Тисни "Вхід", або "Реєстрація" та приєднуйся до нас!


Легенда о Чингисхане

Про рідний край. Враження від подорожей та відпусток.

Модераторы: TEMA, Ksenia

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#11

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 00:01

ЩО УЧАТЬ ШКОЛЯРІ?
§ 17. Монголо-татарська навала. Утворення Золотої Орди (підручник)
§ 17. Монголо-татарська навала. Утворення Золотої Орди

Опрацювавши цей параграф, ви дізнаєтесь:

· коли відбувся перший похід монголо-татар на Русь і в чому полягає суть трагедії на річці Калка;

· що таке монголо-татарська навала та які її наслідки;

· як утворилася Золота Орда.



Завдання на повторення

1. Які князівства існували на українських землях напередодні монголо-татарської навали?

2. Яке з князівств було наймогутнішим?

3. Якими землями на 1239 р. володів Данило Романович?



1. Перший похід монголів на Русь. Трагедія на річці Калка. На початку ХІІІ ст. в монгольських степах під владою Чинґісхана постала могутня держава, яка, як вам уже відомо з курсу всесвітньої історії, протягом 1207—1222 рр. підкорила Південний Сибір, Північний Китай, Середню Азію та Закавказзя.

Наприкінці другого десятиліття ХІІІ ст. монгольські хани почали готуватися до вторгнення в прикаспійські та Причорноморські степи, у яких панували основні вороги монголів — половці. Для розвідування шляху до вторгнення через Кавказ було направлено 30-тисячне військо під керівництвом найдосвідченіших полководців Чинґісхана Субедея і Джебе.





Субедей



У 1222 р. монгольське військо несподівано для половців здолало Кавказькі гори й опинилося в них у запіллі. Половецькі хани, зібравши сили, дали монголам бій на березі річки Сіверський Донець, але зазнали поразки. Потім монголи рушили до Криму, де захопили венеціанську фортецю Судак.

Тим часом тесть галицького князя Мстислава Удатного половецький хан Котяк звернувся по допомогу до руських князів: «Якщо не допоможете нам, будемо ми сьогодні порубані, а вас назавтра порубають». Мстислав доклав багато зусиль, щоб об’єднати руських князів для протидії монголам. На з’їзді князів у Києві було вирішено дати монголам бій у половецьких степах.



Цікаві факти

Українські джерела дають іншу версію подій. Так, коли монголи здолали Кавказькі гори, вони зустрілися з аланами, що мешкали на Північному Кавказі. Алани звернулися по допомогу до половців. Коли об’єднане військо аланів і половців «спільно зійшлося з військом монголів, ніхто з них не залишився переможцем». Напередодні нової битви монголи підкупили половецьких ханів, і ті зрадили аланів. Але розплата за зраду була жорстокою. Монголи, розгромивши алан, несподівано напали на половців, убиваючи всіх, хто траплявся на їхньому шляху, забравши всілякого добра у два рази більше, ніж дали половцям за зраду. Коли хан Котяк звертався до Мстислава Удатного, він, звичайно, промовчав про своє віроломство.



У похід проти монголів виступили київський, галицький, волинський, чернігівський, смоленський, курський, трубчевський і путивльський князі. Лише володимиро-суздальський князь відмовився від походу. У середині квітня 1223 р. об’єднане військо руських князів і половців, що складало 50—60 тис. воїнів, зібралося на острові Хортиця, що на Дніпрі. Монголи, дізнавшись про це, направили до руських князів послів із пропозицією відмовитися від походу, оскільки їм були потрібні лише половці. Але князі відхилили їхню пропозицію, до того ж убивши монгольських послів.

23 травня 1223 р. об’єднане військо рушило назустріч монголам. Уже перша сутичка, що відбувалася з невеликим монгольським загоном, який переганяв худобу, показала досвідченість ворога і нелегкість подальшої боротьби з ним. Але осліплені успіхом руські князі втратили пильність.



Битва на річці Калка.



31 травня (за іншими відомостями — 16 червня) 1223 р. головні сили русько-половецького війська і монголів зустрілися на річці Калка (зараз Кальчик, притока річки Кальміус, що впадає в Азовське море).

Спочатку русько-половецьке військо примусило монголів відійти на лівий берег річки. У вирішальний момент битви між князями спалахнула незгода. Мстислав Удатний не захотів ні з ким ділитися славою і вступив у бій без погодження з іншими князями. Так, його полки під проводом Данила Романовича (Галицького) і половці переправилися через Калку й атакували монголів, які під ударом важко озброєних дружинників почали відступати. Але половці не витримали монгольського контрудару й кинулися врозтіч, уносячи безлад у лави руських дружин. Під час бою Данило був поранений у груди, але все-таки продовжував керувати своїми полками. Князь зміг організовано вивести військо з бою, уникнувши монголів, які переслідували їх три дні, і з незначними втратами повернутися додому.





Монгол в поході



Коли стало зрозуміло, що полки Мстислава Удатного й половці зазнали поразки, інші князі так і не рушили в бій, щоб переломити його на свою користь. Це дало монголам змогу розбити руські полки поодинці. Найзавзятіше чинив опір великий київський князь Мстислав, який устиг збудувати укріплений табір. Монголи три дні намагалися його захопити, але їхні спроби були невдалими. Тоді вони підступом зломили опір. Мстислав піддався обіцянці, що монголи відпустять обложених і не проллють їхньої крові в обмін за викуп. Але тільки-но руські князі склали зброю, монголи «людей посікли, а князів подавили, поклавши під дошки. А самі на верх сіли пирувати».





Атака монгольської кінноти (сучасна реконструкція)



Під час битви на Калці руські дружини зазнали значних утрат: загинули шість князів, лише кожен десятий воїн повернувся неушкодженим. Як пише літопис, «руські князі зазнали такої поразки, якої ще не було ніколи».

Крім утрат княжих дружин, перша зустріч із монголами ніяк не позначилася на внутрішньому розвитку Русі. Монгольське військо, зруйнувавши декілька невеликих подніпровських міст, повернулося у свої степи. Русь надалі продовжувала залишатися роздробленою, а князі — вести міжусобну боротьбу.



2. Монголо-татарська навала на Північно-Східні князівства. Після десятирічної перерви в 1235 р. монголи почали готуватися до завойовницького походу на Захід. Як свідчать іранські джерела, нащадки Чинґісхана, «досягши загальної згоди, пішли війною на руських». Очолив Великий західний похід хан Батий (Бату). Монгольська армія була добре навченою й дисциплінованою. Її основу складала важка кіннота. До армії також увійшли загони підкорених племен (одним із них були татари — саме тому руські літописці назвали це військо монголо-татарським). Монгольське військо також мало велику кількість різних метальних і стінобитних машин, якими опікувалися китайські інженери.



Батий



Після розгрому Волзької Болгарії перший удар монголів на початку зими 1237 р. припав на Рязанське князівство. Батий, пославши до рязанських князів Юрія та Олега послів, вимагав, щоб йому дали «десятину» — десяту частину людей, майна і зброї. Князі відмовилися виконувати їхні умови. Не маючи підтримки, рязанські князі почали діяти самостійно. Княжа дружина у відчайдушному бою зустріла ворога на кордоні князівства, але була здолана. Після цього монголи взяли в облогу Рязань, яка чинила опір шість днів. Монгольське військо, увірвавшись до міста, учинило жорстоку різанину, нищачи все на своєму шляху. Унаслідок цього князі та їхні родини загинули, місто було знищено вщент. Проте рязанці не припинили опору. Загін воєводи Євпатія Коловрата ще довго завдавав відчутних ударів монголам, здійснюючи стрімкі набіги.





Штурм Володимира



Далі настала черга Володимиро-Суздальського князівства, що на той час мало найсильніше військо серед руських князівств. Але й воно не змогло вистояти перед монгольською навалою. П’ятнадцять міст князівства були захоплені й спалені, а значна частина їхніх жителів була знищена або взята в полон. Князь Юрій Всеволодович так і не зміг стати на заваді монгольського просування. Військо, яке зібрав князь, було зненацька захоплено монголами в таборі на річці Сита і знищено разом із великим князем.

Після цього монголи повернули на південь у степи. По дорозі наприкінці березня 1238 р. головні сили монголів підійшли до невеличкого чернігівського міста Козельськ. Протягом семи тижнів Батий намагався зламати опір його жителів. Лише тільки після того, як монголи підвезли облогові машини, їм удалося потрапити до Козельська. Останні захисники міста здійснили відчайдушно сміливий крок. Уночі вони вийшли з палаючого міста і, винищивши чотири тисячі монголів та облогові машини, усі полягли. За відчайдушний опір монголи назвали Козельськ «Злим містом», а все населення винищили.

У 1238 р. Батий завдав поразки й половецькому ханові Котяку, після чого той зі своєю ордою подався до Угорщини.



3. Падіння Переяславського та Чернігівського князівств. Узимку 1239 р. монголи продовжили свій похід руськими князівствами. На цей раз він був спрямований проти Переяславського і Чернігівського князівств. Здолавши оборонну лінію проти кочовиків на кордоні Переяславського князівства, монголи підійшли до стольного міста. Переяслав мав сильні укріплення. Крім того, оборону міста зміцнювали водяні перешкоди, що оточували місто,— річки Трубіж і Альта та рів між ними. Очолив оборону міста єпископ Симеон. Незважаючи на відчайдушний опір, 3 березня 1239 р. місто впало. Як свідчить літопис, ворог узяв місто «списом, вибив його увесь, і церкву архангела Михаїла сокрушив... І єпископа, преподобного Симеона, вони убили».

Восени 1239 р. монголи підступили до Чернігова. Чернігівський князь Мстислав Глібович дав бій монголам під стінами міста. У запеклій битві «переможений був Мстислав, і безліч із воїнів його побито було». Князь із рештою дружини був змушений рятуватися втечею. 18 жовтня вороги ввірвалися до міста, пограбували і спалили його. Далі монголи зруйнували Глухів, Путивль, Вир, Рильськ та інші міста.

Наприкінці року монгольське військо підійшло й до Києва, але не наважилося на його штурм і відійшло в степ.

Того ж року монголи здійснили вдалий похід у Крим, підкоривши його східну частину, обклали даниною велике місто Судак.



4. Оборона Києва. Монголо-татарська навала на Галицько-Волинську державу. У 1240 р. Батиєва навала докотилася до Галицько-Волинського князівства, яке щойно було об’єднано під владою Данила Романовича (Галицького). Саме перед монгольським наступом до володінь Данила було приєднано Київ, управління яким було доручено тисяцькому Дмитру, талановитому і хороброму воєначальнику.



Штурм Києва.



Кияни, відчуваючи, що їм доведеться чинити опір монголам, які вже хазяйнували в інших князівствах, готували місто до облоги. Вони відновлювали мури й вали міста, що були найбільшими серед міст Східної Європи.

На початку літа на лівому березі Дніпра з’явився великий розвідувальний загін, який направив посланців до міста з пропозицією здатися, проте кияни відхилили цю пропозицію. Тоді після ретельної підготовки наприкінці літа 1240 р. величезне монгольське військо з півдня вдерлося в межі Київського князівства. Першими прийняли на себе удар залоги міст-фортець уздовж річки Рось, що прикривали Київ від набігів кочовиків. Усі 23 фортеці після запеклого опору були вщент зруйновані монголами. Потім така ж доля спіткала міста, що безпосередньо прикривали Київ: Вітичів, Василів, Білгород та інші.

5 вересня 1240 р. Батий підійшов до стін міста і розпочав його облогу.

Боротьба за місто була надзвичайно жорстокою і кровопролитною. Лише після того, як Батий дізнався, що найслабше місце в обороні Києва перебуває в районі Лядських воріт, монголи змогли переломити хід подій на свою користь. У районі цих воріт було зосереджено основну масу стінобитних машин, які «безперестанно били день і ніч». Зрештою 19 листопада в мурах міста з’явилися проломи. Монголи пішли на штурм. У перший день вони змогли оволодіти стінами і валом міста Ярослава, але далі просунутися не змогли. Скориставшись перервою, кияни створили нову лінію оборони вздовж укріплень міста Володимира. 6 грудня монголи прорвали укріплення в районі Софіївських воріт (тому їх ще називають Батиєві) і підійшли до останнього рубежу оборони міста, що був зведений захисниками біля Десятинної церкви. Останні захисники чинили відчайдушний опір, але Батий знову застосував облогові машини. Під їхніми ударами кам’яні стіни Десятинної церкви не витримали і завалилися, поховавши під уламками останніх захисників. До рук монголів потрапив поранений тисяцький Дмитро, якому вони на знак поваги дарували життя.



Татари ведуть полонених із Галичини



Документи розповідають

Італійський мандрівник Плано де Карпіні про відвідання Києва в 1246 р.

«Коли ми їхали через їхню землю, ми знаходили незліченні голови і кістки мертвих людей, які лежали на полі, бо місто це було досить великим і дуже багатолюдним; а тепер воно зведено майже нанівець, ледве існує там 200 будинків, а людей там тримають вони в найтяжчому рабстві». (До навали місто мало 9 тис. дворів, і мешкало в ньому 50 тис. осіб).

Запитання до документа

1. Через скільки років після монгольської навали посланець Папи Римського відвідав Київ?

2. Яку картину спустошень він побачив?

3. Якими були наслідки навали для Києва?





Руїни Десятинної церкви.



Здобуття Києва відкрило Батию шлях на Захід. Подолавши опір на лінії укріплень уздовж річок Верхній Тетерів, Горинь, Случ, на початку 1241 р. монголи вдерлися на Волинь, прямуючи до Володимира-Волинського. Несподівано для себе монголи зіткнулися із сильним опором міст-замків Данилів і Кременець. Зрозумівши, що облога затягнеться надовго, а приступ принесе великі втрати, Батий змінив тактику. Відступивши від неприступних замків, він розділив свою армію на декілька сильних загонів, які розійшлися по землях Галичини й Волині, нищачи все на своєму шляху. Основними силами Батий узяв в облогу Володимир-Волинський. Боротьба за місто була кривавою — воно боронилося до останнього. Останніми центрами опору стали муровані церкви, які після відходу ворога залишилися заповненими трупами, про що свідчать дані археологічних досліджень. Так само завзято захищалися й інші міста князівства — Звенигород, Галич, Райки, Ізяслав тощо. Лише новозбудований і сильно укріплений Холм та гірські фортеці відбили напади ворогів.

Тим часом як монголи знищували землі Галицько-Волинського князівства, князь Данило Галицький безуспішно намагався схилити до спільної боротьби проти монголів правителів Угорщини та Польщі. Останні сподівалися, що навала їх обмине, однак монголи, здолавши карпатські перевали, уступили в межі Угорщини і Польщі, де продовжили свій похід до Адріатичного моря, завдавши угорцям і полякам нищівної поразки.

У 1242 р. монголи повернулися в Причорноморські та Прикаспійські степи, де заснували свою державу Золота Орда. Приводом до повернення стала смерть головного монгольського хана Угедея, проте причини були набагато серйознішими: Батий не мав достатніх сил, щоб тримати в покорі всі завойовані народи Східної та Центральної Європи.

Русь і народи Центральної Європи своїм героїчним опором урятували Західну Європу від монгольської навали.



5. Наслідки монголо-татарської навали. Навала Батия не була звичайним грабіжницьким набігом кочовиків, які раніше доводилося переживати Київській Русі. Правляча монгольська верхівка прагнула не лише збагатитися за рахунок пограбування й розорення, а поставити під свою залежність князівства, включити їх у свою імперію, що управлялася нащадками Чинґісхана, та отримувати з них постійний дохід.

