные, рассеянные не могли противиться новому строю войска свежего, бодрого, и Мамай, с высокого кургана смотря на кровопролитие, увидел общее бегство своих... и бежал вслед за другими».
На цьому битва і закінчилася.

Дещо інакше подають хід битви сучасні російські історики. Зокрема професор А. Юрганов:

«Между половиной десятого и половиной одиннадцатого утра показалась монгольская конница. Первый удар её принял на себя сторожевой полк... Через два часа битвы обнаружился перевес сил в пользу ордынцев. И тут решающую роль в победе сыграл засадный полк «в дубравах»... Этот полк, как и было задумано, напал неожиданно и поверг монгольские войска в бегство».
Отак проходила «доленосная Куликовская битва», яку так нещадно оббрехала московська історія. Виявляється, і татаро-монголи були настільки нетямущими, що зразу кинули в бій «150-тисячне військо», хоча раніше ніколи так не чинили; і московські князі були наскільки меткі та хитрі, що зуміли приховати «в дубравах» понад 20—30 тисяч воїнів та коней (бо менша кількість війська не змогла б внести перелом у битву); і московський князь Димитрій, провалявшись кілька годин «у срубленного дерева», став «великим полководцем» і національним героєм.

Дуже вже хотілося слави та величі. Але навіть на цьому московська брехня не припинилася. Всупереч здоровому глузду вони ще вигадали тезу, що великий литовсько-руський князь Ягайло теж ішов зі своїм військом на допомогу Мамаю. Мовляв, «уже был за сорок верст от поля битвы» та так перелякався московитів що тікав на край світу. І це при тому, що два рідних брати Ягайла – Андрій Полоцький та Дмитрій Брянський — зі своїми дружинами витримали головний удар Мамаєвого війська, а литовсько-український полковник Боброк-Волинський особисто очолював та вів у бій «засадний полк». Ці полководці (між іншим, не фальшиві): Андрій Полоцький, Дмитрій Брянський та Боброк-Волинський разом із великим князем Ягайлом у 1399 році брали участь у знаменитій битві з татаро-монголами на річці Ворсклі, де всі троє і загинули, захищаючи свою рідну Батьківщину – Русь-Україну. Але про подібні факти московити воліють не згадувати.

Хочу нагадати читачам, що у знаменитій книзі А. Лизлова «Скифская история» автор теж згадує про Куликовську битву, але жодним словом про союз Мамая з Ягайлом. Московська брехня про цей союз з'явилася тільки у XVIII столітті. Тож А. Лизлов у 1692 році про ці вигадки не знав.

А тепер я хочу розповісти читачам, що ж відбувалося після тієї «Куликовської битви». Бо московити завжди замовчували наслідки «великої перемоги».

Знаменитий темник Мамай після поразки був страчений. З допомогою великого Тамерлана, впродовж одного року в Орді було наведено лад. До влади прийшов нащадок Чингісхана – Тохтамиш. У наведенні порядку в Золотій Орді в 1301 році брала участь і дружина Московського князя Димитрія так званого Донського. А от у 1302 році Димитрій дещо затримався з відрядженням своєї дружини до столиці Орди. Тож хан Тохтамиш одразу ж вирішив покарати свого московського васала, аби всі побачили, що часи розбрату минули, а воля великого хана незаперечна.

Послухайте М. Карамзіна:

«Вдруг услышали в Москве, ... что Тохтамыш идет... и Великий Князь, потеряв бодрость духа, вздумал, что лучше обороняться в крепостях, нежели искать гибели в поле. Он удалился в Кострому с супругою и детьми, желая собрать там более войска».
Читачі повинні розуміти, що М. Карамзін не міг привселюдно ганьбити московського князя за боягуство. Тож відправив Димитрія шукати війська в костромських лісах. Цікаво, що оборону Москви у 1382 році очолив онук литовсько-руського князя Ольгерда – Остей. Послухайте ще раз М. Карамзіна:

«... Явился достойный... юный князь Литовский именем Остей, внук Ольгердов... Умом своим и великодушием, столь сильно действующим в опасности, он востановил порядок (після втечі Димитрія Донського у тайгу. — В. Б.), успокоил сердца, ободрил слабых... ».
Маємо надзвичайну ситуацію – після договору 1373 року московити виступали проти влади Золотої Орди виключно під натиском Литовсько-руського князівства: так було в 1378 році на річці Вожі, де брав участь Андрій Полоцький зі своєю дружиною; так було й на Куликовому полі з трьома литовсько-руськими полководцями (не плутайте їх із московитами), так сталося й 1382 року при обороні Москви.

