Вірші Галини Потопляк

Пожовтіли сади. Це життя розцвітає.
У майбутнє своє нам шляхи прокладає.
Розговілись поля. Перед Господом голі.
І пускають бруньки явори і тополі.

Перші квіти цвітуть, нас за руки торкають.
Заблудились літа і дорогу шукають
до тієї весни, що в нас юністю зветься.
І гукають її, може все ж озоветься.

Заблудились літа, бездоріжжя здолало.
Тепле літо старе між дерев заблукало.
Але руки його досі ще пам"ятають,
в"яжуть жовті вінки і ромашки вплітають.

Не шукайте доріг, мої спогади босі.
Трави вкриють шляхи і вітри стоголосі
понесуть нас туди, де цвісти буде нива.
Пожовтіли сади і земелька щаслива.
Г.Потопляк.

Димлять поля. Поля туманять.
Росою стелиться моріг.
Бузкові запахи дурманять
І весни падають до ніг.

Стоять розхристані берези.
Інтимно пахнуть косачі.
На вербах гнуться ірокези
Із маків сиплються мечі.

Вже обтрусила анемона
Свою немислиму красу.
Вже хміль розвісив свої грона.
Вже осока плете косу.

Вже на півонії мов кулі
Великі бубляхи й малі.
Вже підраховують зозулі
Мої літа і мозолі.

Димлять поля, парує нива.
Тремтить сльоза, вирує кров.
Яка зима і де ті жнива.
Сьогодні сонце, будь здоров.

Сьогодні вишня - наречена.
У дружках в неї дві верби.
Зелена яблунька - хрещЕна.
І всюди білі голуби...

Ловлю весни весільні звуки,
Топчу стежину через гай.
Моя весна, тримай за руки,
Не відпускай, не відпускай....
Г.Потопляк.

У літечка на сонячній вітрині
Стояли соняхи, волошки сині.
Жоржини у намітках з перкалю.
І сухоцвітки з присмаком жалю.

І хризантеми, вісники печалі.
І пелюстки акації опалі.
Стояли, як осінні вартові,
Майори і калачики живі.

А далі більше - ягоди, городина.
На кущиках незібрана смородина.
І яблука в глибокому коші.
І мед у сотах і нектар в душі.

А ще запаси на холодну зиму
Із м"яти, крес салату, кмину.
Під парасолькою петрушка, кріп.
А ще великий з перевеслом сніп.

Усе стояло рівними рядами.
І промовляло вустоньками мами.
І очками дивилося бабусі.
А десь зима у білому кожусі.

А десь вітри холодні і немилі.
А десь сніги і віхоли безсилі.
Безсилі, бо у нас всього доволі -
Дарів небес, що виросли у полі.

У літечка уже Медовий Спас.
І бражка в цебрику, наливочка і квас.
Ще молочина і кисляк в гладишці.
А ще узвар у череп"яній мисці.

А ще любов, ще зАтишок у хаті.
Ще благодать на Спасовому святі.
Ми маєм все, ми маєм землю, віру.
Не вистачає злагоди і миру.
Г.Потопляк.

А на місточку листя із верби.
А біля річки човник на приколі.
Жовтіють і байраки, і горби.
Так порожньо, так сирітливо в полі.

Куди поділась пташка із гнізда.
Пташата полетіли в край далекий.
Ще так далеко до зими й Різдва.
Та вже нема ні солоду, ні спеки.

Нема роси Купальської давно.
Вінків із хмелю, полину й метлиці.
Вже в бутлях переграло і вино.
Вже й ранки сиві, а не білолиці.

Час не стоїть, Кудись одно спішить.
А ми за ним ніколи не встигаєм.
Та треба просто мріяти і жить.
І осінь зустрічати по під гаєм.

І перший сніг чекати, і весну.
І не боятися, коли дощить і слизько.
Вже коник оре знову борозну.
Вже новий день на обрії, так близько.
Г.Потопляк.

Добра вам, людоньки, добра.
Любові в серці і в природі.
Пора вже, людоньки, пора
Збирать морозки на городі.

Засіять лан і поливать,
Щоб жито знов зазеленіло.
Пора вже білих мух чекать.
(Сказала й в серці защеміло).

Пора утеплювать льотки.
Із вуликів мервУ прибрати.
Радіти - ще цвітуть квітки
І сонце світить біля хати.