Наслідки навали були катастрофічними для руських князівств. Із 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49. 14 із них уже не відродилися, а 15 із часом перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного нового міста, а домонгольського рівня кам’яного будівництва було досягнуто лише через сто років. Занепав ряд ремісничих спеціальностей, було втрачено секрети виробництва ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Деякі райони знелюдніли, скоротилися посівні площі, занепала торгівля. Монголо-татарська навала також призвела до значних демографічних утрат, було знищено багато представників руської еліти.

Незважаючи на такі наслідки, навала не зупинила розвитку розорених земель. Поступово населення відродило міста і господарство. Після розгрому монголо-татарських військ на Синіх Водах у 1363 р. українські землі були звільнені від їхнього панування.



6. Утворення Золотої Орди. Монгольське панування на українських землях. Після Батиєвої навали українські землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Переяславщини потрапили під владу Золотої Орди. Початки цієї держави сягають 1242—1243 рр., коли, повернувшись із походу, Батий облаштувався в прикаспійських і причорноморських степах, де неподалік дельти річки Волга заснував столицю — місто Сарай (у перекладі — Палац). Спочатку Золота Орда була складовою частиною Монгольської імперії, що постала в результаті монгольських завоювань. Столицею імперії було місто Каракорум (на території сучасної Монголії), де перебував великий хан. У 60-ті рр. ХІІІ ст. Золота Орда звільнилася від влади каракорумських ханів.

На підкорених землях монголи вимагали, щоб народи «давали їм десяту частину від усього — як від людей, так і від майна». Крім того, монголи збирали плужне (податок із плуга), мито, подвірне (податок із двору), корм (перевезення й утримання ханських послів). Для визначення розмірів надходжень від податків і поборів на підкорених землях монголи здійснювали переписи населення і майна. Перший такий перепис відбувся в Південній Русі на зламі 1245—1246 рр. Крім того, починаючи з 50-х рр. ХІІІ ст., на територіях українських земель монголи запроваджують баскакську систему. Вона передбачала призначення баскаків (намісників) на певні території. Баскаки з воєнним загоном, об’їжджаючи свої володіння, збирали данину і здійснювали нагляд над своїми територіями. Для зміцнення влади баскаків створювалися спеціальні укріплені пункти. На землях, де монголи зберегли княжу владу, сам князь повинен був збирати данину і відправляти її в Орду. Також князь мав отримувати ярлик — дозвіл на княжіння у своїх володіннях.

До особливостей золотоординського панування можна зарахувати те, що руські землі не були безпосередньо включені до складу Золотої Орди (за деяким винятком). Також на території Русі не існувало постійно діючого адміністративного апарату завойовників. До того ж, монголи толерантно ставилися до християнства і православного духовенства.

Панування монголів на українських землях крім значних людських і матеріальних утрат мало наслідком і «знекняження» окремих земель. Так, Переяславське князівство було ліквідовано, а його землі перейшли під безпосередню владу монголо-татар. Київське князівство майже всю другу половину ХІІІ — початок ХІV ст. теж залишалося без князя. Лише на початку 30-х рр. ХІV ст. в письмових джерелах з’являються згадки про київських князів. У чернігово-сіверських землях у перші роки після навали Ольговичі ще утримували владу. Після загибелі в Орді Михайла Всеволодовича, який відмовився шанувати монгольські язичницькі ідоли, вони теж утрачають владу. Постійні набіги, зловживання баскаків та інші негаразди призвели до значного знелюднення земель Переяславщини та Чернігівщини. Поступово центр Чернігівщини перемістився до міста Брянськ, яке наприкінці ХІІІ ст. потрапило під владу смоленських князів. Нащадки Ольговичів змогли лише закріпитися в невеличких удільних князівствах, що розташовувалися у верхів’ях річки Ока. Так постали чисельні княжі «верховські» роди: Новосильські, Одоївські, Воротинські, Масальські, Мезецькі, Оболенські тощо.



С. Іванов. Баскаки.



Таким чином, монголи фактично знищили Київське, Переяславське і Чернігово-Сіверське князівства. У межах цих земель постали монголо-татарські округи — «тьми». Землі на південь від Києва стали називати Татарською землею, а згодом і Поділлям. На цих землях жило як монголо-татарське населення, так і підкорене.

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#12

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 00:05

Свирепый пес Чингисхана Субедей-багатур
Кайрат Бегалин
Свирепый пес Чингисхана — Субедей-багатур

Эпоха Чингис хана дала миру целую плеяду талантливых полководцев. Среди них Субедей-багарур занимает особое место. Он был единственным в истории военачальником, проделавшим свой ратный путь от реки Хуанхэ на востоке до Адриатического моря — на западе. Субедей стоял у истоков двух великих степных держав — Империи Чингисхана и Золотой Орды.
________________________

