Євген Стеблівський. Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара.

Проза, поезія.

Модераторы: TEMA, TANECHKA

Аватара пользователя
Олег Петрович
Генеральний хорунжий
Генеральний хорунжий
Сообщения: 2817
Зарегистрирован: 20.11.2010
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 3576 раз
Поблагодарили: 3237 раз

Євген Стеблівський. Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара.

Сообщение Олег Петрович » 25 фев 2013, 19:30

Прочитав на днях книгу нашого земляка Євгена Стеблівського про драматичні події громадянської війни в нашій місцевості . Досить цікаво - рекомендую! В ній оповідь іде про Юрка Тютюнника,Семена Гризло,Нестора Махна,холодноярських героїв та інших народних отаманів. :ukr: Всі події тісно повязані з звенигородщиною.

Аватара пользователя
Леонід Мазира
Історик форуму. Генеральний значковий
Історик форуму. Генеральний значковий
Сообщения: 3069
Зарегистрирован: 14.12.2008
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Київ
Благодарил (а): 4235 раз
Поблагодарили: 2512 раз

Re: Євген Стеблівський. Звенигора.Повстанці.Шабля на комісара.

Сообщение Леонід Мазира » 26 фев 2013, 00:27

Ось невеличка рецензія на цю книгу
(Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!):
Це перший історичний бойовик про невідомі й трагічні події Звенигородсько-Таращанського повстання 1918 р. на території центральної України. В романі вимальовуються могутні дійові сили Вільного козацтва, яке стихійно продовжило в 1917-1921 роках традиції Наливайка, Хмельницького, Залізняка і Гонти.
В кожному селі навколо Черкас, Звенигородки, Чигирина, Шполи, Сміли, Кам'янки - зформовано дві-три бойові сотні, в кожному повіті - козацький кіш або полк - от звідки ця страшна сила! 70 000 збройних козаків, найбільш ідейних і відданих справі, організувало Вільне козацтво для підтримки молодої Української республіки в 1917-1918-му роках. І тільки незграбне керівництво уряду, страх перед власним народом і намагання верхівки по-доброму домовитись з більшовиками привели до роздроблення цієї сили, страшної кровопролитної боротьби наодинці і, в результаті - трагічної поразки всього повстанського руху.
Про бої Червоної армії з лісовими бандитами - вчила нас пропаганда Совєтів. Але насправді були важкі і кровопролитні бої організованих українських армій, полків і дивізій - проти більшовиків, денікінців, німецьких, польських, англійських, французьких, грецьких інтервентів. Були шалені повстання. І в цих боях найактивнішу роль мали саме козацькі з'єднання, страшна для ворогів козацька кіннота. "Нехай загинемо всі ми - але з нашої крові повстануть нові герої!" - таким був козацький девіз у найбезнадійніших битвах.
Саме козацькі з'єднання отамана Цвітковського й Юрка Тютюнника вибили німців з центральної України влітку 1918 року. А восени 1918-го повстанці вигнали їх з усієї України. Саме козацькі полки отамана Григор'єва на низькорослих степових конях вибили англійців, французів і греків з Одеси і усієї південної України в квітні 1919-го. Саме козацькі полки виганяли з України більшовиків і Денікіна в 1919-ому.
В романі докладно описані маловідомі бої, наприклад - на станції Бобринська, де звенигородськими козаками була повністю знищена 8-тисячна червона армія Муравйова - того самого, який вбивав хлопців під Крутами і влаштував криваву різню в Києві.
В "Звенигорі…" йде мова й про славний Перший Зимовий похід української армії під проводом генералів Омеляновича-Павленко й Юрка Тютюнника. Які майстерно зуміли вивести військо з "трикутника смерті", оточеного з трьох боків більшовиками, Денікіним і поляками - і вихором пройшлись тилами червоних і білих фронтів, звільняючи цілі області.
Не можна без сліз читати рядки про останній бій отамана Чорного Ворона, Василя Чучупаки чи звенигородського кошового Семена Гризла…
За півстоліття втопленого в крові спокою українці заплатили надто значною ціною. Ціною забуття - себе, своїх предків, своїх героїв, в мільйонах людських мізків, оброблених ядучим маревом совєцького летаргічного сну. Нам не дають жити звички вічного рабства. Розчинені в крові іони великого страху і самовбивства свободи. Хіба наші внуки колись відчують себе великою і вільною нацією.
Для цього вони повинні знати, якими сильними були наші предки.
Для цього комусь треба бути сильним сьогодні.

Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 18523
Зарегистрирован: 16.11.2008
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 4749 раз
Поблагодарили: 8191 раз

Re: Євген Стеблівський. Звенигора.Повстанці.Шабля на комісара.

Сообщение Kozak Taras » 26 фев 2013, 16:17

Останні гайдамаки Шевченківського краю (кінець 1920 – 1922 рр.) (за документами Державного архіву Полтавської області)


Віктор Ревегук
кандидат історичних наук
Сини мої, гайдамаки!
Степ широкий, воля,–
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі.

Тарас Шевченко.
Боротьба повстанців Холодного Яру за свободу і незалежність України впродовж 1917-1922 років стала однією з героїчних сторінок в історії України. Українці цього краю мали давні і славні вільнолюбиві традиції. Саме тут, в районі Корсуня, Черкас і Чигирина, зародилося українське козацтво. Звідти Б.Хмельницький у 1648 році підняв український народ на визвольну війну проти Польщі, а Чигирин став столицею української Козацької держави. Тут почався гайдамацький рух, який у ХVІІІ столітті охопив майже всю Правобережну Україну і прискорив падіння Речі Посполитої. У новітній час, у добу Центральної Ради, південна Київщина (нинішня Черкащина) стала центром формування загонів селянської самооборони, які дістали назву «вільного козацтва» і мали скласти основу українського національного війська.

Холодний Яр уособлював не лише один з багатьох ярів, яких так багато на Чигиринщині. Він став одним з основних осередків боротьби проти червоних і білих російських напасників, символом надії і незламності духу українського народу. Комуністи називали Холодний Яр «петлюрівською Запорізькою Січчю». Там зберігалися запаси зброї і продовольства, туди сходилися «мов із хреста зняті, батько з сином і брат з братом» (Т. Шевченко), щоб боронити свою землю від окупантів.