Цьому явищу в московській істрії немає пояснення. Воно потребує правдивого аналізу.

Хан Тохтамиш у 1382 році повністю знищив Москву і всю Московію. Дощенту! Загинув і князь Остей зі своєю дружиною, захищаючи Москву. Ось про те страхіття розповів М. Карамзін:

«Какими словами, – говорят летописцы, – изобразим тогдашний вид Москвы?. . В один день погибла её красота, остались только дым, пепел, земля окровавленная, трупы и пустые, обгорелые церкви. Ужасное 6езмолвие смерти прерывалось одним глухим стоном некоторых страдальцев, иссеченных саблями татар, но ещё не лишенных жизни и чувства... Войско Тохтамышево рассыпалось по всему Великому Княжению. Владимир, Звенигород, Юрьев, Можайск, Дмитров имели участь Москвы».
Як бачите, ця жахлива участь, спіткала тільки володіння Димитрія. Тохтамиш не чіпав інші великі князівства. За дуже обережними підрахунками, Московія втратила не менше 150 тисяч людей — загиблих, спалених живцем, втоплених у річках, забраних до ординського рабства. Коли подібне лихо спіткало Київ, московські історики стверджували, що місто перестало існувати, занепавши на сотні років. То на скільки років припинила існування Москва й Московія після 1382 року?

І на це запитання немає відповіді...

Як тільки хан Тохтамиш відійшов, одразу ж на тому попелищі з'явився Димитрій, так званий, Донський. Але без війська. З'ясувалося, що того війська в костромському лісі й не було. І як діяв Димитрій далі? А просто. Поклав на воза данину-відкуп та й поїхав до столиці Золотої Орди каятися і просити новий ярлик на князювання. Затим отримав прощення разом із новим ярликом.

Ось таким було «визволення» після «Куликовської битви», яка приховує ще одну дуже цікаву таємницю, замовчувану московитами. Саме в ті роки (1379–1381) московський князь Димитрій буй відлучений від Православної церкви і проклятий — підданий анафемі митрополитом Кіпріаном, призначеним на митрополичу кафедру Константинопольським Патріархом, коли той прибув до Москви. А це покарання є найстрашнішим у Православній церкві.

Тому московська церква цілих 600 років, попри велику брехню про «Куликовську битву» та про «особливі заслуги» Димитрія перед Московією, не наважувалося його канонізувати. Тільки за більшовицьких часів, 1988 року, коли усе було дозволено, Димитрія, так званого Донського, канонізували, оголосивши святим Російської Православної церкви. Настав час замислитися: навіщо Москва пропагує подібну брехню?

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Легенда о Чингисхане

#29

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 14:32

В истории нет и не было примеров, чтобы после «братской» помощи Москвы население страны, которой эта помощь была оказана, стало жить лучше.
В истории нет и не было примеров, чтобы после братской помощи Москвы население страны, которой эта помощь была оказана, стало жить лучше.

Хуже полно. То есть всегда

За пять дней до большой войны на корейском полуострове, 20 июня 1950 года в Московском концертном зале имени Чайковского выступают артисты Пхеньянского художественного театра (Корейская народная демократическая республика).

Событие не рядовое. Газета Известия на следующий день сообщает:

С большим успехом были исполнены Кантата о Сталине А.В. Александрова и Песня о вожде корейского народа Ким Ир Сене .

Репертуар знаковый.

Последние три года жизни советского вождя и первые годы северокорейского пройдут под одной звездой. И имя этой звезде гражданская война в Корее 1950-1953 год.

Конечно же, ни одной строчкой, ни одним звуком пропагандисты Кремля не упоминают, что нет никакого Ким Ир Сена, вождя КНДР, а есть капитан советской армии Ким Сон Чжу. Имя, и пристойную легенду прославленному партизану Ким Ир Сену сочинили и раскрутили уже в Москве, после того как в 1940-ом будущий вечный президент (посмертный титул Солнцеподобного), обосновался под Хабаровском, в пехотном училище.

Ким женился в Советском Союзе. Советские офицеры называли его жену Верой.