Давным-давно случилась эта история, а началась она в тот день 1164 года, когда в юрте нойона Хабыла родился мальчик. Ему дали имя — Субедей. Мамы он не помнил. Она умерла, так и не увидев, как её малыш сделал свой первый шаг. Вся забота о нем легла на плечи старшей сестры Даржигун. Были у Себедея еще два старших брата — Джэлмэ по прозвищу Ухэ (разбойник) и Чаурхан.
В монгольских семьях младший сын становился отчегином, то есть «хранителем домашнего очага». Поэтому после смерти отца Субедей должен был унаследовать все имущество и заняться управлением родного аила. Судьба распорядилась иначе.
О том тревожном времени монгольская летопись «Сокровенное сказание» сообщает: «Звездное небо вращалось — была всенародная распря. В постель не ложились, все друг друга грабили». В этих условиях Субедей просто не мог избрать иной стези, кроме военной.
Уже после битвы с татарами в 1202 году к его имени прибавилась почетная приставка — багатур. Позже Субедея прозвали «Свирепым псом». Согласно «Сокровенному сказанию» это прозвище ему дал Джамуха-сэчен во время битвы монголов с найманами у подножия горы Наку-Кун. Сразу после этого сражения Темучин направил Субедея во главе экспедиционных сил против найманского князя Кучулука и хана Буюрука, которые кочевали у Великих гор. Это была первая военная кампания под предводительством Субедея, о которой упоминают письменные источники.
Проделав стремительный рейд, монголы неожиданно появились в найманских владениях. Налетчики прижали неприятеля к реке Суджи. В битве Буюрук погиб, Кучулук бежал. Оставшись без своих вождей, найманские воины сдались в плен. Эта победа возвысила Субедея.
На курултае 1206 года его имя прозвучало в числе 88 монгольских князей и нойонов. Он был 51-м в списке, который составлялся в порядке заслуг и вклада кочевой знати в создание единой Монгольской империи. На её престол Темучин взошел под новым именем — Чингисхан.
Весной 1209 года монголы вторглись в пределы государства Си-Ся, а в марте 1211 года они выступили на империю Цзинь. Всего за полгода кочевники взяли девяносто городов Поднебесной и подступили к реке Хуанхэ. Субедей командовал резервным туменом и находился при штабе армии, усваивая стратегию и тактику широкомасштабной войны.
Весной 1216 года Субедей и принц Джучи во главе двух туменов выступили в поход на меркитов, те отступили перед надвигавшейся опасностью. Беглецов удалось настичь у реки Иргиз.
Меркиты укрепили лагерь повозками и телегами, приготовились к сражению. Монголы атаковали вражеский стан. Как только они растащили арканами повозки и телеги, Субедей тут же двинул вперед тумен во главе с Джучи. Принц прорвался за ограждения, и вскоре битва стихла.
Пленных погнали в обратный путь. Едва отъехали, прискакали дозорные. Они сообщили, что следом за ними движется огромное войско: по всхолмленной степи ехало шесть туменов хорезмшаха Мухаммеда.
Чтобы выиграть время, Джучи выехал навстречу неприятелю. В беседе с хорезмшахом он сказал, что Чингисхан не давал ему приказа воевать с Мухаммедом. Однако тот был непреклонен, заявив: «Аллах повелел мне уничтожать неверных, где бы я их ни встретил».
Тем временем Субедей велел уводить пленных меркитов как можно дальше и отдал распоряжение воинам занять позиции. Хорезмийцы первыми бросились в атаку, и шум битвы покатился над Степью. Сражение велось с переменным успехом. Лишь с наступлением сумерек войска отступили на свои позиции.
Силы хорезмийцев в три раза превосходили силы монголов. Воины устали. Субедей приказал развести костры и ночью увел людей. Поквитаться с Мухаммедом ему удалось позже, когда армия Чингисхана выступила на запад.
К этому походу монголы готовились тщательно. 1218 году был созван курултай, на котором князья и нойоны обсудили план туркестанской кампании. Именно тогда прозвучала знаменитая речь Чингисхана: «Джэлмэ, Субедей-багатур, Джэбэ и Угедэй вы мои верные свирепые псы! Пьете росу по утрам, ночуете в седле, пожираете врагов на полях сражений! Куда бы я не посылал вас, вы крепкие камни крошили в пыль, глубокие воды заставляли течь вспять, а потому во всех битвах вы были впереди моей армии! Настал час, и я снова призываю вас!»
Весной следующего года с берегов Толы монголы выступили в поход. Они достигли Иртыша и остановились на летовку, стягивая войска. А осенью 1219 года Чингисхан уже стоял под стенами Отрара. Здесь он узнал, что хорезмшах разбросал своих воинов по городам, а сам скрылся за Амударьей.
Монгольское войско тоже разделилось. Принцы Чагатай и Угедэй остались осаждать Отрар, Джучи и Джэбэ направились к Дженду, а Чингисхан и Субедей во главе главных сил армии двинулись на Бухару.
Из разных концов Степи в ставку прибывали гонцы с сообщениями о победах. Мелкие города сдавались без боя, некоторые из них отправляли к Чингисхану послов с дарами.
Из Нура прибыли старейшины, и хан отправил туда Субедея. Он приехал и, увидев мирный городок, спросил: «Какую дань вы платили Мухаммеду?». Жители ответили, что хорезмшах брал с них полторы тысячи динаров. «Столько же вы будете платить своему новому правителю Чингисхану», — сказал им Субедей.
Правда, не везде все решалось миром. Сыгнак и Отрар оказали яростное сопротивление. Всех защитников предали смерти. Вместе с Чингисханом Субедей взял Бухару. Дальше они двинулись на Самарканд. У стен города состоялся военный совет, на котором Субедей-багатур и Джэбэ-нойон получили приказ «идти по следам Мухаммада хоть на край света».
Двадцатитысячное монгольское войско стремительно ворвалось в Хорасан. Это была огромная провинция с крупными административными центрами в городах Балх, Мерв, Герат и Нишапур.
Субедей и Джэбэ подступили к Балху. Им навстречу вышли старейшины с подарками. Узнав, что шах скрылся, монголы не стали задерживаться. Их путь лежал через городок Завэ. Жители заперли ворота и с высоких стен выкрикивали ругательства. Монголам это не понравилось. Пришлось остановить часть войска. Через три дня Завэ был взят, все жители перебиты.
Из Нишапура ответили, что они откроют ворота только своему правителю или если он будет взят в плен. Времени на штурм этого большого города не было. Выяснив, что Мухаммад недавно бежал из него, монголы двинулись дальше, разделившись на две части.
Тумен Субедея взял крепости Хабушан, Тус, Есфэрайн, Дамэган и Симнан. А Джэбэ разорил Астер-Абад и Амул. Пройдя через Мезандеран, он соединился с Субедеем перед крупным городом Райи, который был захвачен совместными усилиями.
Стоило Мухаммаду оказаться в каком-нибудь городе или крепости, как крик: «Монголы!» — заставлял его вскакивать на коня и спасаться бегством. Измученный беспрерывной скачкой, он скрылся на острове в Каспийском море, где скончался в колонии прокаженных.
Субедей и Джэбэ узнали о смерти хорезмшаха, когда стояли у стен Тебриза. Правитель города князь Узбег отправил к монголам своего полководца Аккуша. Тому удалось договориться с чужеземцами, они просили всего лишь еду для воинов и корма для коней.
Затем Субедей и Джэбэ выехали в Муганскую степь к берегам Каспия. Проезжая мимо страны Картли (средневековое название Грузии), их встретило войско царя Георгия Лаша. После первой атаки грузины бежали и рассеялись. Всадникам трудно было угнаться за жителями гор по каменистым склонам. Поэтому преследовать беглецов они не стали.
Экспедиционный корпус монголов зимовал в Муганской степи, куда гонец Чингисхана доставил предписание следовать дальше на север, где располагалась страна Дешт-и-Кыпчак. Неожиданно прибыл и другой гонец. Его послал князь Узбег. Оказывается, потерпев поражение, грузины начали созывать союзников. На юге они искали их в Месопотамии и Азербайджане, на севере — среди кыпчаков и аланов.
Правитель Тебриза предложил монголам помощь в борьбе со своими давними врагами грузинами, исповедовавшими христианство. Узбег обещал прислать тумен мусульман из туркмен и курдов под предводительством Аккуша. Узнав об этом, Субедей и Джэбэ не стали медлить.
В феврале 1221 года армия союзников вторглась в страну Картли. Под Тифлисом их встретило войско царя Георгия Лаша. Воины Аккуша первыми бросились в атаку. Монголы не торопились ввязываться в битву. Лишь в полдень их передовые тысячи впились в оба крыла неприятельского войска. Тумен Джэбэ тут же атаковал противника по центру. И к ночи все стихло.
До самой весны монголы разоряли Картли, после чего направились к Тебризу. Князь Узбег оплатил услугу, которую Субедей и Джэбэ оказали мусульманам в их войне с христианами.
Затем свирепые псы Чингисхана осадили Мэрагу, привели в трепет города Эрбиль, Дакуку и Ирак-Араби, взяли дань с правителя Хэмэдана, штурмовали и разрушили Ардебиль. Под их натиском пали Сераб и Байлекан.
Тебриз повторно выплатил дань, Гандж тоже откупился от Субедея и Джэбэ. Лишь после этого они вновь вернулись в Картли. Царь Георгий Лаша к тому времени скончался от ран, полученных в последнем сражении с монголами. На престол взошла царица Рузудана, дочь знаменитой царицы Тамары.
Новая правительница собрала тридцатитысячную армию, которая оказала яростное сопротивление воинам Субедея и Джэбэ в долине Котмана. Но грузины были разбиты и на этот раз. Их конница угодила в засаду, а пехотинцы рассеялись в горах.
Полностью разгромив Картли, монголы двинулись в Кыпчакские степи, попутно нанеся удары по городам Шамаха и Дербент. Пройдя через горы Кавказа, свирепые псы Чингисхана напали на аланов, но их поддержал кыпчакский хан Юрий Кончакович. Совместными усилиями им удалось остановить продвижение монголов. Тогда к Кыпчакам прибыл посол с предложением принять подарки и оставить аланов.
Юрий Кончакович согласился на это условие и покинул союзников. Субедей и Джэбэ разбили аланов и сразу же напали на кыпчакские кочевья.
Беглецы потянулись на запад, они уходили за Дунай, за Днепр. Юрий Кончакович ушел в Крым, а хан Котян обратился за помощью к мужу своей дочери Мстиславу Удатному, князю Галицкому. Вместе они прибыли к правителю Киева.
В ту пору на киевском престоле сидел князь Мстислав Романович, который уже знал о том, что монголы, преследуя Юрия Кончаковича, вторглись в Крым и захватывали город Судак. Чужеземцы двинулись на север, и дошли до Новгорода Святополческого на Днепре, располагавшегося южнее Киева. Это обеспокоило киевлян и ускорило принятие решения о помощи кыпчакам.
Русские полки двинулись вниз по Днепру. Легкая конница Удатного и Даниила переправилась на другой берег и разогнала монгольские разъезды, дав возможность переправиться восьмидесятитысячному войску.
При виде огромной армии Субедей и Джэбэ решили отступить и устремились на восток. Однако русские и кыпчаки двинулись вслед за ними. Через восемь дней монголы перешли небольшую речку, остановились. Широкое поле окаймляли каменистые холмы, покрытые скудной растительностью. Здесь конница могла маневрировать и, скрываясь среди возвышенностей, наносить неожиданные удары. Именно тут Субедей и Джэбэ решили дать сражение.
В последние дни мая 1223 года кыпчакские и русские полки перешли реку Калку и четырьмя станами расположились перед войском монголов. Вершину холма занимали киевляне князя Мстислава Романовича. Под холмом, расположились черниговцы Мстислава Святославича. Справа стоял галицкий полк Удатного, слева — кыпчаки хана Котяна.
На заре 31 мая взыграли трубы. Волынцы Даниила, составлявшие передовой полк объединенной русско-кыпчакской армии, двинулись на врага. Следом за ними выступили галицкие полки и конница хана Котяна.
Строй монгольского войска напоминал натянутый лук, обращенный вогнутой стороной к противнику. Даниил ударил в середину, и гул битвы разлетелся над холмами. Справа от главного удара на монголов навалились галицкие, слева — кыпчаки.
В полдень Мстислав Удатный бросил в сражение свой запасной полк. В то же самое время тысячи киевлян еще стояли на холме, тысячи черниговцев толпились внизу.
Монгольская конница предприняла обходной маневр и атаковала кыпчаков по правому флангу. Ударила в бок, смяла боевые порядки. Воины хана Котяна не выдержали натиска, начали отступать. Монголы усилили напор, и кыпчаки побежали, накатываясь на русский стан.
Волынские и галицкие полки тоже были отброшены, их разрозненные отряды стали уходить за Калку. Мстислав Удатный и Даниил смогли переправиться через реку. Мстислав Святославич выскочил на коне из стана, но его настигла стрела.
Князь Мстислав Романович, попав в окружение, три дня держал оборону, но, в конце концов, выторговал обещание у нойонов, что они не прольют его крови, и велел киевлянам сложить оружие.
Монголы сдержали слово, князь Мстислав Романович не пролил крови, но принял бесславную смерть. Его связали вместе с другими пленными, бросили на землю, сверху положили доски и победители пировали на них всю ночь. Так закончилась битва на Калке, в которой погибли тысячи русских и кыпчакских воинов. Домой из них вернулся только один из десяти.
Одержав эту крупную победу, Субедей и Джэбэ решили вернуться в родные аилы. Узнав о приближении монголов, саксины, жившие в низовьях междуречья Итиля и Жайыка (Урала и Волги), увели скот и выжгли всю траву на подступах к своей стране. Завоевателям пришлось отклониться на север.
В поисках еды для воинов и корма для коней, Субедей и Джэбэ вторглись в Волжскую Булгарию, но тут они столкнулись с грозным противником. Армия булгар дала сражение, в котором погиб нойон Джэбэ, а Субедей-багатур был тяжело ранен.
Узнав об этом, Чингисхан пришел в ярость и направил старшему сыну Джучи послание: «Иди в земли, где побывали Субедей-багатур и Джэбэ-нойон, займи все зимовья и летовья. Булгар и половцев истреби». Джучи так и не прислал ответа, вместо этого в главную ставку пришло другое известие — о его кончине.
Ангел смерти Ульгень не принял душу Субедея. После продолжительной болезни он вернулся в строй монгольского войска, потеряв один глаз и сильно хромая. Чингисхан поручил ему присмотреть за своим внуком Бату, который после смерти хана Джучи возглавил улус отца и правил в восточном Дешт-и-Кыпчаке.
Субедей в сопровождении тысячи воинов прибыл в ставку Бату, где вскоре узнал о смерти Великого хана.
Монгольская империя была разделена между четырьмя сыновьями Чингисхана от старшей жены Борте-хатун. Толе получил Центральную и Западную часть Монголии; Угедэй правил в Джунгарии; Чагатай занял царство Кара-Кидан; Джучи, а после его смерти Бату кочевал к северу от Аральского моря.
Империя Чингисхана сохранила свою целостность. Временным регентом был назначен Толе. Он руководил внутренней политикой государства, пока его старшие братья воевали с внешними врагами, но как только они вернулись из походов, Толе созвал курултай и освободил престол. В 1229 году монголы возвели нового Великого хана. Им стал Угедэй.
После коронации Бату предложил организовать поход на булгар и кыпчаков. Его поддержали, но войска не дали. Однако это не остановило Субедея.
По завещанию Чингисхана, Бату досталось четыре тысячи воинов, своя тысяча была и у Субедея. Одноглазый полководец имел еще около тумена кыпчаков. Располагая такими силами, он организовал стремительный рейд в низовья междуречья Жайыка и Итиля, изгнав оттуда саксинов. Те бежали в Булгарское ханство искать защиты. Им оказали помощь, но под ударом опытного монгольского полководца булгарские отряды вынуждены были отступить.
В 1232 году Субедей вновь объявился у восточной границы Волжской Булгарии. После чего Степь облетела весть, будто у хана Бату скопилась неисчислимая рать, а командует ею прославленный Субедей-багатур, которого в Кыпчакских степях прозвали «барсом с разрубленной лапой».
Удержав в своих руках благодатные земли междуречья Жайыка и Итиля, Субедей, по сути дела, положил начало зарождению новой могущественной степной державы, которая вошла в историю под названием Золотая Орда. Правда, это случилось позже…
Тем временем Субедей сам направился к Великому хану и предложил Угедэю организовать набор в армию, чтобы идти на запад. Правитель Монгольской империи не отказал в просьбе верному соратнику своего отца, но выдвинул условие, что первый поход новобранцы должны будут совершить на Китай.
В 1233 году монгольская армия пересекла границу Поднебесной, и вскоре Субедей захватил столицу цзиньской империи город Кайфэн. Весть о победе дошла до Великого хана. Он велел полководцу вернуться в Орду, чтобы принять участие в очередном курултае.
В 1235 году на берегах Онона вся монгольская знать утвердила план наступательной кампании одновременно в четырех направлениях: против восставшей Кореи, южно-китайской империи Сун, мусульманского Востока, а также против булгар и кыпчаков.
Главнокомандующим Великого западного похода был назначен Бату. Вместе с ним вызвались идти ханы Кульна и Мункэ, а также принцы Гуюк, Бори, Бандар, Кадан и другие. В 1236 году их воины прибыли в междуречье Жайыка и Итиля.
Первым делом монголы захватили земли булгар. Они отчаянно сопротивлялись в течение года, но не выдержали натиска. В 1237 году пала столица Волжской Булгарии — Великий Булгар. Толпы беженцев устремились в двух направлениях: кочевники подались в Кыпчакскую степь, ища спасения у хана Котяна, а горожане уходили на Русь. Большое число булгар укрылось во Владимиро-Суздальском княжестве, которым правил Великий князь Юрий Всеволодович.
Осенью 1237 года монгольская армия пересекла Итиль и двинулась в двух направлениях. Тумены Мункэ отправились на Северный Кавказ, чтобы сразиться с ханом Котяном, а Бату и Субедей подступили к Рязани. В город направили послов с предложением выплатить десятую часть того, чем владеют рязанские князья. Послы привезли их дерзкий ответ: «Убейте нас — все будет ваше!». Рязань пала после пяти дней осады.
В феврале 1238 года монголы подошли к Владимиру. Узнав об их приближении, Великий князь Юрий Всеволодович бежал под предлогом искать помощи в Новгороде. На самом деле он укрылся на берегу Мологи и остановился в месте впадения речки Сить. Позже он нашел там смерть, приняв ее в сражении с воинами тысячника Бурундая.
Город Владимир пал на четвертый день осады, в тот же день сдался Суздаль. Затем Бату и Субедей взяли Торжок и Козельск. Захватив Великую Булгарию и истребив беглых булгар в русских городах, Субедей тем самым сполна рассчитался за смерть своего друга Джэбэ. Теперь перед ним был его последний враг — хан Котян.
Тем временем Мункэ уже разбил Кыпчаков на Северном Кавказе. Потерпев поражение, они разделились, отступив в двух направлениях — на юг и на запад. Именно на запад ушел хан Котян. Ему удалось договориться с королем Венгрии Белой IV о переселении в междуречье Тиссы и Дуная. В 1239 году сорок тысяч кыпчаков и куман перекочевали туда. Вскоре они заняли ключевое положение при дворе. Король отдавал им предпочтение на заседаниях и советах, а дочь Котяна Эржебет (Елизавета) стала невестой наследника престола.
Преследуя Котяна, Бату и Субедей вторглись на территорию современной Украины. В 1240 году они захватили Переславль и Чернигов, затем подступили к Киеву. Штурм 2Матери городов русских» занял три месяца. В декабре Киев был взят. Перезимовав, ранней весной монголы возобновили поход.
Тумен Бурундая первыми ворвался в Польшу. На пути стоял Краков. Бату отправил к полякам послов, но те убили их. Город был взят. Потерпев поражение, поляки собрали силы и обратились за помощью к герцогу Силезскому. Рыцари Тевтонского ордена поддержали их. Объединенная польско-германская армия бросила монголам вызов. Его принял передовой корпус под предводительством принца Бандара.
Объединенная польско-германская армия стояла близ города Лигница. Ее авангард составляли рыцари, закованные в железные латы, с пиками на перевес. Кони под ними тоже были хорошо защищены. Вид у рыцарей был грозный, настроение решительное.
За ночь монголы накопали ям впереди своего строя, присыпав их соломой. Поэтому, когда рыцари Тевтонского ордена ринулись вперед своим знаменитым клином, то их атака захлебнулась. Монголы только посмеялись над неуклюжими противниками.
Эта выходка обозлила поляков и немцев. Они кинулись на врагов. Те отступили, отстреливаясь на скаку из луков, и постепенно заманили преследователей на болото, где полностью разгромили их. Так в апреле 1241 года монголы разбили объединенную польско-германскую армию.
Наступление Бату и Субедея, двигавшихся вслед за беглыми кыпчаками, встревожило венгерских феодалов. Котяна обвинили в сговоре с монголами и по решению совета заточили в тюрьму вместе с семьей. Хан потребовал объяснения от короля, но заговорщики ворвались ночью в тюрьму. Они убили Котяна, а также вырезали всю его семью.
Истребление кыпчакской верхушки произошло в Пеште зимой 1241 года, но эта акция не спасла венгров от войны. 10 марта Бела получил известие, что монголы вторглись в его королевство через Русские ворота (Верецкий перевал), а уже в апреле Бату и Субедей разбили венгров у слияния рек Тиссы и Солоны.
Король бежал. Монгольские сотни все лето и осень разоряли восточную Венгрию и соседние земли, не встречая сопротивления. Лишь король Богемии Вацлав отбросил один из монгольских отрядов от города Кладно.
В декабре 1241 года Бату и Субедей пересекли замерзший Дунай и вторглись в Хорватию, захватив город Загреб и вторично разгромив армию Белы IV. Король снова бежал, на сей раз в Далмацию. Овладев Венгрией, монголы вторглись в Словению, дойдя до берега Адриатического моря.
Весной 1242 года весть о смерти Великого хана застала Бату и Субедея в походе, когда их армия направлялась в Сербию и Болгарию. Услышав это известие, Субедей почувствовал себя плохо. Отъехал в сторону. Там спешился и присел, привалившись спиной к валуну. Перед ним тут же развели костер, расстелили на земле толстый войлок, положили седло под голову и заботливо укрыли полководца шубой. Он закрыл свой единственный глаз и уснул. Теперь уже навсегда…
Точно не известно, где именно захоронено тело Субедей-багатура. Согласно легенде, его останки опустили на дно глубокой ямы и, засыпав землей, пустили над могилой табун лошадей. Все, кто принимал участие в этом скорбном деле, затем были убиты. С тех пор последний из четырех свирепых псов Чингисхана покоится где-то в необъятной Степи. И никто не смеет тревожить его прах, чтобы не пробудить самого Бога Войны…
________________________

P.S.
Этот "сухой фактаж" может послужить исторической основой литературному произведению. Буду рад, если другие авторы используют этот материал, который был собран благодаря доктору Кинаят Зардыхан-улы. Он поделился со мной своими знаниями, а я с Вами. Что из этого вышло – не мне судить.


© Copyright: Кайрат Бегалин, 2007
Свидетельство о публикации №207032900096
Список читателей / Версия для печати / Разместить анонс / Заявить о нарушении
Другие произведения автора Кайрат Бегалин
Рецензии
Написать рецензию
Мерзко вы обозвали Субедэя. Он воин и воин уничтоживший половцев в Руси два века сидевших. Он уничтожил тех, которые не хуже его умели воевать. И воинов Субедэя немало полегло в войне с половцами. Не употребляйте гадкие слова к блестящим воинам.

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#13

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 00:10

Тумен[ред. • ред. код]
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Туме́н (монг.Түмэн, тур. Tümen,тат. tөmən, төмән) — найбільша тактична одиниця монгольського війська XII—XIV ст., чисельність якої звичайно була десять тисяч людей.[1]

Слово «тьма» у значенні «десять тисяч, незліченна множина» щодо кількості людей засвідчене в давньоруських писемних пам’ятках від 11 ст. (Ізборник 1073, Іпатіївський літопис під 6668/1160). Термін вважають калькою з тюркського thmen, адже десяткова організація війська з найбільшою одиницею в 10 тис. була традиційною у степових імперіях; її існування в імперії гунів/сюнну засвідчив китайський історик Сима Цянь, хоч у додержавних спільнот Східної Європи — печенігів та половців — вона не засвідчена[2].

Тумен ділиться на тисячі, ті в свою чергу на сотні та десятки.

Туменом командував темник. Туменом теж в монголів називалася адміністративно-територіальна одиниця, що була зобов'язана виставити тисячу солдатів.

Тумен також є зараз армійська одиниця, що використовується у турецькій армії і нараховує від 6000 до 10000 чоловік. Її командир Тюмегенерал або Тюмамірал на флоті.

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#14

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 00:12

Г.С. Заплотинський
кандидат історичних наук, доцент
кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики
Київського міжнародного університету


ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТЕМНИКА
ЗОЛОТОЇ ОРДИ НОГАЯ (ІІ ПОЛ. ХІІІ СТ.)

Стаття присвячена зовнішньополітичній діяльності наймогутнішого темника Золотої Орди ХІІІ ст. беклирбека Ногая. Показано основні вектори його міжнародної політики. При цьому вказано значення кожного з названих напрямків як для кар’єри темника, так і для міжнародного авторитету Золотої Орди. Проаналізовано різноманітні форми зв’язків Ногая з Болгарією, Візантією, Сербією, Руськими князівствами: дипломатичні, військові, династичні. Досліджено його вплив на внутрішньополітичну ситуацію в Болгарії, Візантії та Руських князівствах; участь в антиіранській коаліції Єгипет – Візантія – Улус Ногая. Показана відмінність форм і векторів зовнішньої політики беклирбека та офіційних ханів Золотої Орди. У статті висловлена авторська концепція вищезгаданих процесів, складена на основі дослідження й аналізу середньовічних джерел і праць попередників.

Ключові слова: темник, ірген, тумен, беклирбек, мангут, Золота Орда.