А листя жовте, аж горить.
Палає день вогнем багрянцю.
І хочеться спинити мить
І знімкувать її для глянцю.

І пити, пити (й не хмеліть)
Через найтоншу соломину.
Любіте, людоньки, любіть
Цю незрівнянну осенину.
Г.Потопляк.

Клопоталась мати, добігала днина.
Баба до ікони впала на коліна.
Дід читав молитву, ворушились вуса.
Линула молитва прямо до Ісуса.

У печі палало, трохи пахло димом.
В небі впала зірка над Єрусалимом.
Над селом летіла вогняна комета
І ловила хмари у свої тенета.

Мати метушилась, підкидала дрова.
Вже давно поснули вівці і корова.
Тихо на подвір"ї шелестить солома.
Всі чужі далеко, хатні усі вдома.

Нині вечір посту, святість, благовісти.
"Нумо Морозенку, йди ж бо кутю їсти" -
Кликав дід до хати Морозенка, кликав.
З Дідуха солому і колоссє смикав.

Ось тобі й по святах, Дідух догорає.
На городі попіл вітер розвіває.
На столі підлива із грибів, цибулі.
Сонце повернуло до весни й зозулі.

Дід поважно каже про врожай, худобу.
Про усіх померлих, що пішли до гробу.
Просить Бога втіхи від дітей, онуків.
Молиться й до неба простягає руки.

Кропить всіх водою від лихого ока.
Щоб росла пшеничка кущиком висока.
Щоб неслися кури, не міліли ріки.
Щоб земля родила нині і повіки.

Ось така родинна вечеря голодна.
Перед Водохрестям ніч була холодна.
А на ранок іній на хресті і ризі.
І вода свячена на плечах і кризі.
Г.Потопляк.

Заблоковані, заґратовані.
І зачинені, і сумні.
Перевтілені, недомолені
Ми корилися цій весні.

Ми замислені, ми приковані
Чи до ніченьки, чи до дня.
Наші помисли не приховані
І на відстані вся рідня.

Метри відчаю, відстань збільшена.
Маски щільно, що аж болить.
Чим, подруженько, ти потішена.
Чим наповнюєш кожну мить.

Може молишся, може каєшся.
Може плачеш... Терпиш, терпиш.
Через двері щодня вітаєшся.
Від неспокою ти не спиш.

Не засмучуйся. Будь з надією.
Зникне чорне і все бліде.
І над Божою, над Софією
Ясне сонечко знов зійде.
Г.Потопляк.

Вербо моя, вербо, вербо златоглава.
Я тебе сьогодні на руках тримала.
Котики ловила поміж снів і яві.
А вони у тебе теплі і ласкаві.
Сірі і шовкові, з блиском полум"яним.
Зранечку пригріті сонечком ласкавим.
Скроплені водою, пташкою приспівані.
І на довгих лозах радістю посіяні.
Вербо, моя сестро, вербо, моя доню.
Я тебе зігрію, поцілую в скроню.
І зірву лозину і на три розділю.
І піду стрічати Вербную неділю.
Буду йти снігами, в спеку, в дощ і в сушу.
Буду зігрівати котиками душу.
І Царя народів стріну, поклонюся.
Разом з цілим світом ще раз помолюся.
Ще раз і заплачу, буду і радіти.
Господи Всевишній, ми твої є діти.
Вівці норовливі... Ми так прагнем Слова.
А діяння наші кукіль та полова.
А хороші вчинки гинуть у поганих.
Сохне перша квітка на лугах весняних.
Без води пшениця. Курява по всьому.
І загнало горе всіх людей додому.
Господи, помилуй. Твої смерть і мука
Кожному, хто вірить, прямо в серце стука.
Прямо на долоню падає кровина.
І висить над світом чорна хрестовина...
Ой вербичко, думи. Думи мої кволі.
Розбрелись по світу, заховались в долі.
Нині знов неділя вербна, галаслива.
Хоч вона пророча, хай буде щаслива.
Г.Потопляк.

Сообщение **TANECHKA** » 02 июн 2022, 07:37

Слова Г. Потопляк, музика О. Сологуб
" Лелеки"

Як завжди у Галини Потопляк, до сліз

Форум села Козацьке