Боротьба холодноярців за волю України протягом 1920- початку 1921 років надзвичайно яскраво змальована в романі Юрія Горліса-Горського (Городянина-Лісовського) «Холодний Яр» [1]. Важко судити про достовірність подій і фактів, які описані в ньому, адже це – подані в художній формі спогади повстанця, які в більшості своїй не підтверджуються у доступних для автора даної розвідки документах.

Вивченню теми боротьби холодноярських повстанців передувала значна археографічна робота. Зокрема, в 1996 році В.Коротенко опублікував добірку архівних документів, які охоплюють період з березня по вересень І921 року і зберігаються в Державному архіві Полтавської області [2]. Цього ж року вийшла друком збірка документів і спогадів про героїзм і трагедію Холодного Яру [3].

Над темою повстанського руху в Україні давно і плідно працює Р.Коваль. Серед чисельних його публікацій слід виділити 33 ґрунтовних біографій отаманів Хородного Яру [4]. Проте цілісної праці про боротьбу повстанців нинішньої Черкащини проти червоних окупантів до цього часу не написано. Заповнити якоюсь мірою цю прогалину в історико-краєзнавчій літературі і є метою даного дослідження. Написане воно на основі радянських документів, а саме офіційних повідомлень партійних, військових і репресивно-каральних органів колишньої Кременчуцької губернії (1920-1922 рр.), що зберігаються в державному архіві Полтавської області і відзначаються тенденційністю і неприхованою ненавистю до українського національно-визвольного руху.

Після третього приходу російських більшовиків в Україну для повстанського руху склалися надзвичайно несприятливі умови. Давалася взнаки втома від трирічної боротьби з комуністичним режимом, а надії на повернення інтернованої в Польщі армії УНР виявилися ілюзорними. Після закінчення війни з Польщею і розгрому білогвардійців барона Врангеля червоні війська не були виведені з України і на початку 1921 року складали майже 1,2 млн. чоловік.

Різко збільшився і карально-репресивний апарат радянської влади. Протягом першої половини 1920 року боротьба з Повстанським рухом на Правобережній Україні покладалася на спеціальну військову структуру – управління тилом Південно-Західного фронту. 6 вересня цього року воно було реорганізоване у війська внутрішньої служби (ВНУС) УСРР, якими командував Р.П.Ейдеман. Із загонів і груп тилу Південно-Західного фронту, військ внутрішньої охорони (ВОХР) та особливих «загонів по боротьбі з бандитизмом» було сформовано 6 дивізій ВНУС, які підпорядковувалися Всеукраїнській Чека.

Наскільки велику небезпеку для комуністичного режиму становив рух опору українського народу видно хоч би з того, що це питання перебувало під постійним контролем ЦК РКП/б/ і особисто Леніна. 6 грудня І920 р. він підписав постанову, згідно якої загальне керівництво військами у справі боротьби з повстанцями покладалося на головнокомандуючого збройними силами РСФРР С.С. Каменєва. Війська ВНУС УСРР були вилучені із загальної структури ВНУС РСФРР і передані в безпосереднє підпорядкування М.В.Фрунзе, який на той час виконував обов'язки командуючого радянськими збройними силами України і Криму. Для покращення організації боротьби Червоної армії з повстанським рухом територія України була поділена на п’ять районів, так званих тилів.

У кожному повіті Кременчуцької губернії, яка була створена згідно постанови ВУЦВК від 30 липня 1920 р., були призначені начальники бойових дільниць з числа командирів військових з’єднань Червоної армії, які там перебували. З метою координації дій військових органів з місцевою владою при начальнику Кременчуцької губернської дільниці була створена постійно діюча військова нарада по боротьбі з бандитизмом (далі – «нарада»), до якої крім начальника дільниці, ввійшли секретар губкому КП/б/У, голова губвиконкому, голова губЧека, продовольчий і військовий губернський комісари. Очолив її голова губвиконкому, він же – секретар губкому КП/б/У О.К.Сербиченко. Такі ж «наради» були створені і при начальниках повітових бойових дільниць і, навіть, в окремих, найбільш охоплених повстанським рухом, волостях.

Загальне керівництво боротьбою з повстанським рухом в Україні здійснювала створена 21 січня 1921 р. постійна нарада у справах боротьби з бандитизмом при командуючому збройними силами України і Криму (згодом – при Раднаркомі УСРР). Вона координувала дії Червоної армії, партійних, радянських і каральних органів УСРР.

Червона армія, яка складалася переважно з насильно мобілізованих селян, була ненадійною опорою більшовицького режиму у боротьбі з повстанським рухом, теж в основному селянським. Саме до них зверталися повстанці – гайдамаки Холодного Яру в одній із своїх листівок (подаю мовою оригіналу): «Товарищи красноармейцы! Довольно вам идти за палачами и проливать невинную кровь нашего кормилица трудового народа й самих себя.

Мы, гайдамаки холодноярского округа, борющиеся за освобождение украинского народа, а также пресекающие в корне бандитизм профессиональный, предлагаем вам бросить оружие и идти домой или переходить в наши ряды й общими силами сбросить ярмо коммунизма. Долой жуликов-диктаторов! При добровольном переходе в наши ряды за службу в рядах коммунистов не наказуем и не убиваем, а принимаем как раскаявшихся своих братьев.

Да здравствует поднявший оружие против врагов трудового народа грабителя-коммуниста.

Активный гурток Гайдамаков округа Холодного Яру.

1921 року, 8 квітня» [5].

Знаряддям боротьби комуністичного режиму проти українського народу стали підрозділи Червоної армії, які були сформовані з іноземців, так званих інтернаціоналістів, жителів російських губерній, військ ВУЧК і комуністичних частин особливого призначення (ЧОН). «Червоноармійці з північних губернії, не зв’язані з місцевими умовами, є стійкішим елементом», – говорив З.Мальцев, який протягом 1920-1922 років очолював ВУЧК, а до того ходив у заступниках Ф.Дзержинського.

Налякане розмахом народної боротьби проти більшовицького режиму керівництво РКП/б/ на чолі з Леніним вирішило на X з’їзді партії (березень 1921 р.) створити окрему комуністичну гвардію в особі частин особливого призначення (російською – ЧОН), куди залучалися комуністи і комсомольці обох статей віком від 17 до 50 років. В обов'язковому порядку комунари (так вони офіційно називалися) мали оволодівати професією карателя в позаурочний час та у вихідні дні. ЧОН мали структуру підрозділів Червоної армії. Перші кроки по формуванню комуністичного загону в Черкасах були зроблені ще у квітні 1920 р. , але військовою справою зголосилося оволодіти лише 37 чоловік і від цієї затії довелося тимчасово відмовитися. У лютому 1921 р. з комуністів і комсомольців Черкас була сформована рота, яку у червні цього ж року включили до Кременчуцького полку ЧОН [6].