Аналіз зовнішньополітичної діяльності тих діячів Золотої Орди, котрі, не маючи на це легітимних підстав: темників, емірів, проводили власний політичний курс, є досить складним явищем в історіографії. Відсутність формальних підстав, що могли сприяти ставленню до них як повноцінних зовнішньополітичних суб’єктів, обумовило недостатність джерельної бази і, відповідно, слабке висвітлення проблеми в історіографії. В історичних дослідженнях це питання розкривається лише як побічне щодо всієї зовнішньополітичної діяльності Золотоординських ханів, за часів яких діяли певні неформальні лідери: темники, беклирбеки, еміри. Такий історіографічний підхід є притаманним як для істориків ХVIІI–ХІХ ст. (В. Татищева, М. Карамзіна, В. Соловйова, Г. Перетятковича), так і більшості дослідників ХХ ст. (В. Бертольда, Г. Владімірцева, О. Якубовського, Б. Грекова та ін.). Певну відмінність від загальної системи становить праця М. Веселовського “Хан из темников Ногай и его время”, де робиться спроба проаналізувати аспекти діяльності темника як у внутрішній, так і у зовнішній політиці [8].
У цілому, питання про можливості ведення темниками власної зовнішньої політики є досить суперечливим. З одного боку, вони, як слуги хана, таких прав не мали, будучи змушеними триматися в руслі офіційної політики. З другого – наймогутніші темники Золотої Орди – Ногай та Едигей – приймали та відправляли посольства до інших країн, передусім, до Єгипту (Ногай) та Самарканду (Едигей), роблячи це паралельно з дипломатією хана, чи навіть незалежно від неї [27; 187]. Тож, можна припустити, що права на власну міжнародну політику в період сильної державності темники не мали, а в час смут намагалися знайти власну нішу в міжнародних зносинах. Але в будь якому випадку, їхня політика через брак тієї легітимності, яку надавала харизма Чингізидів, мала обмежений характер. Навіть Едигей, у роки найбільшої могутності, міг виступати лише як емір або князь, тобто особа, залежна від правителя.
Одним з політиків, що не маючи законних підстав для проведення власної міжнародної політики всупереч “Ясі” намагалися її проводити, був темник Ногай – напівнезалежний правитель західного улусу Золотої Орди [9; 10]. Будучи представником молодшої гілки Чингізидів і обіймаючи посаду беклирбека, він спробував реалізувати власну зовнішньополітичну доктрину, яка певною мірою відрізнялася від доктрини ханів.
Аналізуючи зовнішньополітичну діяльність Ногая, визначимо її основні вектори:
1. Контакти з балканськими країнами як безпосередніми сусідами на південно-західному кордоні улусу.
2. Дипломатичні контакти з Єгиптом у формі системи протидії Хулагідському Ірану: створення військового союзу Єгипет – Візантія – Золота Орда. Особливістю цього вектора було ставлення до названого союзу ханської адміністрації, котра не завжди його підтримувала. Тому цілком припустимо замінити вищенаведену схему, прийняту в історіографії, іншою: Єгипет – Візантія – Ногай.
3. Контакти з країнами Східної Європи, передусім з Польщею та Угорщиною.
4. Як своєрідну форму зовнішньої політики можна також розглядати відносини з князівствами Київської Русі, які хоч і номінально визнавали залежність від Золотої Орди, проте проводили власну внутрішню політику, виступаючи як федерати в складі монгольської армії.
Початком виходу Ногая на міжнародну арену як самостійного суб’єкта по праву можна вважати 1265 р. – рік смерті хана Берке і переїзд темника з діючої армії на Кавказі в Північне Причорномор’я, де його чекає армія, що розбагатіла на грабунках у Болгарії після походу на Константинополь 1264 року [35; 104]. Підлеглі тисячники того часу достатньо ознайомилися як із місцевістю, так і з перспективами подальших нападів на Балкани. Вони були зацікавленими у збереженні свого нового статусу – західного прикордонного війська, яке не мало реальної загрози, але одночасно мало можливості здійснювати походи на багаті землі сусідів. Сам же Ногай не менш за своїх воїнів був зацікавлений у якомога дальшому розташуванні своїх кочовищ від ханської ставки. Це, по-перше, зменшувало загрозу передачі його туменів іншим Чингізидам, більш близьким до головної генеалогічної лінії, а, по друге, давало можливості політичного маневру. Так, будучи форпостом Золотої Орди на заході, він не був обмежений у кількості воїнів одним туменом, і це дало йому можливість необмежено збільшувати свої підрозділи. На виконання цього завдання Ногая знадобилося кілька років, під час яких ним було здійснено низку походів на Польщу і Болгарію без санкції хана [11; 79]. І лише з початком 70-х років Ногай починає активну зовнішньополітичну діяльність, яка не завжди відповідала політиці хана.
Тимчасове затишшя в політичній діяльності Ногая, що тривало до 1270 року, після смерті Менгу-Тимура змінилось активною зовнішньою і внутрішньою політикою. Так, у 1270 р. Ногай виступає союзником болгарського короля Костянтина Теха, допомагаючи йому в боротьбі з сельджуцьким султаном Ізз-ед-Діном, котрий намагався встановити свою зверхність над західною частиною Анатолійського півострова [3; 117]. Цим політичним ходом сельджуки прагнули не допустити відновлення візантійської могутності. Болгарський цар, котрий виступав союзником Палеологів, звернувся за допомогою до свого північного сусіда, прагнучи отримати від нього кінноту, так необхідну для боротьби з тюрками. Кампанія завершилась полоном Ізз-ед-Діна, і, по-суті, вивела Конійський султанат з числа активних політичних гравців у регіоні. За участь у цьому поході Ногай отримав значні кошти, якими Костянтин розрахувався, рятуючи свій народ від грабунків союзником. Крім того, саме участь ногаєвих підрозділів в Анатолійській кампанії 1270 р. дала неоціненну інформацію беклирбеку про стан військової могутності як балканських країн, так і Візантії. Крім того, татарська армія продемонструвала в ньому свої найкращі вміння, піднімаючи авторитет вождя. Костянтин Тех після закінчення походу укладає союз з Ногаєм [3; 117].
Наступний період експансії темника на Балкани датується 1273 р. Саме цього часу розпочинається конфлікт між Михайлом Палеологом і Костянтином Техом за міста Мосеврія та Анхіаль. На цей раз татарську допомогу намагався використати Візантійський імператор. Візантійські дипломати підбурюють темника до походу на Болгарію, пропонуючи, окрім золота, ще й визнання Ногая як легітимного правителя татар. Зокрема, для укріплення стосунків з беклирбеком, імператор видає за нього свою побічну доньку Єфросинію [8; 29]. Цим шлюбом темник не лише закріпив свій вплив у Візантії, а й добився певної легітимності в очах європейських дворів, що не могли заперечувати сакральність влади Візантійських імператорів, а через них і Ногая.
Для допомоги тестю Ногай направляє 30-тисячний підрозділ, особисто його очолюючи. Протягом усього походу візантійці змушені годувати союзницьку армію та надавати беклирбеку велику кількість подарунків. Як сповіщає візантійський хроніст Г. Пахімер, у цьому Ногай показав прагматичність свого розуму, надаючи перевагу в одязі зручному перед коштовним і золоту перед дорогоцінним камінням [8; 26]. Цей похід завершився повною перемогою над Болгарією, що призвело до кризи правлячої династії та повстання Івайла.
Наступний похід на Балкани татарської армії датується 1278 р. Візантійці, прагнучи придушити повстання Івайла, знову звернулися за допомогою до Ногая. Спільна татарсько-візантійська армія завдала поразки повсталим, сам Івайло загинув. Однак особиста незацікавленість беклирбека в стабілізації ситуації в Болгарії, і відповідно наявності можливостей для походів на неї була настільки очевидна, що до Ногаєвої армії приєдналися залишки повсталих на чолі з Сельскятом, рятуючись від репресій з боку візантійців [3; 126].
Болгарський престол було передано царю Лоханю, який визнає номінальну зверхність Ногая та Візантії. Але це не привело до миру в Болгарії. Використавши участь Лоханя в поході, тирнівські бояри в 1279 р. проголосили королем Іоанна Асеня – родича візантійського імператора. Однак і той не задовольняв їх претензій через свою про-візантійську орієнтованість. У 1280 р. в країні відбувається черговий переворот – бояри царем обирають Георга І Тертера [20; 56]. Лохань та Іоанн Асень змушені тікати до свого сюзерена – Ногая, прохаючи в нього допомоги проти Тертера. Наслідки цього були більш ніж непередбаченими: на банкеті підлеглі темника вбивають Лоханя. Іоанн Асень врятувався лише через заступництво Єфросинії, і був відпущений у Константинополь. Тертер визнає сюзеренітет Ногая. Та цей мир проіснував недовго: Тертер примирився зі своїм ворогом Андроніком і спробував позбутися татарської зверхності, відмовившись платити данину. У відповідь Ногай організовує чергову навалу на Болгарію – у 1283 р. його армія займає Тирново. Георг І Тертер рятує своє життя, віддавши свою доньку у гарем Ногаєвого сина Чеки [3; 128]. Але мир тривав недовго. Болгари, спираючись на підтримку з Візантії, убивають татарську залогу в Тирново, намагаючись позбавитись від зверхності „нехристів”. У відповідь, 1291 р. Ногай організовує новий похід на Тертера, відмовляючись навіть вести переговори про мир. Татари в черговий раз займають столицю та проголошують царем боярина Смільцу. Георг І змушений утікати в Константинополь. Це остаточно поставило Болгарію під татарський контроль. По суті Ногай перетворив Болгарію в улус свого сина Чеки, котрий продовжив політику батька (у 1298 р. Чека вбиває Сміліцу і проголошує королем свого колишнього заручника Тодора Святослава) [11; 115]. Лише смерть у 1300 р. спочатку могутнього беклирбека, а потім і Чеки дозволила Болгарам відродити свою політичну незалежність.
Дружні стосунки Ногая з Візантією після походу 1278 р., незважаючи на зіткнення інтересів у Болгарії, не припинялись. 1283 р. темник бере участь у поході Михайла Палеолога проти правителя Фесалії Іоанна Саваскратора. У поході брало участь 4 тисячі відбірних „скіфів” – як називають татар грецькі хроністи. Однак похід не мав великого успіху через смерть від хвороби імператора Михайла [8; 41].
Іншою Балканською країною, у справи якої втручався Ногай, була Сербія. Коли в Сербії розпочалася міжусобна війна між Стефаном Мілутіною та Шишманом, Ногай відкрито виступає на боці останнього. Шишман, керуючи армією, набраною в Болгарії – васальній щодо Ногая землі, спробував захопити Сербський престол, однак його армія була розбита. Це дає привід Ногаю виступити проти короля Стефана. Рятуючись від татарської навали, король Сербії Стефан Мілутіна 1296 р. відкупився від темника великими дарами та відправив як заручника свого сина Стефана [8; 42]. Отже, на кінець ХІІІ ст. Ногай став сюзереном більшості країн Балканського півострова, і лише смерть у 1300 р. завадила його подальшій експансії в регіоні. Потрібно вказати, що всю сербську кампанію Ногай проводив тільки силами підконтрольних йому туменів, без санкції хана та допомоги інших золотоординських підрозділів [13; 87].
Контакти Ногая з Польщею та Угорщиною мали місце лише в одному ракурсі: темник неодноразово брав участь у походах на ці країни як у союзі з Сарайськими ханами, так і Галицько-Волинськими князями. Саме під час походів проти вищеназваних країн означилася самостійність політичної лінії беклирбека. Проводячи власні навали на Європейські країни, паралельно з ханськими, він завжди досягав кращих результатів. 1284 року Ногай і Телебуга організовують поход на Угорщину, з якого поверталися по-різному: Ногай зі здобиччю, а Телебуга на одній кобилі з жінкою [21; 211]. Так було і в 1286 році, коли Телебуга грабував лише бідні околиці Судомира, а Ногай багаті землі біля Кракова. Щоб задовольнити потреби армії Телебуга змушений був після повернення грабувати землі своїх союзників – руських князів [21; 212, 347]. Східні джерела ще більше підкреслюють невдачу Телебуги в цьому поході, вказуючи, що від голоду татари змушені були їсти м’ясо собак і навіть доходило до канібалізму [26; 106]. Саме східні автори вказують, що з часу того походу Телебуга почав підозрювати Ногая в тому, що він умисно влаштував таку пастку [26; 156,]. Можна припустити, що автори цих припущень Рукн-ад-Дін Бейбарс та Ібн-Халдун, що представляли інтереси союзних Золотій Орді держав були достатньо проінформовані про справжнє становище і роль Ногая в період його конфлікту з Телебугою, отже, їхня інформація є цілком достовірною.
Неодноразові поразки хана в західних походах значно підірвали авторитет Золотої Орди в Східній Європі. Цього часу відбувається консолідація угорського королівства, правителі якого починають готуватися до агресивної зовнішньої політики, претендуючи, передусім, на юридично вільні землі в Східному Подунав’ї. Але сила Ногая, продемонстрована ним під час походу 1384 року, на певний час стримувала угорську експансію [12; 47].
Саме в 70-х роках ХІІІ ст. Ногай розпочинає відроджувати військово-політичний союз з Єгиптом, започаткований ще ханом Берке. У листуванні з мамлюкськими султанами він уже виступає як суб’єкт одного рівня з усією ханською родиною, поступаючись лише в черговості самому хану [14; 63]. Так, подарунки „полководець Ногай” отримував як член ханської родини [26; 104]. Зокрема, під 669 р. х. (1270–1271 рр.) єгипетський хроніст Рукн-ед-Дін Бейбарс повідомляє про перше самостійне послання Ногая до мамлюкського султана Ельмеліка Еузахогру, у якому беклирбек повідомляє про прийняття ним сунітського ісламу. Послання також містило пропозицію про спільні дії проти Аріг-буги, правителя Хулагідського Ірану [26; 101].
Певна зміна зовнішньополітичних орієнтирів Ногая відбувається в 1294 році – з початком протистояння з ханом Тахтою. Саме за ініціативи беклирбека Тохта розпочинає переговори з правителем Ірану Газан-ханом про припинення війни в Закавказзі. Це було пов’язане з необхідністю забезпечити загрозу Палеологам зі сходу, і таким чином зменшити їх експансію на Балкани. Не менш важливим було і певне вичерпання ресурсів як хана, так і беклирбека для ведення війни на Кавказі. Переговори завершились укладанням миру та шлюбом доньки Газан-хана із сином Ногая Турі [9; 120], що підкреслювало зовнішньополітичний авторитет темника.
Офіційне прийняття ісламу, про яке Ногай сповіщає Єгипетському султану, ще більше підносить його зовнішньополітичний статус, адже хан ще тримався “Чорної віри”, і в стосунках з мусульманськими країнами виступав лише як тимчасовий фактор, який є другом за політичних обставин, але ворогом за законами Ісламу. Ногай, прийнявши сунітський іслам, уже розглядався урядом Єгипту як повноцінний суб’єкт, що чітко визначився з власною політичною орієнтацією, і відкрито протиставив себе шиїтському Ірану. Окрім того, він виставив себе як продовжувач політики Берке-хана, що не достатньо підтримувалася Менгу-Тімуром та Туда-Менгу. Цим він ще більше привернув на свій бік Єгипет [14; 67].
Налагоджуючи відносини з країнами, котрі номінально не підпадали під зверхність золотоординських ханів, Ногай не полишав поза зоною уваги і відносини з васальними Сараю Руськими князівствами. У цій сфері основним вектором його зацікавленості стало переведення під свій особистий контроль князів. Тут він майже напряму вирішував долю своїх західних васалів – Галицького та Волинського князівств. Зокрема, його армія не лише захищала ці князівства від нападів Польщі і Литви [21; 207], а й допомагала в походах князю Леву на ці країни [21; 208]. Існує версія, що у протистоянні між князями Левом і Мстиславом Ногай підтримував саме Галицького князя, тоді як Волинські князі більше орієнтувалися на Телебугу. Про це свідчать два літописні епізоди: у поході на Польщу 6788 року Лев і його син Юрій радо пішли в похід, а Мстислав і Володимир пішли під примусом [21; 208]; та під час чергової суперечки за Володимирське князівство в 6797 році Мстислав погрожує Леву раттю Телебуги [21; 224]. Отже, ми бачимо, що Ногай виступає значним політичним чинником як у зовнішній, так і у внутрішній політиці князівств.
Окрім західних руських земель, Ногай намагався встановити свій контроль і над північно-східними князівствами, які безпосередньо межували з володіннями хана і могли надавати йому матеріальну підтримку. Тому після припинення західних походів Ногай починає свою експансію на схід, яка особливо посилилась після смерті в 1290 році Телебуги. Він направляє своїх баскаків із загонами, набраними у своїх володіннях для заснування окремих слобод, які не лише мали забезпечити матеріальну підтримку беклирбеку, а й ставали противагою до про-сарайськи налаштованих князів. Яскравим прикладом цього є ситуація 1282 року з баскаком Ахматом, що будував свої слободи в Курській області Чернігівського князівства – землях, князь яких Олег офіційно визнавав своїм царем Телебугу. Сама ситуація з Ахматом показує процедуру поширення впливу Ногая: автономні слободи Ахмата – ставленика Ногая, який виконував не лише обов’язки баскака, а й відкупника податків, були знищені спочатку князем Святославом без санкції будь-якого з ханів, а потім уже й самим князем Олегом за допомогою людей Телебуги. Саме останнє і викликало поход армії Ногая у відповідь на дії Олега, який завершився спустошенням Курської землі і визнанням Олегом зверхності темника [22; 165]. Отже, ми бачимо, що на початок 80-х років Ногай фактично встановлює систему двовладдя в східних князівствах: офіційним сюзереном князів виступає хан, а збирає податки та вирішує внутрішні питання Ногай, при чому проводячи власну політику, протилежну політиці хана.
Так, уже на 1293 рік до сфери його впливу входили Володимирське, Переяславське, Московське, Тверське, Суздальське, Юр’ївське, Дмитрівське та Можайське князівства [21; 244–248. 22; 156–157]. Тобто ми бачимо, що всі найбільші землі за винятком Ярославського, Ростовського та Городецького князівств так чи інакше були залежними від Ногая. Важливою політичною акцією стосовно північно-східних руських земель, котра підтверджує міжнародний характер, стало встановлення в підконтрольних Ногаю областях прямого збору податків князями, а не баскаками. Так, великий князь Дмитро Олександрович сам збирав податки, відправляючи їх потім Ногаєві. Джерела не фіксують присутність у підконтрольних йому і його союзникам Михайлові Тверському та Данилові Московському землях баскаків і відкупщиків [19; 77]. Це було вигідно як самому темнику, котрий не повинен був тримати в цих землях військові контингенти і тим самим послаблювати свою основну армію, так і князям, чий авторитет у власних землях значно зріс через зменшення татарської присутності. Окрім того, князі отримали під свій контроль певний фінансовий потік, що й дозволило їм з часом поширити свою автономію. І навіть після смерті Ногая Великий князь Михайло Ярославич Тверський продовжив практику свого попередника і союзника, самостійно збираючи данину і відправляючи її Тохті [19; 77].
Отже, проаналізувавши головні вектори зовнішньополітичної діяльності Ногая, можна дійти висновку, що незважаючи на відсутність легітимних підстав щодо ведення міжнародної політики, темник мав реальні можливості для впровадження власної політичної лінії як у сусідніх країнах, так і в тогочасній системі міжнародних блоків. Його безпосередня участь у союзницькій осі Єгипет–Візантія–Золота Орда, спрямованій проти Хулагідського Ірану, висвітлює реальний міжнародний статус темника: він виступав як повноцінний суб’єкт міжнародних відносин. Навіть ті акції, які він проводив спільно з Золотоординськими ханами, мали свої особливості, адже він не мав особистої зацікавленості в зростанні авторитету хана в країні, що могло послабити його власний вплив. У цілому його зовнішньополітичні акції мали таку форму: збройні напади для захисту союзників (походи проти Польщі, Угорщини й Литви в союзі з Галицькими та Волинськими князями); надання збройної допомоги союзникам у боротьбі як із зовнішньою, так і внутрішньою загрозою (відправка контингентів на допомогу імператору Візантії Михайлу Палеологу та царю Костянтину Теху Болгарському); дипломатичне листування із султанами Єгипту; укладання династичних шлюбів (одруження з Єфросинією та шлюби сина Теки з угорською княжною й Чеки з Болгарською царівною); створення системи васальних держав як на Русі, так і на Балканах; дипломатичний тиск на політичних опонентів (тиск на Сербію для припинення агресії на Болгарію). Усе це характеризує Ногая як далекоглядного політика і дає підстави схарактеризувати його міжнародну політику як цілісну та скоординовану.