В феврале 1942 года у него родился сын, который на русский манер именовался Юра (будущий Ким Чен Ир). Второго сына назвали Александром. Но мальчик в три года отроду, утонул. Еще через два года скончалась Вера .

В августе 1945-го молодого Кима привезли из Москвы в Пхеньян. Переодели в форму офицера советской армии и назначили национальным вождем . С ним было около 40 корейских партизан. Все в форме советских солдат.

Вежливые, зеленные человечики, с раскосыми глазами, примерно такими же, какие сейчас моргают из дула танка в районе Дебальцево.

Так Москва стала готовить гражданскую войну в Корее.

Ну что-то вроде свержение сеульской хунты, во главе с фашистом , избранным на выборах, Ли Сын Маном.

Ему досталось разгромленное японцами государство, в котором были огрызки деморализованной армии, и абсолютно не было ни одного самолета или танка.

В отличии от севера, куда Москва перебросила мощный арсенал легкого и тяжелого вооружения.

Как там у Пушкина: Что-то слышится родное в долгих песнях ямщика .

Вам так не кажется?

Тогда читаем дальше.

После Второй мировой войны корейский полуостров был поделен между севером, со столицей в Пхеньяне, и югом столица Сеул.

С прозападным лидером, выпускником Гарварда Ли Сын Маном по одну строну, и просоветским Ким Ир Сеном, с его единственным в жизни университетом кружок марксизма-ленинизма.

Обе страны не признавали друг друга.

Никита Хрущев, будущий председатель Совета министров СССР и первый секретарь ЦК КПСС вспоминал, как Ким Ир Сен телеграммами, да и при личных визитах в Москву, уговаривал Сталина прощупать Южную Корею штыком .

Он убедил Сталина, что народ на юге только и ждет помощи, чтобы восстать против антинародного режима.

Короче, Сталин, приди и спаси нас .

Китайский руководитель товарищ Мао Цзедун убедил Сталина, что американцы не вмешаются в конфликт, и что если только тот пожелает Сеул станет легкой добычей Ким Ир Сену (то есть Москвы).

Сталин дал добро. Но военное участие СССР в этой авантюре должно было быть скрыто.

Исключительно гражданская война трудового народа, против ну сами понимаете против кого хунты, клики, империалистов, фашистов, карателей, редисок.

25 июня 1950 года семь дивизий Ким Ир Сена при поддержке ста пятидесяти советских танков Т-34 атаковали юг, и за четыре дня взял Сеул.

Из сентябрьского выступления Ким Ир Сена на радио Пхеньяна (речь была перепечатана в газете Известия от 14 сентября 1950 года):

Ныне правительство КНДР осуществляет свои полномочия уже не только в северной части нашей республики, но также на всей территории Южной Кореи. В освобожденных районах восстановлены подлинные органы народной власти народные комитеты .

Не буду описывать ход войны. Об этом можно прочесть в исторической литературе, открытых источниках.

Чаши весов многократно колебались то в одну, то в другую сторону.

Остановлюсь на моментах, которые теперь особенно дорогие украинскому сердцу.

Итак, Владимир Путин, ой, извините, Йосиф Сталин и министр иностранных дел Сергей Лавров , еще раз извините, Андрей Вышинский, приказывают советскому представителю в ООН Якову Малику (Чуркин 20 века), бойкотировать заседания Совета Безопасности.

Малик, на правах представителя великой державы, имел право накладывать вето на любую резолюцию ООН, с которой СССР не был согласен.

Когда же он по приказу сверху покинул зал заседаний, Генеральная Ассамблея приняла резолюцию, которая признала целесообразным ввести войска ООН для обороны Республики Кореи от международной агрессии.

Так американские войска получили право высадиться на горящий полуостров под флагом ООН.

Из сентябрьского выступления Ким Ир Сена на радио Пхеньяна:

Американские агрессоры пытаются прикрыть свои агрессивные действия флагом ООН, основываясь на незаконном решении Совета безопасности, принятом без участия представителей Советского Союза. Для оправдания своего агрессивного нападения на нашу родину, вооруженные американские интервенты называют наш народ, поднявшийся на защиту свободы, независимости и чести своей родины, агрессором

Пока ополченцы Ким Ир Сена на советских танках колесили по Сеулу, советская общественность, за неимением фейсбука, голосила в прессе, строчила посты в социальных сетях того времени в газеты Известия, Комсомольскую Пионерскую . И просто Правду.

