Тисни "Вхід", або "Реєстрація" та приєднуйся до нас!


Коли і чому гітлерівці знищили хутір Павлопіль

Про рідний край. Враження від подорожей та відпусток.

Модераторы: TEMA, Ksenia

Ответить
Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 22604
Зарегистрирован: 16 ноя 2008
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 2025
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 6983 раза
Поблагодарили: 11874 раза
Контактная информация:

Коли і чому гітлерівці знищили хутір Павлопіль

#1

Сообщение Kozak Taras » 29 окт 2017, 12:18

Изображение

Сьогодні навіть пересічний школярик на Черкащині якщо не знає, то десь колись щось чув про трагедію села Кортелісів на Волині, Хатині у Білорусії чи Лідіце у Чехії. І мало кому відомо про хутір Павлопіль, розташований на межі нинішнього Маньківського і Звенигородського районів, який пішов у небуття у жовтні 1943 року. Трагедія Павлополя свого часу була сприйнята чомусь як звичайний епізод війни, який, до того ж, трактувався по-різному. Подзвін по цьому, стертому з лиця землі хутору чувся всього лиш кільком його жителям, яким чудом вдалося уникнути участі тих, хто залишився там навіки. З часом і вони відійшли у вічність. Тож сьогодні нелегко відповісти на запитання, як і навіщо було знищено Павлопіль. І все ж спробуємо, відділяючи зерна правди від плевели вигадок і домислів.

На фото з архіву краєзнавця М.М.Бойка: колишні мешканці хутора І.С.Нечипоренко та Н.С. Ткачук зі своїми родинами на землі спаленого Павлополя.



Війна обійшла Павлопіль стороною. В перші місяці окупації німцям і поліцаям вистачало клопотів і без нього. А по тому хутір взагалі випав з поля їх зору. Навідувалося, правда, сюди декілька разів буцьке поліційне начальство в особі начальника поліції Монька з якимось півдесятком запроданців та якийсь німецький чин з комендатури, наказавши хуторянам беззастережно підкорятися новій владі і виконувати всі її накази. Та й, здавалося, забули про їх існування. Бо колгоспні ферми стояли порожніми, як і комора, яка того року так і не дочекалася збіжжя – пшениці й жита горіли вслід за відступаючими частинами Червоної армії, а те, що вціліло, осипалося на пні, оскільки мало залишилося тут жниварів. А те, що мали у власному обійсті, жінки, на яких перейшло в основному господарство, вміли заховати від непрошених зайд. Та й ліс, що оточував Павлопіль, відлякував окупантів. Отож хутір, що розкинувся віддалік великих доріг, жив своїм розміреним життям і ніщо, здавалося, не могло вибити зі звичної колії хуторян.

Проте… Саме ліс та віддаленість Павлополя від інших населених пунктів й відіграли свою роль у його подальшій долі. На початку серпня 1943 року на базі десантної групи, сформованій штабом партизанського руху при Військовій раді 1-го Українського фронту і закинутої на терени Уманщини, було створено партизанський загін імені Кутузова, який дислокувався в Пехівському лісі, що належав на той час до Буцького району. Отож партизани, яких приваблювали теплі оселі і селянський харч, стали натоптувати то групами, то поодинці стежку до хутора. Цілком очевидно, що окупанти знали про це, оскільки, як розповідали очевидці, сюди декілька разів приїздив і попереджав про якусь акцію, що готується ними, «високий блондин, який розмовляв ламаною російською мовою» і часто при розмові замість сполучника «якби» вживав слово «коби», через що його і прозвали Кобою. Партизанські командири, яким дослівно були передані ці застереження, спочатку досить скептично поставилися до них. Потому, виходячи з того, що Коба, який був не ким-небудь, а буцьким гебітскомісаром, вирішили все ж зустрітися з ним. Й згідно з однією існуючою версією, після тієї зустрічі Коба вже не повернувся до своїх одноплемінників. Тим часом буцька диверсійна група, здійснивши напад на тамтешню в’язницю, звільнила звідти близько тридцяти місцевих жителів. Врятовані від тортур, а то й неминучої смерті, люди були вкрай виснажені. Де переховати їх перед тим, як перепровадити до партизанського загону? Звичайно ж, в Павлополі, подалі від чужих очей.

Гітлерівці тим часом теж не сиділи, склавши руки, Тим більше, що «згори» один за одним надходили жорсткі накази: знайти і скарати зухвальців, виявити підпілля і «вийти» на партизанів. Високі чини скаженіли ще й тому, що майже водночас з акціями партизанів безслідно зник і Коба. Припущення, що він загинув від партизанської кулі, було відразу ж відкинуте слідчими гестапо: вбитим гебітскомісара ніхто не бачив, натомість в ході розслідування випливли деякі подробиці його неблагонадійності, насамперед надто гуманне ставлення до «тубільців» і навіть зносини з непевними особами. Стало відомо і про відвідини Кобою Павлополя. Особливо підозрілим було те, що останнім часом він навідувався туди сам, без охорони. Якщо ж додати й неарійське походження: напівчех, напівавстріяк...