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#15

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 00:15

Читать між строчкками. Фігня, але.....
1. ЗАПРОВАДЖЕННЯ
Монгольський період — одне з найвагоміших епох в усій російської історії. Монголи володарювали у всій Русі близько століття, і навіть по обмеження їх до влади у Західній Русі у середині чотирнадцятого століття вони продовжували здійснювати контроль над Східної Руссю, хоча у м'якшою формі, ще століття. Це був період глибоких змін в усьому політичному і соціальному устрої країни, особливо Східної Русі. Прямо чи опосередковано монгольське навала сприяло падіння політичних інститутів Київського періоду й зростанню абсолютизму та кріпосництва.
Становище Русі ще більше ускладнювалося тим що фактом, що з монгольським нападом зі Сходу вона піддаласятевтонскому тискові із Заходу. Перебуваючи між двох вогнів, російські мали тимчасово визнати сюзеренітет хана, про те, щоб звільнити собі руки відбиття тевтонського хрестового походу. Монголи, по крайнього заходу, не втручалися в релігійні справи своїх підданих, тоді як німці намагалися нав'язати своє власне віру переможеним «розкольниках». Після запобігання німецького навали виявилося, що з «монгольського ярма», нав'язаного ханами з безжалісною твердістю, таких вже легко позбутися. Процес звільнення російського народу від монгольського панування був тривалим і звивистим. Спочатку, які мають достатніх сил відбиття загарбників, російські князі змушені були демонструвати показна обожнювання і використовувати хитрість, як залишена ним зброю. Але дух народу ніколи було зломлений, що випливає з низки зухвалих (навіть тоді невдачі) повстань городян проти монгольських представників влади.
У цілому нині історики, вивчаючи події цього далекого часу, мусять перебувати під враженням непохитного затятості, виявленої російськими людьми у боротьбі за виживання. Попри лиха і порушення нормального течії життя, вони продовжували свою щоденну роботу, відновлюючи те, що може бути відновлено, і створюючи знову змозі. До 1350 р. частина з російських ран були заліковані, і нація знову здобула можливість розширювати свої ресурси, і стверджувати свою культуру. Наприкінці століття російський промисловий і військовий потенціал виявився більш передовим, ніж в завойовників, і приніс визволення Русі стала лише справою часу. І середині ХУ століття великий князь московський отримав незалежність від хана фактично, а 1480 р. — юридично.
Отже, монгольське панування добігло кінця, хоча й залишило на Русі шрами, хто був помітні ще тривалий час після падіння Золотої Орди. Неминуче у боротьбі проти монголів російські мали взяти багато рис монгольської політики і монгольської системи правління й адміністрації. У той самий час важкий досвід Русі загартував її народ і зробив його здатним до виживання за подальшихиспитаниях, які несло йому майбутнє.
Оскільки Русь була часткою Монгольської імперії і регіональним ханством Золотої Орди протягом століть, хід російської історії у період може бути достатнім чином зрозумілий без відповідного дослідження всього монгольського фону. Багато важливі політичні рішення чи адміністративні розпорядження, які глибоко торкалися Русь, приймалися великим ханом, які живуть у Монголії чи Китаї. Протягом усього існування Монгольської імперії великий князь московський, васал хана Золотої Орди, був також підданим правителя Пекіна. Основні засади правління й адміністрації, якими керувалася Золота Орда і якою так само підпорядковувалася Русь, було встановлено засновником Монгольської імперіїЧингисханом — духівником монгольської нації, чиї послідовники вірили, що він дістала благословення Неба на земне правління. Вочевидь, що вивчення інститутів правління Чінгісхана є аналізу адміністративної системи, встановленої монголами на Русі. Русь, своєю чергою, хоча й як вільної сили, багато зробила посилення і процвітання як Золотої Орди, і у цілому Монгольської імперії. Росіяни рекрути в монгольських арміях грали значної ролі в кампаніях хана Золотої Орди, і навіть великих ханів. У 1330 р. було організовано підрозділ російської гвардії в Пекіні, що було, очевидно, важливою опорою імператорського режиму Китаю до цей час. Найкращі російські ремісники мали на службу хана, безліч їх працювало у "Золотий Орді й у Монголії. Характерно, що трон і імператорська печатку ханаГуюка виготовлено російським ремісником. Понад те, золото і срібло, зібрані на Русі у ролі данини, склали важливий джерело доходу хана Золотої Орди, допомагаючи йому виплачувати земельну частку «подарунків»,посилаемих місцевими ханами великому хану у Китаї. І важливість цієї маленької частини для добробуту імперії годі було недооцінювати. Отже, можна сказати, що знання цього періоду російської історії, своєю чергою, має значення для вивчаєМонгольскую імперію загалом і Золоту Орду зокрема.

2. Золота Орда: міфи й реальність
На початку 13 століття монгольські племена, об'єднані владою Чінгісхана, почали завойовницькі походи, метою яких неможливо було створення величезної наддержави. Вже у другій половині 13 століття простір від моря до Дунаю виявилися під медичним наглядом нащадків Чінгісхана -Чингизидов. Відразу після своєї появи велетенська імперія розділилася деякі частини (улуси), найбільшим у яких був улус нащадківДжучи (батьками старшого сина Чінгісхана), до якої увійшли Західна Сибір, частина Середню Азію,Приуралье, Середнє й Нижнє Поволжі, Північний Кавказ, Крим, землі половців та інших тюркських народів. Західна частина улусуДжучиева сталаюртом синаДжучи Батия й одержала назву у російських літописах "АлтинОрда","Золотая Орда" чи навіть "Орда".
Початок політичної історії Золотої Орди належить до 1243 року, коли Батий повернувся з походу Європу. У цьому року великий князь Ярослав який із російських правителів прибув ставку монгольського хана за ярликом на князювання. Золота орда була однією із найбільших держав середньовіччя. Її військова могутність у перебігу довгого часу або не мали рівних Дружби з ординцями шукали правителі навіть віддалених країн. Територією орди проходили найважливіші торгові маршрути, котрі пов'язують Схід й Захід. У науковій та відповідної навчальної літературі - як на рівні буденної свідомості - утвердилися деякі стереотипи і помилки пов'язані із Золотою Ордою. Це стосується й розвитку культури, наявності міст, співвідношенню понять "монголи" і "татари", деяким моментіврусско-ординских відносин. Тривалий час Золота Орда була небажаної темою у науці, будь-який є фактом позитивним стосовно ній здавався сумнівним. Термін "татарщина" в працях класиків марксизму був синонімом варварства і ніс виключно зневажливий сенс.Растянувшись відИртиша до Дунаю, Золота Орда з етнічної погляду являла собою дуже строкату суміш найрізноманітніших народів -монголи, волзькебулгари, російські,буртаси, башкири, мордва, яси, черкеси, грузини тощо. Але основну масу населення половці, серед яких в 14 столітті стали розчинятися завойовники, забуваючи свою культуру, мову, писемність (подібні процеси характерні були й інших держав, створених монгольськими завойовниками). Багатонаціональний характер Орди успадковувався нею разом із завойованими територіями, належали раніше державам сарматів, готовий,Хазарии,ПоволжскойБулгарии. У літературі саме широке ходіння одержало найменування населення золотий Орди "монголо-татарами". Після знайомства з історичними фактами умовність цього терміна очевидна. Етнонім "монголи" є самоназвою об'єднанихЧингисханом племен, проте всюди, де з'являлися монгольські війська, їх називали татарами. Це була пов'язана лише з китайської літописної традицією, з 12 століття завзятоименовавшей всіх монголів "татарами", що відповідало європейському поняттю "варвари". Цю саму назву китайці поширювали як на монголів. За однією з племен, яке несло прикордонну службу на північної кордоні Китаю та які охороняли його від монголів, етнонім "татари" закріпився як самоназва. Татари постійно ворогували з монголами, о 12-й столітті отруїли батька Чінгісхана. Прийшовши до влади Монголії, Чингісхан поголовно винищив їх. Проте продовжували застосовувати термін татари стосовно монголам. Воно й принесене до Європи від Китаю набагато раніше походу Батия. Росіяни літописі стосовно населенню Золотої Орди вживали слово "татари", хоча Русі добре знали, що засновники улусуДжучи називали себе монголами. Словесний гібрид "монголо-татари" виник у 19 столітті та зміцнів на російської історіографії, хоча у військах Чінгісхана і Батия ніяких татар був. Сучасні татари немає ставлення до народу,обитавшему до13века за українсько-словацьким кордоном Монголії із Китаєм. Вони виникли внаслідок складних міжетнічних контактів, і взаємодій.
Один із стереотипні уявлення про Золотий Орді у тому, що це було суто кочівницьким і майже мало міст. Цей стереотип переносить ситуацію часів Чінгісхана протягом усього історію Золотої Орди. Вже приймачі Чінгісхана чітко зрозуміли, що "не можна управляти Піднебесної, сидячи вершники". У Золотий Орді було створено понад сотні міст, виконували функціїадминистративно-налогових і торгово-ремісничих центрів. Столиця держави - місто Сарай - налічувала 75 тис. жителів. По середньовічним масштабам це був величезний місто. Не можна, проте, забувати і ще, що це міста було побудовано сотнями тисяч полонених, яких монголи зганяли з завойованих територій. Переважна більшість монгольських міст, було зруйновано Тимуром наприкінці 14 століття, та деякі збереглися донині - Азов, Казань, Старий Крим, Тюмень та інших. Назолотоординской території будувалисяго-рода з величезним переважанням російського населення - Єлець, Тула, Калуга. Це був резиденції і опорні гарнізонибаскачества ("Калуга" перекладається російську мову як "застава"). Завдяки союзу міст із степом розвивалися ремесла і караванна торгівля, створювався економічний потенціал, тривалий час який сприяв збереженню могутності Орди. Культурне життя Орди характеризуваласямногоетничностью, і навіть взаємодією кочового та осілого укладів. У початковий період Золотої Орди культура розвивалася багато в чому з допомогоюпотреблений досягнень завойованих народів. Не отже, тим щонайменше, що монгольський субстратзолотоординской культури у відсутності самостійного значення й впливу скорені племена. У монголів було складне і дуже своєрідна обрядова система. На відміну від цієї ситуації у сусідніх мусульманських країнах у життя Орди досить високою була роль жінок. Дуже притаманним монголів було надзвичайно спокійне ставлення до будь-яких релігій.Веротерпимость призводила до з того що часто-густо в одному сімействі уживалися прихильники різних сповідань, приміром, в роду самихДжучидов хан Батий був язичником, його брат - Берке мусульманином, син Сартак - християнином. Розвивалася традиційна народна культура - особливо багатий і яскравий фольклоргероико-билинного і пісенного характеру, і навітьорнаментально-прикладное мистецтво. Найважливішою культурної рисоюмонголов-кочевников була власної писемності. Будівництво міст супроводжувалося розвитком архітектури тадомостроительной техніки. Після прийняття ісламу як державну релігію в 14 столітті стали інтенсивно будуватися мечеті, мінарети, медресе, мавзолеї, монументальні палаци. У різних районах Золотої Орди досить чітко вирізнялися зони конкретного впливи різних містобудівних традицій - булгарських,хорезмских, кримських тощо. Поступово різні елементи багатоетичній культури об'єднувалися водно ціле, переростали в синтез, в органічне поєднання різноманітних чорт духовної й матеріальної культури з різних народів, які населяють Золоту Орду. А на відміну від Ірані обліковано і Китаю, де монгольська культура швидко і легко розчинилася не мають відчутних слідів, у "Золотий орді до одного потік злилися культурні досягнення різних народів. Однією з найбільшполемичних у вітчизняній історіографії є запитання про відносини між Руссю і Ордою, про рівень тяжкості такнази-ваемого "монголо-татарського ярма" та її наслідки для ходу російської історії. У 1237-1240 роках роз'єднані в військово-політичному відношенні Росіяни землі, зазнали розгрому і руйнування військами Батия. Удари монголів по Рязані, Володимиру,Ростову, Суздаля,Галичу, Твері, Києву залишили у свідомості російських людей враження шоку. Після Батиєва навали уВладимиро-Суздальской, Рязанської, Чернігівської, Київської землях понад дві третини всіх поселень знищено. Масово вирізалися й міські і поодинокі сільські жителі. Таку чи схожу картину малювали російські літописці в переважну більшість російські історики. Важко сумніватися, що агресія монголів принесла жорстокі нещастя російському народу. Однак у історіографії були інші оцінки. Так було в 1930 р.М.Нечкина писала: "Жорстокості і "звірства" татар, на опис яких російські історики - націоналісти, не шкодували найпохмуріших фарб, був у феодальну епоху звичайним супутником будь-яких феодальних сутичок...
Трудове населенняпокоряемих татарами земель найчастіше розглядало в початку підкорення як союзників побороти гнобителів - російських князів і половецькій аристократії".Смягченную оцінку Батиєва погрому намагався датиЛ.Н.Гумилев, але вона було затушувати жорстоких розправ монголів над російськими наприкінці30-начале40-хгодов 13 століття.Монгольское навала завдало жорстоку рану російському народу. Завойовники протягом першого десятки років після навали не брали данини, займаючись лише грабежами і руйнаціями. Але така практика склалася означала добровільна відмова від довгострокових вигод. Коли монголи усвідомили цю, почалося збирання систематизованої данини, що стала джерелом поповнення монгольської скарбниці. Відносини Русі з Ордою прийняли передбачувані і стійкі форми - народжується явище, отримав назву "монгольського ярма". У цьому, проте, практика періодичних каральних походів тривала до 14 століття. За підрахунками В.В.Каргалова, останню третину 13 століття Орда провела щонайменше 15 великих походів. Багато російські князі зазнали терору і залякування зцельюне допустити з бокуантиординских виступів.Русско-ординские стосунки непростими, але зводити їх слід тільки тотальному тиску на Русь було б помилкою. ЩеС.М. Соловйов чітко й неоднозначно "розвів" період спустошень російських земельмонгола-ми і подальший його період, що вони, живучи удалечині, піклувалися лише про збір данини, У загальній негативну оцінку "ярма" радянський історик О.К. Леонтьєв підкреслював, що Русь зберегла свою державність, не була прямо включено до склад Золотої Орди. Негативно вплив монголів на російську історію О.Л.Юрганов, але вона визнає, хоча "непокірних принизливо карали... ті князі, які охоче підпорядковувалися монголам, зазвичай, знаходили із нею спільну мову і навіть більше - ріднилися, подовгу гостювали