До боротьби з українськими повстанцями залучалися і загони єврейської самооборони (саме для цього вони були створені). Влітку 1921 р. в них налічувалося: у Черкасах – 600 чоловік, Смілій і Городищі – по 700. На озброєнні вони мали 550 гвинтівок, 2 кулемети, 17 тисяч набоїв і 200 гранат. У селі Златополе єврейський загін самооборони налічував 300 чоловік і мав на озброєнні 200 гвинтівок і один кулемет [7]. Зважаючи на те, що ці нерегулярні військові формування поступово перетворювалися на зграю мародерів, начальник тилу Кременчуцької губернії наказав їх розформувати і включити до складу міліції або трудових частин Червоної армії, але 27 липня 1921 р. «нарада» при Раднаркомі УСРР роз’яснила, що загони єврейської самооборони мають і надалі залишатися у місцях з компактним проживанням єврейського населення [8].

У зв’язку з розвитком масового повстанського руху органи радянської влади розуміли, що робити ставку в боротьбі з ним лише на грубу військову силу є справою безперспективною і викликає ще більший спротив українського населення. Тому вони намагалися створити собі опору на селі в особі комітетів незаможних селян (КНС) та набраної з місцевих жителів міліції – звичайної і промислової. У більшості своїй міліція формувалася з дезертирів, демобілізованих червоноармійців і декласованих елементів. Чигиринська повітова міліція мала складатися з 276 молодших і 29 старших міліціонерів, 50 чоловік кінного резерву і по 5 кінних міліціонерів на кожний з 5 міліцейських районів.

В Олександрійському повіті згідно штатного розпису мало бути 1045 міліціонерів, але на кінець квітня 1921 р. в наявності було лише 763. Як вказувалося в протоколі повітової «наради», це був «темний елемент», набраний з військовополонених врангелівської армії і трудармійців робітничого батальйону, позаяк через незадовільне матеріальне забезпечення добровільно йти в міліцію мало хто хотів. В результаті серед міліціянтів відсутня була дисципліна, а боєздатність і «благонадійність» перебували на низькому рівні. Більш-менш відданими радянській владі вважалося не більше третини з них [9].

Не в кращому становищі знаходилася і промислова міліція Кременчука. Її особовий склад розміщувався у напівпідвальному приміщенні, яке взимку не опалювалося. На міліціонерах не було навіть білизни: на голому тілі – рвані штани і фуфайка, ноги обмотані брудним ганчір’ям, в одязі – повно паразитів. Замість чобіт у квітні 1921 р. їм було видано 300 пар лаптів. Спали міліціянти на збитих із трьох дошок тапчанах без матраців. Продовольче забезпечення було мізерним, гарячі страви відсутні [10]. Напівголодне існування міліціянтів штовхало їх на «самозабезпечення». Тому селяни дивилися на них як на грабіжників і мародерів.

З кінця 1920 р. в боротьбі з повстанським рухом радянське командування почало застосовувати принцип ударності, який полягав у максимальному зосередженні військових, агентурних і карально-репресивних сил в окремих найбільш охоплених повстаннями районах – так званих «чорних волостях», де була повністю ліквідована радянська влада. Крім чисто військових дій, в них посилювалася «чекістська робота», тобто терор проти населення, створювалася розгалужена мережа таємної агентури Чека («сексотів») і збройних загонів КНС, влаштовувалися засідки на шляхах можливого пересування повстанців [11]. Для безпосереднього керівництва боротьбою з повстаннями на волосному рівні створювалися особливі «трійки» у складі голови волосного виконкому, голови КНС і військового начальника. Їм надавалися надзвичайні повноваження щодо організації і розпуску сільських рад і ревкомів, якщо вони не влаштовували комуністів, та створення мережі «сексотів». Водночас «трійки» були і органами позасудової розправи над селянством. За їх рішеннями проводилися арешти, допити і виносилися вироки, які часто закінчувалися розстрілами.

Пізньої осені 1920 р. холодноярські повстанці зазнали тяжких втрат. По-перше, їм доводилося воювати за несприятливих для ведення партизанської війни зимових умов, позаяк голий ліс демаскував їх місцезнаходження і не давав змоги надійно заховатися або непомітно підійти до ворога. По-друге, після припинення активних дій на фронтах громадянської війни вся військова потуга Червоної армії була кинута на внутрішній фронт боротьби з повстанським рухом.

5 листопада 1920 р. поблизу Іван-Города 2-м кавалерійським полком Червоної армії був розбитий загін отамана Пилипа Хмари, який налічував 300 піхотинців і 120 кавалеристів. За даними радянського командування повстанці втратили близько 150 чоловік. У бою загинув і відомий отаман Кібець (Микола Бондаренко).

Пилип Хмара народився близько 1885 р. в селі Квітна Чигиринського повіту. В роки першої світової війни служив унтер-офіцером російської армії. Повстанський загін організував після завершення основних польових робіт у серпні 1919 р. Боровся з денікінцями і більшовиками. Переважно діяв у Чорному і Гутянському лісах та в районі Холодного Яру – на теренах Олексан­дрійського, Чигиринського і Знам’янського повітів. Мав двох братів, які загинули в боротьбі за волю України.

З рештками свого загону (близько 100 чоловік ) П.Хмара відірвався від переслідування і пішов у район Звенигородки. Під час каральної операції червоні виловили 1065 дезертирів – українських юнаків, які ухилялися від служби в Червоній армії, та захопили 28 гвинтівок і два револьвери. З кількості захопленої зброї зрозуміло, що повідомлення червоних про втрати повстанців були явно перебільшеними. 5 грудня 1920 р. П.Хмара об'єднався із загонами отаманів Ларіона Загороднього та Семена Гризла і повернувся на попереднє місце свого базування в районі Мотронинського монастиря.

Ларіон Загородній народився 1897 року в селі Комарка Златопільської волості Чигиринського повіту. Під час першої світової війни служив командиром взводу у російській армії. У повстанському русі з 1918 р. За даними Р.Коваля, був значковим у Степовій дивізії Костя Блакитного, чатовим Чорноліського полку П.Хмари, командиром 1-го Холодноярського кінного полку, воював у Чигиринському, Олександрійському, Єлизаветградському та інших повітах. Червоні вважали, що Л.Загородній у 1920 р. перебував у складі загону отамана Василя Кваші, пізніше виділився з нього і створив власний загін, який у кінці 1920 р. нараховував 30 кінних і 20 піших повстанців.