Газета Известия 4 июля 1950 года письма трудящихся:

Мы не хотим войны. Мы защищаем, и будем защищать дело мира заявила работница Салаакова Я принимаю обязательство еще лучше работать и выпускать продукцию только отличного качества, чтобы своим стахановским трудом укрепить могущество нашей социалистическо родины .

Москвич, лауреат Сталинской премии тов. Чуткин:

Наглым вооруженным вмешательством во внутренние дела корейского народа американские империалисты показали свое истинное лицо. Варварские налеты американских самолетов на мирные города и села, убийства стариков и детей вот о чем мечтают и уже творят американские империалисты и их пособники .

Каким образом товарищ Чуткин в июле 1950-го разглядел со своего Чертаново американские самолеты, доподлинно не известно.

Так как официально в войну США вступило два месяца спустя. Вероятно из того же источника, откуда сегодня жители Ханты-Мансийска получают политинформацию о зверствах в Широкино.

Итак, американцы, разжигатели войны, вступили в нее в сентябре 1950.

Советские разжигатели мира официально, месяц спустя.

22 советских летчика-истребителя получили на войне в Корее звания Героев СССР.

Там же СССР потеряли 335 самолетов и 200 летчиков.

За три года война полностью разрушила экономическую, политическую, общественную жизнь полуострова. Закончилась она стремительно, всего через три месяца после смерти Сталина.

Юг и Север зажили своей собственной жизнью. К концу 1950-х Ким Ир Сен расправился с инакомыслящими в Трудовой партии. В июле 1961 он посетил Москву и Пекин, где подписал договоры о дружбе, сотрудничестве и взаимопомощи. США подписали договор о взаимной обороне с Южной Кореей еще в 1954 году.

Ким Ир Сен поставил абсолютный рекорд он единолично управлял Северной Кореей почти полвека. С того момента, как в 1945 году капитана советской армии Ким Ир Сена советские танки доставили в Пхеньян, и до самой смерти в 1994 году.

В принятой после его смерти конституции 1997 года Ким Ир Сен назван вечным президентом республики .

Затем власть перешла его сыну Ким Чен Иру, после его внуку Ким Чен Ыну, который правит в стиле своих отцов и поныне.

КНДР самое закрытое и одно из беднейших государств мира, с широко сетью концлагерей, выживающий исключительно за счет гуманитарной помощи (которая в том числе приходит из США, Японии, Южной Кореи).

ВВП 12,3 млрд долларов- № 118 в мире (ВВП на душу населения 583 долларов).

Качество жизни в широкой сети концлагерей не поддается измерению.

Южная Корея за последние полвека превратилась в азиатского тигра, в одну из самых передовых и инновационных государств планеты, обеспечив свою узнаваемость такими транснациональными брендами как Samsung, LG, Hyundai, Kia Motors и т.д.

ВВП страны 1,3 трлн долларов №15 в мире. (ВВП на душу населения 26,5 тыс. долларов 32 результат)

Такова действительность.

В истории нет и не было примеров, чтобы после братского вторжения, помощи Москвы хотя бы одна страна в мире стала жить лучше прежнего. Да что там лучше, нет примеров, чтобы стало не хуже.

Жуткая закономерность: все страны, куда входила Москва, следом за ней тянется бедность, сужение гражданских свобод, консервация отсталости. В самых запущенных случаях гуманитарная катастрофа.

Новейшие истории Северной и Южной Кореи, как впрочем Западной и Восточной Германии, Израиля и Египта, (Венгрия 1956, Чехословакия 1968, Польша 1981) Молдовы и Приднестровья, Хорватии и Сербии, Грузии и Абхазии это все иллюстрации к атласу русского мира .

Сейчас в него пытаются вклеить еще три странички ДНР/ЛНР и Крым.

Думаете этот эксперимент станет исключением из правил?

Уважаемый читатель, если Вы знаете исключения из этого правила, куда вошла Москва и там стало лучше, или по крайней мере не хуже, не поленитесь, напишите об этом уникальном случае в комментариях.

Я такой пример не нашел.

Александр Пасховер

Ответить

Вернуться в «Краєзнавство, історія, туризм та подорожі»