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#16

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 00:16

рихована спадщина Орди



У сучасній Росії багато що є зовсім не «руське», а лише спадщиною Золотої Орди, нажаль окрім вузьких фахівців цього ніхто не знає. А іноді цю спадщину не можуть розпізнати і фахівці.

Наведемо лише один яскравий приклад: герб двоголовий орел. У Росії прийнято вважати, що його ввів Іван III при шлюбі з Софією Палеолог. Це не так, оскільки двоголовий орел раніше був гербом Золотої Орди, він ще за століття до Івана III карбувався на ординських монетах. Чимало зразків подібних монет наведено у виданій у 2000 році книзі В.П. Лебедєва «Корпус монет Криму у складі Золотої Орди (сер. XIII - поч. XV ст.)».

Нагадаємо також, що багато російських істориків з бажання принизити татар свідомо іменують Орду «ханством» та її правителів «ханами», хоча насправді Золота Орда була царством і правили нею царі (потім Орда розпалася на кілька царств). В 1273 році, ще задовго до вінчання московського князя Івана III з Софією Палеолог, правитель Орди Ногай одружився на дочці візантійського імператора Михайла Палеолога - Єфросинії Палеолог та прийняв православ'я (як і двоголового візантійського орла в якості офіційного герба Орди).

Був у Золотої Орди й ще один герб, який «перекочував» на знамениту шапку царя Михайла Федоровича, на бухарські ордени, на герб російських областей і герби її міст, і навіть на герб та прапор Таджикистану!

У № 6 за 1987 р. журналу «Наука и жизнь» була опублікована стаття «Герби міст Астраханської і Саратовської губерній». У ній розповідалося: «Вперше Астраханська емблема -« вовк в короні »з'являється на державній печатці Івана IV в 70-х рр.. XVI в. ... Але одночасно відомий і інший варіант Астраханського герба: корона і під нею шабля. відбиток воєводської печатки з таким малюнком історики також відносять до XVI століття. Цей варіант емблеми отримав подальший розвиток і був використаний при складанні герба Астраханської губернії.

Про походження символіки Астраханського герба існує цікава гіпотеза історика А.В. Арциховського. На підставі детального порівняння цілого ряду зображень астраханського герба на пам'ятках XVI-XVII століть з емблемою на так званій «Бухарській зіркці» - ордені, використовуваному бухарськими емірами, вчений робить висновок, що всі вони мають один прототип - якусь місцеву тюркську тамгу, різно осмислену російськими астраханськими воєводами і бухарським емірами. Причому перші бачать тут корону і шаблю, а другі - орнаментальний мотив.

Верхній елемент малюнка на зірці Арциховский ототожнює з короною, а нижній елемент - з шаблею. Виникає питання: при чому тут бухарські еміри? Справа в тому, що нащадки астраханських ханів заснували династію в Бухарі, правившу з 1597 по 1737роки, і цілком могли зберегти стародавню емблему своїх предків ».

Отже, ось герб Астрахані і герб Астраханської області (див. малюнок). Впадає в очі трилисник як головний елемент корони, а ще більш цей трилисник підкреслять на гербах XVI-XVII століть, що явно нагадує емблему на «Бухарської зірки».

Історія створення орденів Бухарського Емірату починається в 1868 р., коли був підписаний мирний договір, згідно з яким Бухара ставала російським протекторатом. При правлінні бухарського еміра Музаффара з узбецького роду манго в Бухарскому еміраті з'явилися перші нагороди. У 1881 році він заснував орден Благородної Бухари, який мав тільки зірку. У літературі орден Благородної Бухари найчастіше і згадується як «зірка» На ордені був напис арабською в'яззю «Нагорода столиці Благородної Бухари» і дата початку правління еміра. Нова нагорода була присуджена імператору Росії Олександру II, а пізніше Миколі II.

У центрі цього ордена якийсь сакральний символ (тамга), який, судячи з усього, бухарські еміри дійсно привезли з Астрахані. В принципі, історія підтверджує гіпотезу історика А.В. Арциховського.

1230 - Поява в Прикаспійських степах монгольських загонів Бату-хана (Батия).

XIV в. - Розпад Золотої Орди і утворення Астраханського царства з центром у місті Астрахань (Аштрахан, Аджітархан).

1553 - Астраханський цар Абдурахман уклав договір про дружбу з московським князем Іваном IV (Грозним).

1554 - Астраханський цар Ямгурчі уклав союз із Туреччиною та Кримом.

1554 - Віроломна окупація Астраханського царства військами Івана Грозного.

1554 - На престол посаджений царевич Дербишев-Алі.

1555 - спроба Дербишев-Алі звільнитися від васальної залежності від Москви.

1556 - Захоплення загоном отамана Л. Філімонова прикордонної ділянки Астрахані-Переволока.

1556 г - Насильницьке приєднання Астраханського царства до Великого князівства Московського.

1556 - Втеча останніх астраханських царів у Бухару.

1557 - Титул астраханського царя став використовуватися московським князем Іваном Грозним.

І ще істотна деталь: Астрахань стала регіональним центром (столицею Астраханського царства, а потім під Росією столицею губернії) тільки в період феодальної роздробленості в Орді. А до цього головним містом і цього регіону, і всієї території нинішньої Росії та інших земель був інший місцевий населений пункт - місто ЦАРЬОВ. Він був заснований близько 1260 роки як столиця Золотої Орди та носив назву Сарай-Берке. У російській імперії герб затверджений 20 червня 1846. У червоному полі золота з сімома зубцями стіна і над нею золотий же хрест, поставлений на місяці.

Цілком логічно припустити, що символ, спотворений на нинішньому гербі Астраханській області і зберігся на бухарському ордені, - це і є танга Сарая-Берке (можливо, Батия), яка потім перейшла до Астраханського царства. Тобто символ означає Золоту Орду, а не конкретно землі Астрахані.

У всякому разі, цей символ, схожий на трилисник, фігурує і на короні, що вінчає змія на Гербі Казані, столиці Казанської Орди - "Змій чорний під золотою короною, крила червоні, поле біле".

Він же і на короні московських самодержців. Історик О.І. Закутний писав у нарисі «Історія астраханської геральдики» : «Корона« Астраханського царства », або шапка першого наряду царя Михайла Федоровича зроблена в 1627 році, замість важкого вінця Мономаха і отримала назву «Астраханська». Вона складається із трьох трикутних увігнутих золотих дощок, прикрашених фініфтю і дорогоцінним камінням, зведених вгорі під короною. Внизу шапка прикрашена вінцем із 6-ти хрестоподібних наскрізних запонів, також прикрашених камінням. На шапці затверджена корона, що складається з трьох дуг, проміжки між якими заставлені. Над цією короною ще інша, подібна їй, але меншої величини. Шапка увінчана смарагдом ».

Уточнимо, що і «шапка Мономаха» - це теж ординська «корона». Її 1339 року за зраду Русі подарував своєму рабу московському Івану Калиті ординський цар Узбек (він, до речі, і став вводити в Орді іслам, до цього Орда була православною). До Мономаха ця тюбетейка ніякого відношення не має.

Що ж до «Астраханської шапки» Михайла Федоровича, яка зображується і на нинішньому гербі Астраханській області, то вона настільки шанувалася московськими правителями і вважалася головною, бо була фактично короною ЦАРІВ ЗОЛОТОЇ ОРДИ. Вона через Астраханське царство потрапила до московитів від самого Батия і його столиці Сарая-Берке (нині місто Царьов). Те, що мистецтвознавці називають на ній «трьома трикутними увігнутими золотими дошками, прикрашеними фініфтю і дорогоцінним камінням», - це і є зображення тамги Золотої Орди, яке було потім гербом Астраханського царства, а потім стало гербом втіклих звідти ординських царів, які стали бухарськими емірами, а потім потрапило і на бухарський орден. Це один і той же символ.

Що він означає, вже неясно. Арциховский так і не зміг відповісти на це питання. Тамга - родовий знак у тюркських і деяких інших народів. Як правило, нащадок певного роду запозичав тамгу свого предка і додавав до неї додатковий елемент або видозмінював її. Найбільш поширена тамга у кочових тюркських племен. Зокрема у казахів, киргизів, татар, ногайців і т.д. Використання тамги відомо здавна, ще у скіфів, гунів, сарматів. Відомі тамги також у багатьох народів північно-західного Кавказу, абхазів. Тамгою мітились коні, верблюди і інша худоба, що знаходилася у спільній власності роду, або предмети (зброя, кераміка, килими тощо), виготовлені членами роду. Зображення тамги можна зустріти на монетах.

У Росії - зрозуміло - віддають перевагу «зам'яти» цю тему. Чому Михайло Федорович вважав «Астраханську шапку» найпрестижнішим головним убором для себе як царя Орди-Росії - не задається питанням жоден історик. Бо виходить абсурд: пишуть в книжках про якесь «ординське іго», а самі правителі Москви носять суто ординські «корони»: То кілька їх поколінь носило "тюбетейку" від царя Узбека ( переіменовану «шапкою Мономаха»), то потім вона змінилася на «Астраханську шапку» - як щось «більш значуще». Мовляв, царське. Бо від царів Орди. Так от від цих царів Орди і є вся Росія (яка і є Нова Єдина Орда) - а зовсім не від Київської Русі.

Цікаво, що і збіглі у Бухару астраханські царі залишили цьому регіону свій сакральний символ столиці Золотої Орди Сарая-Берке у гербі Таджикистану. Але й там, як і в Росії, значення символу давно забуте. Що означають зірки – не відомо, а «корона» - це і є тамга з бухарського ордена, вона ж тамга Золотої Орди. На обох гербах той же символ - та ж тамга, значення якої мешканці Таджикистану забули.

Повернемося до досліджень Арциховського. У 1946 році він обгрунтував на поступовій еволюції герба Астрахані своє припущення, що «східна крива шабля» - це спочатку місячний серп. Обгрунтоване припущення вважалося гіпотезою. Але сьогодні ця гіпотеза стала вже теорією, бо підтверджується і багатьма іншими фактами.

Знову поглянемо на герб столиці Золотої Орди - міста Царьов, він же Сарай-Берке. Верхня частина герба - згідно Арциховського - це перекручена тамга (корона) з серпом місяця під нею. При цьому на найбільш наближеному до джерела зображенні знака під верхньою частиною трилисника поперечина. І чи не здається в такому випадку «тавтологією» хрест з серпом, зображений в нижній частині герба Царьова? Що таке взагалі хрест з серпом? Це ж і є стилізований той же самий трилисник цієї тамги з місяцем під ним!

На жаль, сьогодні ніхто не знає, чому і як хрест з серпом став в 1846 році гербом саме колишньої столиці Золотої Орди. Це поки «біла пляма» в історії. Але крім зв'язку з тамгою-трилисником є і інші факти, які доповнюють картину.

Хрест Із серпом внизу й сонцем посередині був загальним релігійнім символом в часи до розколу християнства, в результаті якого відокремилися прихильники ісламу. Цей розкол реально був закріпленій у XI столітті, а у всій Азії була особлива несторіанска віра, що підносила владу до божества. Вона наполовину християнська, наполовину мусульманська. Цю Віру сповідували Чінгізиди, в тому числі син Батия Сартак, кровно поріднений з Олександром Невським. Тоді, очевидно, й Москва перейняла ординське православ'я (самє з цієї причини Москва 140 років була автокефальною церквою – що є рекордом для християнства, її не візнавала й так і не визнала до свого падіння Візантія, яка визнавала лише Руську православну церкву Киева, Полоцька, Твері, Пскова, Новгорода). Як тут не згадати довічне уповання росіян на доброго царя-батюшку, який подібно богу має дати народу якість блага. В противагу Русі, де могли вигнати неугодного князя, українському козацтву з виборним гетьманом. Тай сучасна історія це дуже яскраво демонструє.

Коли спочатку православний цар Орди Узбек (його православного з народження імені джерела не зберегли) через політичні інтриги ввів в Орді іслам на початку XIV століття, в Московію, як писав Лев Гумільов, втекли десятки представників Чингизидів зі своїм численним оточенням, які не побажали відмовлятися від православного несторіанства. Тоді Москва стала наполовину населена цими «високими мігрантами», чим і знайшла особливий статус в Орді.

Цим мігрантам-Чингізидам і їх татарам, втікачам з Сарая-Берке до Москви, треба було десь молитися. Ось і зводяться в Московському кремлі і в околицях для них церкви, де височіє хрест з півмісяцем - чи то стилізований трилисник тамги Сарая-Берке, чи то символ несторіанської віри, яка об'єднує християнство та іслам. Що ми досі бачимо в Московському кремлі.

При цьому в автокефальній релігії Московії (що не визнавала в якості християнської Візантія) до другої половини XVI століття взагалі не розуміли відмінностей християнства від ісламу, так само шанували Біблію і Коран. Історики - виходячи з нинішніх концепцій - з подивом констатують, що в часи панування Орди над Москвою і потім панування вже Москви над Ордою - між ними не було ЖОДНОГО РЕЛІГІЙНОГО КОНФЛІКТУ, навіть спору. Тобто ВІРА БУЛА ЄДИНА.