Семен Гризло – уродженець містечка Кальниболота Звенигородського повіту, один з організаторів «вільного козацтва», мав військове звання сотника армії УНР. Як повстанський отаман діяв у Холодному яру, на Черкащині, Уманщині і Звенигородщині.

Одним з найбільших збройних формувань повстанців, що діяло в 1920 р. на Черкащині, був загін отамана Голого (Трохима Бабенка) – уродженця села Хрещатик Черкаського повіту. Ще за часів Гетьманщини йому вдалося створити значну підпільну «петлюрівську» організацію, яка охоплювала район Черкас-Городища-Млієва-Білозір’я. На її базі в період Денікіщини виникло велике повстанське з’єднання, що складалося з декількох загонів, які очолювали колишні офіцери російської та армії УНР. Зокрема, начальником штабу з’єднання був уродженець Млієва Попудренко, піхотою командував прапорщик Мінько (псевдо – «Лебідь»), окремими загонами – Заєць, Проценко та ін. Закликаючи селян до зброї, отаман Голий говорив: «Добродії, борімося за Україну, бо як вступлять більшовики, то заберуть ваші бички-телички і останні сорочки» [12].

Невдоволена продрозкладкою і насильницькою мобілізацією до Червоної армії сільська молодь поповнювала ряди повстанців. Згідно явно перебільшених даних штабу 11-ої дивізії Червоної армії під командою Голого знаходилося 27 тисяч повстанців і 5 тисяч співчуваючих з місцевого населення [13].

У кінці жовтня 1920 р. повстанці Голого були розсіяні в Уманьському повіті будьоннівцями 1-ої Кінної армії, які направлялися з польсько-радянського на врангелівський фронт, і 1-го листопада перейшли до Черкаського повіту. За даними червоних, сили повстанців на той час становили близько 7 тисяч чоловік, але серед них було багато жінок. Ймовірно, це були сім’ї повстанців, які тікали від червоних карателів, їх переслідувала 11-а дивізія і 93-ій полк червоних. У жорстоких боях, які тривали чотири дні (з 3 по 6 листопада ) повстанці Голого були розбиті в районі Городища і почали здаватися, командири підрозділів загинули, але отаман з частиною загону відірвався від переслідування і перейшов у район Млієва. Червоним вдалося виявити його 1-го грудня. За їх даними, під командою Голого перебувало 150 піхотинців і 50 кіннотників. Поблизу Черкас їх знову настигли червоні війська і в черговий раз розсіяли. Голий із 17 повстанцями зник у невідомому напрямку.

Отже, у грудні 1920 р. основні сили повстанців, що діяли на Черкащині, були розгромлені або розсіяні по навколишніх селах і хуторах, але ядро їх загонів збереглося. У боях з червонили загинули отамани Кость Блакитний, Чорний Ворон (Микола Скляр), Семен Гризло, Василь Кваша, Кібець (Микола Бондаренко) та ін.

Проте уже в січні 192І р. таємна агентура Чека повідомляла, що в Холодному Яру знову відбудовані землянки та інші укриття, які були зруйновані під час каральних операцій червоних військ у кінці 1920 р. 21 січня 1921 р. «сексти» доносили, що отаман Голий в районі Млієва знову зібрав загін із 30 повстанців. 17 лютого він звернувся до жителів Черкащини з листівкою, в якій говорилось:

«Козаки! Час лютий настав. До зброї, настає весна. Коли ви маєте хоч трохи гайдамацької крові – пора до діла. Що робиться навколо вас? Що роблять з вами ваші жидівські наймити? Як над нами знущаються. Брати! Жиди вами правлять. А нащо ножі? Пора встати, славу-волю здобувати. Наша країна – наша воля.

1921 року 17 лютого. Голий» [14].

В іншій листівці, видрукуваній навесні 1931 р. (дата на ній відсутня), отаман Голий словами українського національного гімну знову звернувся до селян:

«Шановне селянство! Пора проснутись. Ще не вмерла Україна, і слава і воля. Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля. Згинуть кацапи і жиди, як роса на сонці, запануємо і ми, браття, у своїй сторонці...

Аж тоді ми будемо панувати на своїй Вкраїні, як не буде у нас ні кацапів, ні жидів.

Геть зрадників з України. Смерть кацапам і жидам. Хай живе самостійна, незалежна Україна! Горе тому, хто посміє обіжати селян. Селяни, до зброї!

Отаман повстанців Голий» [15].

Із змісту листівки може скластися враження, що намагаючись розбудити національні почуття українського селянства, Голий у той же час виступає як запеклий русофоб і юдофоб. Але не потрібно робити поспішних висновків. Заклики «бити кацапів і жидів» виходили з того, що носіями радянської влади у її більшовицькому варіанті здебільшого були чужинці – росіяни та євреї, а українці, як і за часів Речі Посполитої та Російської імперії, перебували на становищі уярмленої нації. В очах пересічного селянина-українця, тероризованого чекістами і продзагонами, радянська влада була владою чужою, грабіжницького і окупаційною. Селяни-українці лише хотіли бути господарями на своїй землі і хазяїнами власної долі. Носіями цих прагнень і виступали отамани повстанських загонів. Тому їх заклики знаходили живий відгук серед українського селянства.

Найбільш надійним осередком повстанців (за висловом червоних, «ярим гнездом бандитизма»), як і раніше, залишалося село Мельники, населення якого всіляко сприяло і надавало підтримку гайдамакам [16]. Загальне керівництво повстанцями здійснював Головний отаман Холодного Яру Іван Деркач. У січні 1921 р. він схилявся до думки про припинення збройної боротьби з більшовиками. На переговори з ним були послані представник політвідділу 2-ої дивізії Червоної армії (начальник – О.Ленговський) Мозаров та Іван Петренко – колишнім голова Холодноярського окружного повстансько­го комітету, який у кінці 1920 р. здався за амністією радянській владі, але І.Деркача вони не знайшли. 31 січня для ведення переговорів з представниками радянської влади прийшли чотири його представники, але переговори ні до чого не привели і боротьба продовжувалася за несприятливих зимових умов [17]. Після того, як частина амністованих повстанців була ув’язнена і кинута до підвалів Чека, І.Петренко втік з-під арешту і повернувся до Холодного Яру.