Все це вимагало негайних дій, що мали бути відображеними у звіті.

Карателі увірвалися на хутір вранці, ще з першими променями сонця. Та ні партизанів, ні звільнених ними в’язнів там вони вже не застали. Даремно нишпорили вони по всіх хатах, горищах та погребах – усі ті пошуки були безрезультатними. Нічого не дав і допит хуторян, вчинений тут же. Налякані жінки і діти твердили в один голос: ніяких партизан вони тут ніколи не бачили. Сказати правду – означало відразу ж приректи на смерть всіх, бо доведений до їх відома ще в сорок першому році наказ окупаційних властей гласив: «У всіх селах і хуторах, де партизани знаходять притулок або одержують продовольство, відбирати всі продовольчі запаси, розстрілювати і вішати всіх посібників».

Та їхню долю і без зізнань вже було вирішено. Карателі, вхопивши облизня на хуторі, не могли все ж повернутися назад ні з чим – там чекали переможних реляцій. Шукати партизанів у лісі, повсякчас ризикуючи нарватися на кулю? Така перспектива їх не дуже приваблювала. Але ж мав хтось бути покараним? Тоді й пролунав наказ: всім вийти на вулицю!

Хуторян зганяли до гурту, не даючи навіть одягнутися як слід, не відповідаючи на їхні запитання: куди, навіщо? Натомість змусили виводити з хлівів і оборів корів, телят та свиней, після чого і людей, і їхню домашню живність погнали до колишніх колгоспних будівель. Тим часом зайди приступили до «роботи»: смолоскипом спалахнула одна, друга, третя хата. Полум’я охоплювало весь хутір. Коли ж худобу загнали до одного з вцілілих тваринницьких приміщень, людей, котрі з розпукою і жахом дивилися на свої охоплені вогнем садиби, поставили біля колишнього колгоспного погреба, в якому ще в довоєнні часи зберігали чи то кормові буряки, чи то картоплю. Поодинці, зі скрученими за спиною руками, їх ставили над погребом, а поліцаї, сокирою, обухом якої перед цим били горіхи, рубали їм голови і скидали понівечені, залитті кров’ю трупи донизу.

В книзі «Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941-1944 рр.)», знаходимо всього декілька рядків про Павлопіль, а саме, що розправу над мирними жінками й дітьми чинив каральний загін під командуванням буцького коменданта Котера. З цього, аж надто лаконічного повідомлення напрошується висновок, що до загону входили німецькі вояки. Проте звенигородський краєзнавець, колишній голова ризинського колгоспу імені Гришка Микола Мефодійович Бойко, з ініціативи і при безпосередній участі якого коштом жителів села Ризиного на місці спаленого хутора було відкрито пам’ятник загиблим жителям Павлополя, доводить, що в жахній розправі над хутором і його мешканцями були задіяні суто поліцаї як з Буків, так і з усієї округи. Особливо фігурують тут Ященко, Монько і Токовий, яким вдалося втекти від неминучої розплати. До цього залишається лише додати, що в шестидесятих роках минулого вже століття катюга Ященко, мешкаючи у Австралії, написав землякам листа, в якому каявся в «своїх гріхах» і запитував, чи буде йому прощення від властей. Той лист залишився без відповіді…

І ще. На пам’ятнику замордованим павлопільцям – всього 14 імен. Серед них читаємо: «Федір Павленко». Павленка помилково занесено до цього скорботного списку. Він залишився живим як і Ніна Темченко, Федір Варич, Ніна Ткачук та Іван Нечипоренко, котрим вдалося пробратися крізь заслони карателів.

Вже виходячи з цієї оповіді, бачимо, що на пам’ятнику вибито не всі імена загиблих хуторян, передусім – дітей. І то цілком зрозуміло. Вцілілі жителі Павлополя вже не повернулися до своїх згарищ, молодших доля розкидала по світу. Декілька чоловіків, які повернулися з фронту живими, не заставши тут своїх сімей, теж подалися світ за очі. Розповідають, що вчащав сюди після війни демобілізований Софрон Ткачук, який, будучи вправним ковалем, викував залізну огорожу і встановив її на братській могилі, в якій лежали його дружина і донька. Ото й все, що міг він зробити для своїх рідних і сусідів перед тим, як піти за межу вічності. Немає вже і очевидців трагедії, зокрема, Федора Павленка, якого бучани й жителі навколишніх сіл знали як чудового майстра своєї справи, котрий ще до недавнього часу давав нове життя тисячам годинників – наручним, настільним і настінним. Вони продовжують вираховувати хвилини і години вже іншим, не йому. Ось так і обривається зв’язок поколінь…

Але ж має хтось поіменно назвати імена всіх павлопільців, життя яких так нагло обірвалося в жовтні сорок третього?

Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Ответить

Вернуться в «Краєзнавство, історія, туризм та подорожі»