Виходить, єдина під знаком хреста на серпі, під знаком тамги столиці Золотої Орди Сарая-Берке

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#17

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 00:18

ЗОЛОТАЯ ОРДА (УЛУС ДЖУЧИ)

Переход к начальной странице справочника Монголо-татарское феодальное государство (в вост. источниках Улус Джучи), основано в начале 40-х годов XIII века ханом Батыем (1208-1255+), внуком Чингисхана в результате завоевательных походов монголов. В состав Золотой Орды входили Западная Сибирь, Северный Хорезм, Волжская Болгария, Северный Кавказ, Крым, Дешт-и-Кипчак (Кипчакская степь от Иртыша до Дуная). Крайним юго-восточным пределом Золотой Орды был Южный Казахстан (ныне г.Джамбул), а крайним северо-восточным - г.Тюмень и Искер (близ совр. г.Тобольска) в Западной Сибири. С севера на юг Орда простиралась от среднего течения р.Камы до г.Дербента. Вся эта гигантская территория была достаточно однородна в ландшафтном отношении - в основном это была степь.
Русские княжества находились от Золотой Орды в вассальной зависимости (см. Русь и Орда"), установленной в результате монголо-татарского нашествия на Русь. Русские князья приезжали в ставку хана за ярлыком, подтверждающим их великокняжескую власть, иногда подолгу жили здесь, далеко не всегда по своей воле (см. "О приездах русских князей в Орду"). Сюда они привозили дань, так называемый "ордынский выход", и богатые подарки ордынским вельможам. Русские князья с их приближенными, русские купцы и многочисленные русские ремесленники составляли в Сарае обширную колонию. Поэтому еще в 1261 году была учреждена особая Сарайская православная епископия. Имелся в Сарае и православный храм.

Власть хана была неограниченной. В окружении хана, кроме членов его дома (сыновей, братьев и племянников) были крупные представители золотоордынской знати - беги (нойоны). Государственными делами руководил бекляре-бек (князь над князьями), отдельными отраслями - везиры. В города и области (улусы) рассылались даруги, главной обязанностью которых был сбор налогов и податей. Наряду с даругами назначались военачальники - баскаки. Государственное устройство Орды носило полувоенный характер. Наиболее важные должности занимали члены правящей династии, царевичи (огланы), владевшие уделами в Золотой Орде и стоявшие во главе войска. Из среды бегов (нойонов) и тарханов выходили основные командные кадры войска: темники, тысячники, сотники, а также бакаулы (чиновники, распределявшие военное содержание, добычу и т.д.).

Орда была основана на очень удобно расположенных землях: здесь пролегала магистраль древней караванной торговли, отсюда было ближе к другим монгольским государствам. Купцы из далекого Египта, Средней Азии, Кавказа, Крыма, Волжской Булгарии,Западной Европы, Индии приезжали в Сарай-Бату со своими товарами. Ханы поощряли развитие торговли и ремесел. На берегах Волги, Яика (Урал), в Крыму и др. территориях строились города.

Население Орды представляло самые различные народности и верования. Завоеватели-монголы не составляли большинства населения. Они растворились в массе покоренных народов, главным образом тюркского происхождения, в первую очередь, кыпчаков. Самое же главное заключалось в том, что культурная полоса на Нижней Волге оказалась такой близкой от степи, что здесь легко сочеталось оседлое и кочевое хозяйство. Основным населением городов и степи оставались половцы. В степи также действовал феодальный закон - вся земля принадлежала феодалу, которому подчинялись рядовые кочевники. Все средневековые города, расположенные в низовьях Волги и ее протоков, со временем были затоплены водой, и жителям пришлось их покинуть.

Исторически это гигантское полугосударство-полукочевье просуществовало недолго. Государственное устройство Золотой Орды было самым примитивным. Единство Орды держалось на системе жестокого террора. Наивысшего расцвета Золотая Орда достигла при хане Узбеке (1313-1342гг.). После хана Узбека Орда переживала период феодальной раздробленности. Падение Золотой Орды, ускоренное Куликовской битвой (1380г.) и жестоким походом Тамерлана в 1395 году, было столь же скорым, как и ее рождение.

В XV веке Золотая Орда распалась на Ногайскую Орду (начало XV века), Казанское (1438г.), Крымское (1443г.), Астраханское (1459г.), Сибирское (конец XV века), Большую Орду и другие ханства.

Столицы Золотой Орды

1. Сарай-Бату (Старый Сарай) (Нижняя Волга, р.Ахтуба, городище около с.Селитренного Харабалинского района Астраханской области, Россия). Город основан ханом Батыем в 1254 году. Разрушен в 1395 году Тамерланом.
Городище у с.Селитренного, оставшееся от первой столицы Золотой Орды - Сарай-Бату ("город Батыя"), поражает своими размерами. Раскинутое на нескольких буграх, оно тянется по левому берегу Ахтубы более чем на 15 км. Город вырос очень быстро. В начале XIV века это была столица - со сплошными рядами домов, с мечетями (из которых 13 были соборными), с дворцами, стены которых сверкали мозаичними узорами, с водоемами, наполненными прозрачной водой, с обширными рынками и складами. На самом высоком холме над берегом Ахтубы возвышался ханский дворец. Согласно легенды, дворец хана был украшен золотом, поэтому все государство стало называться Золотой Ордой. И еще сегодня в районе села Селитренного можно найти изразцы с ярким восточным орнаментом, монеты XIII-XIV веков, обломки керамики, глиняные водопроводные трубы. Город имел свои керамические, литейные, ювелирные мастерские.
2. Сарай-Берке (Новый Сарай) (ныне с.Царев, Ленинского района Волгоградской области, Россия). Город построен ханом Берке в 1262 году. С 1282 года - столица Золотой Орды. Разрушен в 1396 году Тамерланом. В 1402 году столица возобновлена, но уже не смогла достичь прежнего великолепия и блеска.
3. Сарайчик (Малый Сарай) (ныне - с.Сарайчиковское Махамбетского района Гурьевской области, Казахстан). Город сложился в конце XIII в. как торговый и экономический центр Золотой Орды на торговом пути из Поволжья в Среднюю Азию (Хорезм). В 1395 году был разрушен Тамерланом. Восстановлен в 30-40 годы XV века. Со второй половины XV в. стал столицей Ногайской Орды. Полностью разрушен русскими в 1580 году, накануне покорения Сибири.


Хронологическая таблица
правления ханов Золотой Орды 1236-1481 годы

Хронологическая таблица приводится по книге Вильяма Васильевича Похлебкина, видного ученого, трагически погибшего в 1999 году, Татары и Русь. 360 лет отношений в 1238-1598 гг. Глава 1.1. (М. "Международные отношения" 2000 г.). Таблица является первой попыткой (по утверждению автора) в исторической литературе дать сводное, полное, ясное представление о численности (количестве), последовательности смены, достоверных именах и периоде нахождения у власти всех верховных правителей Орды за все время истории ее существования.
Указанная книга содержит много интересных и важных данных. К сожалению, она издана тиражом всего 1500 экз. и вряд ли будет доступна широким читательским кругам. Постараюсь как можно более полно представить ее в составе справочника.
Для большей наглядности представления в Интернете пришлось несколько изменить вид таблицы, сохранив все ее содержание. Ряд примечаний дополнен мною [Прим. Шишкина С.П.]

Годы правления Ханы Примечания
I. Династия Джучидов рода Бату (Батыя)
1236 - 1255 1. Бату (Батый) 2-й сын Джучи
1255
неск. недель 2. Сартак Сын Бату
1255
неск. дней 3. Улагджи (Улагчи) Сын Сартака (или сын Бату? от четвертой жены)
1256 - 1266 4. Берке (Беркай) 3-й сын Джучи, брат Бату;
При Берке-хане государственной религией Орды становится ислам, что существенно усложнило положение православного населения Орды.
1266 - 1282 5. Менгу-Тимур (Темир) Племянник Берке.
В период 1266-1300 годов Орда фактически управлялась темником (военачальником) Ногаем, при котором ханы являлись только номинальными правителями. Ногай (внук Бумала, 7-го сына Джучи) выдвинулся военными способностями при хане Берке, совершал успешные походы в Закавказье, Иран. После смерти Берке его влияние в Орде быстро выросло. Он стал наместником и фактическим правителем Западной Орды (от Нижнего Дуная и Днестра до Дона), граничившей с севера с русскими землями.
В 1273 году Ногай женился на дочери византийского императора Михаила Палеолога - Ефросинии и тем самым как бы получил "международное признание" как владетельный государь, а не "чиновник" хана. Ногай держал под контролем соседние государства - Венгрию, Польшу, Сербию, Болгарию, все южно-русские княжества - Курское, Рыльское, Липецкое.
1282 - 1287 6. Туда-Менгу (Тудай) Внук Бату
1287 - 1291 7. Талабуга (Телебуга) Правил совместно со своим братом (Кичик) и двумя сыновьями Менгу-Тимура (Алгуи и Тогрул).
В этот период темник Ногай всецело контролировал ханов в Сарае. Он сверг хана Талабугу и посадил на престол Тохту.
1291 - 1313 8. Тохта (Токтай, Токтагу) Сын Менгу-Тимура.
Пытаясь освободиться от зависимости, в 1299 году Тохта начал войну с Ногаем и разбил его войско в 1300 году. Тохта взял Ногая в плен и убил его.
1313 - 7.IV.1342 9. Узбек Сын Тогрула, внук Менгу-Темира
1342 10. Тинибек (Исанбек) Сын Узбека, убит братом
1343 - 1357 11. Джанибек (Чанибек) Сын Узбека, убит сыном.
В правление Джанибека Орде был нанесен сильный удар распространившейся в 1346 (?) году на всей ее территории чумой. Ущерб от потери населения и скота был столь велик, что в течение 2-3 лет невозможно было произвести даже захоронения умерших, ибо в живых осталось меньше, чем погибло от мора.
1357 - 1359 12. Бердибек Сын Джанибека.
Со смертью Бердибека род Батыя пресекся, в Орде начался период 20-летней смуты.
1345 - 1352 1 (13). Мубарек-Ходжа I a. Синяя Орда
Синяя Орда - восточная крайняя часть улуса джучи, выделенная в юрт Орда-Ичена еще при Батые и обособившаяся к середине XIV века. Ее первым самостоятельным правителем, в качестве отдельного (параллельного) хана, стал Мубарек-Ходжа. В работе Грекова и Якубовского Синяя Орда ошибочно обозначена как западная территория Орды, т.е. спутана с Белой Ордой (Ак-Орда).
1353 - 1372
или 1357-1372 2 (14). Чамтай (Чимтай) Брат Мубарек-Ходжи.
Отказался занять престол всей Золотой Орды


1359 - 1361 15. Кулпа (Аскулпа) - 1359, 6 месяцев;
16. Неврузбек, хан Западной части Орды - 1359-1360;
17. Хидербек (Хидыр, Хидрбек) - 1360, убит сыном;
18. Тимур-Хаджа (Темир-Ходжа), сын Хидрбека - 1361, 1 месяц;
19. Орду-Мелек (Орда-Шейх) - 1361;
20. Кильдибек (Гельдебек) - 1361, убит;
21. Мир-Пулат (Темир-Булат) - 1361, неск. недель;
II. Период смуты (1359-1379)
В период 1357-1380 годов фактическая власть в Орде принадлежала темнику Мамаю, который был женат на дочери хана Бердибека. После смерти Бердибека - в обстановке борьбы за власть между временними ханами Мамай продолжал править через подставных, номинальных ханов, поддерживая состояние смуты, "Великой замятни" и назначая своих ставленников не только в Сарае, но и в регионах. Такой политикой Мамай фактически ослабил Орду за 20 лет.
II a. Удельные ханы, обосновавшиеся в разных частях Орды и не вступающие в борьбу за престол в Сарае
1361 - 1367 22. Булак-Тимур (Булак-Темер) В Булгарах;
1361 23. Сеит-Бей (Сигизбей) В Мордовии;
1361 - 1369 24. Хаджи-Черкес В Астрахани, 1-й раз;
1362 - 1374 25. Алибек (Айбек, Аталюк) В Заийком юрте;
1361 - 1376 26. Урус-хан, сын Чамтая В Хорезме, 1-й раз;
1361 - 1368 27. Мурат (Мурид, Мюрид, Амурат) - 1360-1363;
28. Булат-Ходжа - 1364;
29. Азиз, сын Тимур-Хаджи - 1364-1367;
30. Абдаллах - 1367-1368;
II. Период смуты (продолжение)
1368 - 1369 31. Хасан (Асан) В Булгарах - 1369-1376
1369 - 1374 32. Хаджи-Черкес В Астрахани, 2-й раз - 1374-1375
1372 - 1376 33. Урус-хан, сын Чамтая Синяя Орда, 2-й раз;
В Синей Орде устанавливается временная преемственность ханской власти - своя династия;
1374 - 1379 34. Алибек (Айбек, Ильбек, Али-Ходжа), 2-й раз - 1374-1375;
35. Карихан (Гиясэддин, Коанбек-хан), сын Алибека - 1375-1377;
36. Араб-шах (Арапша) из Синей Орды - 1375-1377;
36а. Араб-шах (Арапша) в Мордовию - 1377-1378;
37. Урус-хан, сын Чамтая, 3-й раз - 1377-1378;
38. Токтога, сын Урус-хана, - 1378, 2 мес.;
39. Тимур-Мелек - 1378-1379;
II. Период смуты (продолжение)
В 1378 г. отряды Мамая были впервые разбиты русскими на р.Воже. Пытаясь взять реванш, Мамай организовал в 1380 г. поход на Москву, в союзе с Литвой (Ягайло) и Рязанским княжеством, но получил сокрушительное поражение в Куликовской битве 1380 года, с которой начинается отсчет реального ослабления и упадка Орды. Остатки войска Мамая после Куликовской битвы разбил хан Тохтамыш, восстановивший единство Орды. Мамай бежал в Крым, в генуэзскую колонию Кафу, где и был убит в 1381 г.
II б. Ставленники Мамая - ханы в Прикубанье, на Нижнем Дону и Сев. Кавказе
1378 - 1380 40. Мухаммед-Булак (с 1369 фактич.)
апр.-сент. 1380 41. Тулук-бек (Тулунбек)