В ніч на 9 лютого 1921 р. поблизу Ярошевського цукрового заводу загін отамана Пугача у кількості 8 чоловік під час збройної сутички захопив і роззброїв 5 червоноармійців, з них двох важкопоранених, один з них незабаром помер. Того ж дня цей же загін перехопив делегатів Ярошевського цукрового заводу, які поверталися з наради у райцукрі в Бобринську і відібрав у них документи та 300 тисяч карбованців [18].

В документах Чигиринської повітової «наради» зазначалося, що в лютому 1921 р. в районі Холодного Яру вже зібралося більше 100 повстанців під командою колишнього штабс-капітана російської армії Сидора Темного, Івана Деркача та ін. Їм на допомогу з Полтавської губернії прийшов повстанський загін чисельністю 150-300 чоловік, але хто ним командував, чекістам встановити не вдалося. Можна лише здогадуватися, то це був загін отамана Нагірного, який базувався на дніпровських островах і діяв по обидва боки Дніпра.

Нагірний (Іван Савченко) – уродженець села Вереміївки Золотоніського повіту, делегат 3-го Всеукраїнського військового з’їзду, член партії українських есерів. До повстанського руху долучився за часів Денікінщини. Зв’язок з Холодноярським повстанським комітетом почав підтримувати з вересня 1920 р.

З настанням весни повстанці активізували боротьбу проти більшовицького режиму. Чигиринський повіт за словами повітового військового комісара Турусова став «притулком бандитів». Сюди сходилися повстанці з інших повітів Правобережної України та із Задніпрянщини. Зокрема, з Черкаського повіту прибув загін невстановленої чисельності . По дорозі він розігнав комнезам у Куликівці і розшукував «радянських працівників» у Деменцях, але вони встигли завчасно поховатися [19]. Центром повстання став район Медведівки, Мельників і Холодного Яру. У березні 1921 р. тут зібралося уже більше 10 загонів. Загони отаманів П.Хмари, Л.Загороднього, І.Деркача і Назара Стодолі (справжнє ім’я його невідоме) значно поповнилися за рахунок сільської молоді, яка рятуючись від насильницької мобілізації до Червоної армії, ішла до лісу, щоб боронити рідну землю, а не воювати за чужі імперські інтереси. Згідно радянських агентурних даних, у повстанських загонах налічувалося близько 400 піхотинців і 200 кавалеристів.

Після завданої червоними військами поразки у Золотоніському повіті отаман Чорний (Гаврило Куреда) переправився через Дніпро і перейшов у межі Черкаського повіту. Народився він 1897 р. в селі Борисівці Дем’янівської волості Переяславського повіту. За фахом – учитель, згодом – прапорщик російської армії, учасник антигетьманського повстання. Діяв у Переяславському, Золотоніському, Пирятинському, Хорольському та Черкаському повітах.

У Олександрійському повіті активізували боротьбу невеликі повстанські загони отаманів Шевченка, Степаниці, Іванова, Коцюка і Бубчика. На початку 1921 р. вони об’єдналися під спільним командуванням Максима Терещенка. Перша вірогідна згадка про його участь у повстанському русі пов’язана із Степовою дивізією К.Блакитного, де він командував артилерійською батареєю, згодом був помічником отамана П.Хмари, начальником штабу і кулеметної команди об'єднаного повстанського загону в 1920 р. Боротьбу вів переважно у районі Чорного лісу. У січні І921 р. на з’їзді отаманів Чигиринщини у Цвітній був призначений начальником Холодноярського повстанського штабу.

Як зазначалося на засіданні Кременчуцької губернської «наради» в Чигиринському повіті «радянської влади немає, радянські працівники тероризовані, гарнізон розкладений» [20]. У березні 1921 р. він складався лише з 50 червоноармійців. Оточене повстанцями місто фактично перебувало у стані облоги. Робота повітової «трійки» (голова – Островський, члени – Антонов і Філіппов) була паралізована. Побоюючись нападу повстанців на Чигирин, члени парткому КП/б/У і повітвиконкому незмінно день і ніч несли караульну службу.

Чисельні повідомлення органів радянської влади вказували на наростання повстанського руху на Південній Київщині, як і по всій Україні. При цьому підкреслювалося, що всі повстанці – «кавалеристи, чудово одягнуті і озброєні». Ось деякі приклади успішних дій повстанців навесні 1921 р. 19 березня загін Л.Загороднього напав на контору лісорозробок поблизу села Капітонівки Оситнянської волості, де вбив одного агента загороджувального загону і забрав більше 1,5 млн.крб. 20 березня каральний загін червоних, до складу якого входив Полтавський кавалерійський ескадрон, повітова міліція і члени парткому, між селами Яничі і Цвітне потрапив у засаду. Під час бою повстанці вбили начальника Медведівської районної міліції Христича і захопили кулемет «Максим» з тачанкою і 9 лентами. Командир ескадрону Тімохін перейшов на бік повстанців. Того ж дня загін Л.Загороднього здійснив напад на станцію Сердюківку Черкаського повіту, під час якого було вбито 4 червоноармійців і захоплені телефонні та телеграфні апарати. 23 березня в селі Янівці Триліської волості повстанці вбили 7 продармійців Медведівського райпродкому, які займалися «викачкою» хліба у місцевих селян.

На початку квітня 1921 р. в Чигиринському повіті вже зібралося близько 2 тисяч повстанців, більшість яких були на конях, що забезпечувало їх високу маневреність. Згідно повідомлень Чигиринської міліції, загони поділялися на чотири групи, якими командували Ільченко з хутора Хмирівки, Семен і Олексій Чучупаки, Микита Токовенко, Олександр Проценко і Гребенюк із села Мельників, Щериця з Боровиці і Яків Синьощокий з Медведівки. Більшість сіл Чигиринського повіту знаходилася під контролем повстанців. Загони П.Хмари і М.Терешенка базувалися в лісах поблизу села Цвітне Чигиринського повіту та Маржаново і Нерубайки Олександрійського повіту, І.Деркача – поблизу Мельників і Мотронинського монастиря, Л.Загороднього – у Ставидлянській волості та між селами Лебедин і Капітонівка.

Пожвавлення повстанського руху викликало значну тривогу органів радянської влади. Проти повстанців, які зосереджувалися навколо Холодного Яру, була підготовлена велика каральна експедиція, яка прибула до Медведівки. Про її прибуття селяни завчасно попередили повстанців, які в ніч на 5 квітня непомітно проникли в село і напали на червоних. Під час бою, який тривав більше двох годин, було вбито 9 червоноармійців. Повстанці захопили 18 коней із сідлами, що було значною здобиччю, і на світанку відійшли до лісу [21]. Каральна операція червоних була зірвана.

Протягом квітня-травня 1921 р. повстанці декілька разів громили органи радянської влади у Медведівці, Головківці, Вищих Верещаках, Краснопіллі, Ульянівці, Яровому, Мельниках, Трилісах та ін. 21 травня загін Л.Загороднього чисельністю у 300 шабель з трьома кулеметами захопив Нечаївку, Гуляй-Город і Вергуни. Члени комнезамів, виконкомів сільських рад і кінна міліція втекли до села Ліски під захист гарнізону червоних. Наступного дня цей же загін захопив Плескачівку, Сумки і Жаботин, а 23 травня – Балаклієво і у район Старопілля-Буди Черкаського повіту [22].

Тактика повстанців полягала в тому, щоб уникаючи відкритих боїв з регулярними частинами Червоної армії, несподівано нападати на окремі її підрозділи і міліцію, ліквідовувати сільські і волосні виконкоми та комнезами і знищувати їх документи, особливо ті, що стосувалися збору продрозкладки.

Під час нападів на каральні загони червоних і місцеві органи радянської влади повстанці часто виступали під виглядом регулярних частин Червоної армії і під червоними прапорами. Так, загін повстанців 3 квітня перевдягнутий у форму кавалеристів Будьонного пройшов через Мельники і Головківку, де побив голів волвиконкому і комнезаму і знищив діловодство цих установ. Рано вранці 7 квітня повстанський загін чисельністю до 200 кавалеристів захопив Медведівку, де розгромив районну міліцію (11 міліціонерів було вбито, двоє поранено, решта – розбіглася). Повстанці ліквідували також голову волосного комнезаму Микиту Строгацького і трьох комнезамівців, яких звинуватили у співпраці з Чека.

Напади перевдягнутих у червоноармійські однострої повстанців були повною несподіванкою для більшовицького режиму. Тому 9 квітня 1921 р. Чигиринська повітова «нарада» зобов’язала місцевого начальника тилу і військового комісара встановити особливий знак, який би відрізняв червоноармійців від перевдягнутих повстанців, а також пароль і особливу форму зв’язку між червоними військами. Учасники «наради» вирішили сформувати з кавалерійських частин Червоної армії особливий каральний загін і разом з військовим трибуналом відправити до Медведівки для відновлення там радянської влади. Щоб залякати селян, було вирішено за кожного вбитого червоноармійця чи «радпрацівника» розстрілювати по 10 заручників [23].

Засідання повітової «наради» закінчилося традиційним проханням до губернських властей надіслати додаткові військові сили. І вони були надані. У квітні до Чигиринського повіту прибув 522-ий піхотний полк, а у травні – 21-а кавалерійська бригада Червоної армії чисельністю більше 4 тисяч бійців. Проте їх дії проти повстанців виявилися малоефективними: при наближенні червоних військ вони розділялися на дрібні загони і розбігалися в різні боки. Тому радянське командування вирішило поставити в окремих селах повіту постійні гарнізони і створити для боротьби з повстанцями два мобільних ударних загони по 250 чоловік у кожному. У кінці квітня військові залоги червоних уже стояли у Медведівці і Цвітній, а на початку травня – у Златополі і Ставиднах.

Починаючи з весни 1921 р., радянська влада в боротьбі з повстанцями все більше покладалася на спеціальні війська Всеукраїнської Чека, а також на комуністичні частини особливого призначення (російською – ЧОН). У червні 1921 р. у відання ВУЧека перейшла охорона залізниць, водних шляхів сполучення та інших важливих стратегічних об’єктів. ;На початку липня відбулася чергова реорганізація військ ВУЧека. Суть її полягала в забезпеченні місцевих органів Чека необхіною кількістю військ для здійснення каральних операцій проти населення. У кожному губернському місті УСРР розташовувався батальйон військ Чека від трьох до шестиротного складу, а при управлінні військами Чека в Харкові – окрема бригада.

Якщо в РСФРР по закінченню громадянської війни повітові Чека були ліквідовані, то в Україні в окремих охоплених повстанським рухом повітах їх зберегли. Наприкінці 1921 р. в решту повітів були призначені спеціальні уповноважені губЧека зі штатом у 10-15 чоловік. Крім того, в повітових управліннях міліції створювалися політичні відділи, так звані політбюро. Згідно таємної інструкції очолювати їх мав «обов'язково надійний комуніст не менше, ніж з річним партійним стажем». Начальника політбюро затверджував місцевий комітет КП/б/У і губЧека.

В коло обов'язків політбюро входив контроль над суспільним і громадським життям населення повіту, вкорінення «сексотів» до складу опозиційних партій, підпільних груп, церковних громад і повстанських загонів. Таємними інформаторами Чека мали бути всі комуністи і їм співчуваючі. Для останніх це було випробування на вірність більшовицькому режимові. Агенти політбюро працювали за таємними інструкціями секретно-оперативного відділу губЧека. Їх зарплата була набагато вищою, ніж у міліціянтів, а різницю в окладах вони отримували із секретного фонду губЧека [24]. Платних «сексотів» повітові політбюро мали тримати близько 10 чоловік, але за згодою губЧека їх могло бути і більше. Решта працювали «на громадських засадах». Вербували «сексотів» головним чином з числа нестійких елементів, кримінальних злочинців і амністованих повстанців, яких змушували в такий спосіб «спокутувати вину» перед радянською владою.

Послані для боротьби з повстанцями червоноармійські частини фактично були переведені на самозабезпечення, позаяк продовольче постачання за нарядами губвоєнпродпостачу було нерегулярним і, до того ж, одержати продукти без хабара було майже неможливо. Хабарі постачальники брали головним чином цукром і тютюном. Це офіційно визнавало і радянське командування [25]. Тому по відношенню до українського селянства червоноармійці поводили себе як грабіжники і мародери.