III. Восстановление единства Орды
1379 - 1391 42. Тохтамыш, 1-й раз Поход Тохтамыша на Москву (1382);
Поход Тохтамыша на Мавераннехр в союзе с семиреченскими монголами (1387); Поход Тамерлана на владения Золотой Орды до Волги (1391);
июнь-авг. 1391 43. Бек-Булат
сент.-окт. 1391 44. Тимур-Кутлу 1-й раз
1392 - 1395 45. Тохтамыш, 2-й раз В 1395 году произошло второе нашествие Тамерлана на Золотую Орду. Войска Тохтамыша были разбиты на Тереке. Была разрушена столица Орды г.Сарай, Астрахань и некоторые города Южной Руси (Елец);
1395 - 1396 46. Таш-Тимур-оглан (хан)
1396 47. Кайрыджак (Куюрчак), сын Урус-хана
1396 - 1411 48. Бердибек II (1396)
49. Тимур-Кутлу (Темир-Кутлуй), 2-й раз (1396-1399)
50. Шадибек (Чанибек), брат Тимур-Кутлу (1399-1406)
51. Пулат (Пулад, Булат-хан), сын Тимур-Кутлу, 1-й раз (1406-1407)
52. Джелял-эддин, сын Тохтамыша, 1-й раз (1407)
53. Пулат, 2-й раз (1407-1411)
В период 1396-1411 годов фактическая власть в Орде принадлежала темнику Едигею, эмиру Синей Орды, в Заяицком юрте. В 1376 году Едигей, поссорившись с Урус-ханом, бежал к Тамерлану и воевал в армиях Тамерлана против Тохтамыша. В 1391 году изменил Тамерлану и с 1396 года стал правителем части Орды между Волгой и р.Яик (Урал), которую стали называть позднее Ногайской Ордой. С 1397 г. стал главой золотоордынского войска, а в 1399 г. на р.Ворскла разгромил литовскую армию князя Витовта и отряды Тохтамыша, посадил на престол в Орде хана Шадибека и стал фактическим правителем Орды (всей). В 1406 г. убил Тохтамыша, в 1407 г. сверг его сына Джелал-Эддина, в 1408 году напал на Русь, чтобы заставить платить снова дань, сжег Можайск, осадил Москву (при Василии I), но взять ее не смог. В 1411 г. был изгнан из Орды, бежал в Хорезм, в 1414 г. изгнан оттуда, а в 1419 г. убит одним из сыновей Тохтамыша.
1411 - 1415? 55. Джелял-эддин 2-й раз
1412 - 1413 56. Керим-Берды
1414 57. Кепек
1414 - 1416 58. Чекри (Чегре, Чингиз-оглан) Убит
1416 - 1417 59. Джаббар-Берды (Еримберды, Яримфердеи)
1417 - 1419 60. Дервиш (Дариуш) Хан Восточной части Орды
1419 - 1423 61. Улу-Мухаммед Хан всей Орды, 1-й раз
1419 - 1420 62. Кадир-Берды Сын Тохтамыша, хан Западной Орды
IV. Разделение Орды на Западную и Восточную части
IV a. Западные ханы IV б. Восточные ханы
1421 - 1422 63. Улу-Мухаммед, 2-й раз 1421 - 1423 64. Хаджи-Мухаммед (Хаджи-Махмуд-хан)
1422 - 1423 65. Худайдат (Худад)
1422 - 1423 66. Барак 1423 - 1428 66а. Барак
1425 67. Улу-Мухаммед, 3-й раз
1425 - 1428 68. Джумадух-хан
1426 - 1427 69. Давлет-Берды
1427 - 1429 70. Улу-Мухаммед, 4-й раз 1428 - 1430 71. Хаджи-Мухаммед, 2-й раз
1430 - 1451 72. Абдулхаир-хан
1429 - 1431 73. Улу-Мухаммед 5-й раз, в Сарае
1431 - 1443 74. Кичи-Мухаммед
(Кучук-Магомет, Кичик, Кичи-Ахмет) Внук Тимур-Кутлу, 1-й раз;
Хан всей Орды. Ведет борьбу с претендентами на престол, которые изгоняются:
75. Гиас-эддин -> в Литву (в 1430 г.);
76. Хаджи-Гирей -> в Крым (в 1432 г.);
77. Улу-Мухаммед -> в Казань (в 1437 г., см. Казанское ханство);
78. Сеид-Ахмет -> в Зап. часть Орды (в 1444 г.);
1442 - 1455 79. Сеид-Ахмет Внук Урус-хана, в Зап. части Орды
V. Ханы Большой Орды
Большая Орда - татарское государство в 1433-1502 годах в Северном Причерноморье и Нижнем Поволжье. Разгромлена в 1502 году Крымским ханом Менгли-Гиреем, столица Сарай-Берке (Сарай II) сожжен.
1443 - 1459 80. Кичи-Мухаммед 2-й раз
1459 - 1465 81. Махмуд Сын Кичи-Мухаммеда
1465 - 1481 82. Ахмад (Ахмет) Сын Кичи-Мухаммеда;
Убит в 1481 г. тюменским ханом Ибаком
Таким образом, за всю историю Орды в 245 лет в ней правили 64 персоны ханов, которые вступали на престол в общей сложности 79 раз. Из 64 ханов 12 были чисто региональными, сидевшими в своих уделах (юртах), 4 - смешанными (из регионов пришли в Сарай) и только 48 - общеордынскими. Эта статистика объясняет расхождения историков в подсчете числа ханов. Дважды в Орде правили 10 ханов, трижды - Урус-хан и 5 раз - Улу-Мухаммед (Мухаммед Великий).

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#18

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 00:20

Социальные слои Золотой Орды: укчи, баурчи, нойон, тархан… 3548 05 августа 2014 16:13 Население Золотой Орды подразделялось на два лагеря – высшее общество и «чернь» Известный политический и общественный деятель, публицист, историк, тюрколог, профессор Ахметзаки Валиди Тоган (1890-1970) в свое время исследовал происхождение древних тюрков по первоисточникам. Он обращается к трудам великого богослова и мыслителя Шигабутдина Марджани, выдающихся европейских ученых В.Радлова, В.Бартольда, Г.Говарта, Ч.Френа. В результате в 1911 году им была издана книга «Кыскача төрек вә татар тарихы» («Краткая история тюрков и татар»), получившая добрую оценку общественности и принесшая автору большую известность. Islam-today предлагает вниманию читателей главы из указанной книги. Население Золотой Орды подразделялось на два лагеря – высшее общество или, так называемая, «белая кость» и «чернь» или «черная кость». Первые были освобождены от каких-либо податей и налогов, они не предоставляли ямской службе (почте) тягловую силу – лошадей, а также не принимали участие в общественных работах, например, по загрузке зерном государственных хранилищ. Белая кость, то есть привилегированная часть общества, элита, в отличие от черни, имела еще отличительные знаки – в виде особой тамги – печати. Обладатели такой тамги имели право посещать ханский дворец, присутствовать во время приемов, которые устраивал сам хан, принимать участие в государственных делах, занимать командные должности в армии хана. В соответствии с этими возложенными на них задачами представители элиты подразделялись на следующие категории: те, кто имел право пребывать в ханском дворе 1) хурчи или укчи (стрелки) – на них была возложена обязанность быть постоянно при хане и при необходимости подавать ему стрелы; 2) баурчи – были обязаны курировать вопросы питания правителя; 3) актачи – следили за поголовьем стада и состоянием ханской конюшни; 4) юртчи – слуги, которые отвечали за жилище правителя, обновлением мебели и домашними принадлежностями; 5) джарби – слуга, исполняющий поручения хана по ведению домашнего хозяйства; 6) уйра – слуга-порученец, в обязанности которого входило выполнение особо важных и секретных поручений правителя; 7) кашик – стражник, который охранял резиденцию хана от внешних врагов; 8) коручи – воин-телохранитель, вооруженный мечом, который постоянно находился при правителе; 9) шагаул – слуга-швейцар, находившийся на посту при входе в комнату хана; 10) углан или улан – близкие родственники хана из числа принцев и шахзаде, которые не имели права претендовать на наследование трона. Должности представителей знати, находившейся на государственной службе: 1) алпаут – высшие должностные лица, чиновники в ранге министров; 2) яргучи – представители судебной власти; 3) бахши или бетекчи – писари, секретари, то есть чиновники как высокого ранга, так и низкого ранга, которые вели записи; 4) даруга или баскаки – вели или губернаторы, которые правили вилайетами. Среди них были и такие, кто управлял несколькими вилайетами. Даруга - монгольское слово, а баскак термин тюркского происхождения. 5) салук салган – сборщик налогов; 6) шусунчи – чиновник, отвечающий за снабжение населения продуктами питания; 7) ямщик – ответственный за почтовые перевозки, связь; 8) туменной бек – чиновник, управляющий одной из частей вилайета; 9) юл арачи – чиновник, следящий за состоянием дорог; 10) туктаул – лицо, ответственное за исправность крепостных стен (кургана) и городских ворот; 11) тамгачи – чиновник, взимающий пошлину со скота, находящегося в собственности у населения; 12) тартынакчи – служащий, который должен был следить за исправностью инвентаря и приспособлений, при помощи которых производилось взвешивание товаров. Воинская служба распределялась следующим образом: 1) нойон – высшее должностное лицо в войсках, командующий. К примеру, хан Тулии являлся помощником своего родного отца и его титул именовался как «Великий нойон»; 2) тархан – среди тюрок и монголов эта должность была весьма авторитетна и уважаема и ее удостаивались лишь те личности, которые вносили большой вклад в государственные дела. Как правило, эти деятели не имели отношения к делам управления страной, а главное их занятие состояло в воинской службе. Они имели право в любое время обращаться к хану. Их могли осудить лишь на девятый раз, когда их вина была доказана в судебном порядке. К высшей мере наказания – казни они могли быть подвергнуты лишь в исключительных случаях. К примеру, идентичными правами в Европе пользовались лишь, так называемые, бароны. 3) командующий туменом – войсковой командир, стоящий во главе десяти тысяч всадников; далее шли: 4) командующий тысячным войском; 5) сотник; 6) десятник; 7) тургаут или тургаул, тункатар – ночные стражники, которые стояли на посту в ханской урде в ночное время; 8) кабтаул – дневные стражники; 9) букяул – интендантская служба, отвечающая за продовольственное обеспечение армии.

Подробнее: Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#19

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 00:21

ерші паперові гроші в Російській імперії було введено указом Катерини II в. 1769 році. Того ж року вони з’явилися як платіжний засіб на українських землях. Довгий час вважалося, що саме з цієї дати бере початок обіг паперових грошей у нашій країні. Але чи так це насправді?

Вважається, що найперші у світі паперові гроші були надруковані в Китаї в Х столітті, хоча є відомості про те, що вони з’явилися ще в VIII столітті. Але швидше за все, в останньому випадку йдеться не про повноцінні гроші, а про якийсь аналог векселя на пред’явника. Називалися ці векселі цзяоцзи. На підставі угоди провідних торгових домів Китаю векселі можна було обміняти на монети з металу. Згодом випуском цзяоцзи зайнялася держава, оцінивши всі переваги паперових грошей перед металевими.

На початку XIII століття Монгольська імперія Чингісхана розпочала воєнні дії проти Китаю. Під час багаторічної кампанії монгольські завойовники освоїли не тільки передову військову техніку, а й познайомилися з технологією виготовлення паперових грошей. Відвідавши з дипломатичною місією столицю монголів францисканський чернець Гійом де Рубрук писав у 1253 році: «Головні гроші в Китаї — бавовняний папір, на якому надруковані рядки, як на печатці Мунке-хана». Безумовно, Рубрук мав на увазі Монгольську імперію, яка до цього часу контролювала значну частину Китаю.

Після завоювання монголами Київська Русь була інтегрована в імперську фіскальну систему. Князі змушені були регулярно виплачувати значну данину монетами, викарбуваними завойовниками, а можливо, і не тільки монетами. Нині відомо про більш ніж 100 різновидів монгольських монет. Деякі з них випускалися спеціально для «окупованих територій».

Всього існувало три різновиди грошей Монгольської імперії. Крім монет і паперових грошей, які називалися балиши (китайська назва чоу), існували і шкіряні гроші алатаг. Розпад імперії в 60-ті роки XIII століття не зупинив миттєво внутрішню торгівлю між монгольськими державами. Ще довгий час між ними підтримувалися тісні економічні та політичні відносини.

Землі південної Русі (нинішня Україна) перебували під особливим контролем монголів. Мабуть, завойовники враховували їх стратегічне значення і прикордонний статус. У багатьох великих містах (Київ, Чернігів) на постійній основі розміщувалися гарнізони з монгольських і тюркських воїнів. З огляду на цей факт, можна припустити, що грошовий обіг на землях південної Русі і в Золотій Орді був практично ідентичним.

Карбування власної монети в Золотій Орді вперше почав хан Берке, який був мусульманином. Він намагався дистанціюватися від своїх язичницьких, буддійських і християнських родичів, які керували іншими улусами імперії. На монетах Берке згадувалося ім’я багдадського халіфа, а також писалося «Падишах Ісламу, захисник Миру і Віри». Всього монети Золотої Орди за час існування цієї держави карбувалися на 38 монетних дворах. Як мінімум три з них знаходилися на території сучасної України.

На початку XIV століття на валютному ринку Золотої Орди оберталося не менше 3 млн срібних монет (данг). Інфляція поступово обезцінювала грошову одиницю Улусу Джучі. Про це можна судити вже з того факту, що якщо середній данг, викарбуваний за хана Берке мав вагу 2.09 гр, то вже до середини XV століття вага золотоординської срібної монети зменшилася до 0,65 гр.

Очевидно, функціонування паперових грошей в Монгольської імперії було досить успішним. Це призвело до того, що один з улусів, що відкололися, вирішив самостійно почати емісію балиши. Йдеться про іранську державу ільханів. В кінці XIII століття, в період правління хана Гейхату, економічна криза змусила монголів ввести в обіг паперові гроші. Робилося це без жодних економічних розрахунків, з метою «вичавити» у населення додаткові кошти на фінансування ханського двору і державного апарату.

Друкувалися гроші в Тебрізі. Зберігся їх опис, зроблений Вассафом. На них був китайський друк, шахада арабською мовою і ханський титул Ірінджін Дорджи, отриманий ханом від тибетських лам (правитель Ірану сповідував буддизм). Населення улусу фактично оголосило бойкот новим грошам. У відповідь на це ханський уряд ввів смертну кару за відмову їх приймати.

Це призвело до того, що у всій державі була згорнута офіційна торгівля. Замість неї розцвів чорний ринок. Ситуація вийшла з-під контролю уряду, який змушений був терміново згорнути грошову реформу, відновивши у своїх правах срібні і золоті монети. Новий хан Газан наказав знищити не тільки вже надруковані паперові гроші, але навіть спалив самі друкарські верстати.

Про результати невдалої грошової реформи в державі ільханів добре знали в Золотій Орді. Ймовірно, саме в той період золотоординські хани вирішили повністю відмовитися від паперових грошей. Знову вони з’явилися в обігу на землях України лише в другій половині XVIII століття.

Аватара пользователя
Олег Бойко
Бунчужний
Бунчужний
Сообщения: 145
Зарегистрирован: 11 июн 2016
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 54
Пол: Мужской
Откуда: Шампань
Благодарил (а): 35 раз
Поблагодарили: 73 раза

Будівництво військового парку - музею в Козацькому

#20

Сообщение Олег Бойко » 21 апр 2017, 00:23

Золотая Орда
Один-Ок
Татарские кони не ждут похвалы –
Их учат по трупам скакать напролом.
Всего лишь четыре полёта стрелы
От ханской палатки до княжьих хором…

Поправ войлок власти всесильной ногой,
Сын Джучи презрительно сузил глаза:
Как русы дружины готовят на бой,
Острейшие копья задрав в небеса…

Твердыня?.. Скорее – забавный пустяк,
Соринка на долгом великом Пути…
Движенье Орды не замедлят никак,
Ни луки на стенах, ни крест на груди…

Великого хана короткий кивок
И тУмены с места сорвутся, взьярясь…
И крови напьётся стрела и клинок…
Багровые трупы… да красная грязь…

Штурм!.. в город ворвутся огонь и резня!
Безумство от боли и ужас в глазах…
И череп раздавит копыто коня…
И тело развалит безжалостный взмах…

А к ночи отправятся сборщики стрел –
Обыскивать павшую русскую рать…
Чтоб вырезать стрелы из раненных тел
И мелкие ценности с шеи сорвать…

Конину зажарят над жарким костром
И сыто затихнет ночная Орда…
Пред ханом наложница дрогнет бедром…
Как просто… стирать на Пути города…
***
Так было и будет ещё много лун…
Но смерть не обходит ни нищих, ни знать…
Над ханской могилой прогонят табун,
Чтоб место никто не сумел распознать…

А Русь… не потерпит кандальных оков!
Из пепла отстроит свои города…
И вырастит новых бесстрашных сынов!
Так было и будет. Так БУДЕТ ВСЕГДА.




* сын Джучи, внук Чингисхана - Бату; (монг. Бат хан; в русской традиции Баты;й
**тумен – подразделение всадников в составе монгольской армии XIII века, насчитывавшее, как правило, от 5 до 10 тыс. воинов.

Ответить

Вернуться в «Краєзнавство, історія, туризм та подорожі»