У квітні 1921 р. перед Великодніми святами на базар у містечко Медведівку з’їхалося багато селян, особливо з придніпровських сіл і хуторів. Щоб купити продуктів, прибули люди з Полтавської і Херсонської губерній. Вдови продавали з себе останню одежину, щоб купити корову для молока дітям або миску борошна. Але в середині дня базар оточили червоноармійці і почали проводити поголовну «реквізицію»: хапали поросят, корів, телят, полотно, борошно, сіль, сало та інші продукти харчування. «Боже, Боже,– писав невідомий учасник подій, – скільки було плачу нещасних вдів і сиріт», але червоноармійці були невблаганними. Поряд з вилученням харчів, худоби і предметів домашнього вжитку відбувалася і «реквізиція грошей». У кого знаходили українські гроші,– половину червоноармійці рвали, а половину ховали за халяви, радянські – ховали по кишенях штанів, «керенки» – в бокові кишені, а царські – за пазуху. Нагайки ходили по головах людей, які намагалися врятуватися від грабіжників. Чулися крики, стогони і прокляття на адресу карателів [26].

Такі дії викликали в українських селян неприховане вороже ставлення до червоноармійців. Як відверто визнавав Чигиринський райпродкомісар Пєтухов, «всі абсолютно селяни проти радянської влади» і підтримують повстанців.

Основним завданням органів радянської влади, Червоної армії і репресивного апарату було придушення повстанського руху з тим, щоб безперешкодно і фактично безоплатно забрати в українських селян за продрозкладкою хліб та інші продукти харчування. Позаяк селянство чинило цьому грабежу запеклий опір, вилучити в нього хліб можна було лише з допомогою збройної сили. Виступаючи в листопаді 1920 р. перед продкомісарами Кременчуцької губернії, голова Особливої продовольчої комісії 2-ої Запасної армії Гольберг повчав своїх підлеглих, як досягти виконання продрозкладки ударними методами. Для цього потрібно було оточувати по черзі села військами і ставити ультиматум: або селяни віддадуть радянській владі хліб добровільно, або село буде піддане повному розгрому аж до розбирання хат включно [27].

Масові селянські повстання в Росії і Україні та моряків у Кронштадті змусили Леніна відмовитися від політики «воєнного комунізму» і в березні 1921 р. перейти до нової економічної політики. Проте очолюваний Х.Раковським комуністичний уряд України все ще продовжував вибивати з селян хліб за продрозкладкою. Причина полягала в тому, що з урожаю 1920 р. в Україні станом на 1-е січня 1921 р. було зібрано лише 35 млн. пудів хліба, що становило 21,2 відсотка планового завдання. У зв’язку з цим, 30 травня 1921 р. Х.Раковський відправив на ім’я голови Кременчуцького губвиконкому телеграму, в якій вимагав «вжити всіх заходів до виконання даного вашій губернії наряду на вивіз продовольства» [28].

«Викачуванням» хліба з Кременчуцької губернії , крім всіх інших організацій і структур, займалася і Особлива продовольча комісія 2-ої армії з допомогою 21-ої бригади. У травні 1921 р. для продроботи сюди було додатково перекинуто ще 500 штиків. Повіти губернії були розбиті на окремі райони з райкомендатурами на чолі. Їм на допомогу направлялися експедиційні загони Червоної армії з особливими «ревтрійками», до складу яких входили представники повітового парткому КП/б/У, політбюро і військового командування. «Ревтрійки» мали надзвичайні повноваження, у тому числі право чинити суд і розправу над непокірними селянами. Лише протягом 1-9 квітня 1921 р. за вироком чигиринської повітової «трійки» було розстріляно 29 «бандитів» – селян, які не сприймали радянської влади і боронили свою землю від чужинців [29].

Зважаючи на масовий опір селянства, продукти харчування забирали там, де їх можна було взяти силою, не дотримуючись при цьому проголошеного більшовиками класового принципу при збиранні продрозкладки. Під час вилучення продуктів червоноармійці не зупинялися перед знищенням обійсть, взяттям заручників і розстрілами селян, яких підозрювали у причетності до опору радянській владі. Згідно рішення «наради» при Раднаркомі УСРР від 2 квітня 1921 р. взятих із селян заручників передавали у розпорядження Чека для використання на найбрудніших роботах у містах, а списки розстріляних публікували у місцевій пресі.

Ще більш жорстокі рішення по відношенню до повстанців, їх родин і селян, які не виконували продрозкладку, приймалися місцевими органами радянської влади. Так, 14 травня 1921 р. Кременчуцька губернська «нарада» постановила: сім’ї повстанців, їх симпатиків і так званих куркулів виселяти за рішенням комнезамів з рідних домівок за межі губернії. При цьому, працездатних селян мали відправляти до концтаборів, непрацездатних – залишати в містах, літніх людей – до будинків престарілих, а дітей – до дитячих будинків і таборів [30].

У червні 1921 р. згідно рішення Кременчуцької губернської «наради» були запроваджені продовольчі трибунали з необмеженими повноваженнями. За невиконання продрозкладки вони мали право заарештовувати будь-кого із селян і в залежності від майнового становища і класової приналежності виносити вироки аж до смертної кари включно [31].

Проте червоний терор не зломив опору українського селянства більшовицькому режимові. Воно, як і раніше, не бажало безоплатно віддавати хліб радянській владі. 7 травня 1921 р. Олександрійська повітова «нарада» змушена була визнати, що конфіскації і арешти селян не дають бажаних наслідків, потрібен еквівалентний товарообмін між містом і селом. Згубність продрозкладки для селянства бачили і червоноармійці, а тому в боротьбі з повстанцями не проявляли особливого завзяття.

Намагаючись збити напругу збройного протистояння і внести розкол у ряди повстанців, V Всеукраїнський з’їзд рад (25 лютого – 3 березня 1921 р.) оголосив їм амністію і запропонував до 15 травня 1921 р. скласти зброю (згодом термін амністії неодноразово продовжувався). На виконання рішення з’їзду Кременчуцька губернська «нарада» постановила: повстанців, які здаватимуться, не розстрілювати і не чинити над ними насильства; селянам-повстанцям повернути конфісковану землю або наділити їх із місцевого земельного фонду; допризовників після короткої відпустки відправляти на службу до Червоної армії. Якщо амністовані повстанці протягом шести місяців будуть лояльними до радянської влади, їх дозволялося приймати до комітетів незаможних селян. Це був пряник, але був і батіг.

Начальник чигиринської повітової міліції повідомляв, що оголошена радянською владою амністія, «незважаючи на широке оповіщення такої, справила незначне враження на бандитів». До повітового військкомату з’явилося лише 6 чоловік [31]. Тому згідно рішення Київської окружної «наради» від 30 травня 1921 р. тим повстанцям, які до встановленого терміну добровільно не складуть зброї, оголошувався нещадний терор. Одночасно вводився інститут відповідальників, яких брали з числа заможних і впливових селян. Їх призначали повітові «наради» з розрахунку одного на 20 хат або одного на хутір. На відміну від заручників відповідальників не заарештовували і вони продовжували жити вдома, але без права самовільно відлучатися з села. У випадку вбивства, або поранення члена КНС, «радпрацівника» чи червоноармійця, розстрілу шляхом жеребкування підлягало подвійне число відповідальників. При цьому майно відповідальників конфісковувалося: половина його передавалася місцевому комнезаму як плату за служіння радянській владі, а половина – у фонд боротьби з бандитизмом. Уникнути розстрілу можна було лише видавши радянській владі осіб, які вчинили терористичний акт. Крім того, під страхом арешту і розстрілу вілповідальники зобов'язувалися повідомляти органи радянської влади про нелояльних до неї людей, появу повстанців, приховану зброю, дезертирів тощо [32].

У серпні 1921 р. згідно рішення «наради» при Раднаркомі УСРР був запроваджений ще й інститут «п’ятихатників», згідно якого один відповідальник тепер призначався не на 20, а на кожні п’ять селянських дворів. Відповідальники ставали поручниками перед радянською владою за лояльне ставлення селян до неї. Таким чином, круговою порукою були обплутані всі села України.

Протягом літа 1921 р. центром повстанського руху на південній Київщині, як і раніше, залишалися Холодний Яр, Чорний і Чутянський ліси. Згідно радянських агентурних даних у Чигиринському і Черкаському повітах знаходилися десятки повстанських загонів і підпільних петлюрівських організацій, в яких налічувалося до 18 700 чоловік. Проте Кременчуцька губернська «нарада» відзначала, що офіційні повідомлення про кількість повстанців і втрат серед них дуже перебільшені. Військова розвідка сходилася на тому, що в липні 1921 р. в Холодному Яру зосереджувалося 15 загонів загальною чисельністю близько 800 повстанців (за іншими даними 956) на чолі з окружним повстанським комітетом [33].

У Чутянському лісі діяли об’єднані загони П.Хмари і Бондарчука та Л.Загороднього, але перший з них у червні 1921 р. був розбитий і втратив єдиного кулемета, а загін Л.Загороднього вирвався з оточення і перейшов до Холодного Яру. Після цього червоні знову поставили свої гарнізони у Головківці, Мельниках і Цвітній. У Холодному Яру з’явився і добре озброєний загін кубанських козаків під командою Голика, але в бою із загоном полтавських чекістів «тов. Лінде» поблизу хутора Бурякового він зазнав поразки. Повстанці втратили 23 чоловік, у тому числі і отамана. Про кількість своїх втрат радянське командування не повідомляло [34]. Витіснений з Криворізького повіту до Холодного Яру перебрався і загін отамана Іванова, про якого мало що відомо.

Загін отамана П.Хмари у кількості 150 піших і 50 кінних повстанців базувався у Чорному лісі і здійснював постійні напади на села Красносільської і Цибулівської волостей. 31 липня опівночі вони вчинили напад на Цибулівський волвиконком, під час якого поранили чотирьох «відповідальних працівників» і пішли до Холодного Яру. З настанням літа активізував військові дії і загін отамана Нагірного, який базувався на дніпровських островах і діяв у Золотоніському і Черкаському повітах. У червні 1921 р. у його загоні налічувалося більше 100 чоловік.

Скупі повідомлення місцевих органів радянської влади не дають повного уявлення про боротьбу повстанців проти більшовицького режиму, яка зводилася до нападів на регулярні частини Червоної армії, міліцейські пости, сільські і волосні виконкоми рад та осередки КНС. Наприклад, у кінці липня 1921 р. об’єднані загони отаманів Голого та І.Деркача вчинили напад на села Балаклію і Ташлик, де знищили документи місцевих виконкомів. У Холодному Яру, навколишніх та придніпровських селах радянської влади фактично не існувало. Створені комуністами ревкоми, ради і комнезами розганялися або існували лише формально. Тому не дивно, коли в Золотоніському повіті почав активно здійснюватися процес «розкуркулення», селяни, щоб зберегти свою худобу, переправляли її на правий берег Дніпра до Черкаського повіту під захист повстанців [35].

В офіційних документах органів радянської влади всі повстанські загони називалися петлюрівськими, позаяк вели боротьбу під українськими державницькими гаслами і підтримували, хоч і не завжди регулярні, зв’язки з центральним Повстанським комітетом С.Петлюри в Польщі. У Холодному Яру, як колись на Запоріжжі, склалася свого роду гайдамацька (козацька) республіка – невеличка частина Української Народної республіки в самому серці України, яка стала символом боротьби за свободу і незалежність рідного краю. Цього комуністичний режим не міг далі терпіти.

У червні 1921 р. радянське командування почало готуватися до широкомасштабної операції з ліквідації Холодноярської республіки. Навколо неї почали концентруватися червоні війська, які в декілька разів перевищували сили повстанців: 25-а стрілецька дивізія (начальник – Зольберг) , підрозділи 2-ої Запасної армії, 55-ий кавалерійський полк та ін. Проте регулярні частини Червоної армії, які складалися переважно з насильно мобілізованих селян, були ненадійною силою в боротьбі з повстанцями. До радянських владних інституцій надходили чисельні скарги, що напівголодні і недостатньо екіпіровані червоні вояки грабують селян, забирають у них продукти харчування і полотно, що б пошити з нього собі штани і сорочки. У зв'язку з цим, Кременчуцька губернська «нарада» 30 липня 1921 р. змушена була визнати, що в 25-ій дивізії відсутня дисципліна, червоноармійці займаються мародерством, чим дискредитують радянська владу [36]. Вояки автомобільного загону, який перебував у складі експедиції «тов. Зінов'єва», що займалася «викачкою» хліба в Олександрійському повіті, продавали армійський бензин і п’янствували. Червоноармійці часто дезертирували і поповнювали ряди повстанців. Так, у червні 1921 р. на бік повсталих перейшла у повному складі сотня 55-го кавалерійського полку [37].

Навіть загони чекістів, які складалися з українців, вважалися ненадійними для радянського командування. 2 липня 1921 р. Кременчуцька «нарада» вирішила реорганізувати батальйон губЧека, в якому із 406 чоловік особового складу 326 були місцевими жителями. Їх було вирішено замінити червоноармійцями – уродженцями російських губерній [38].

Для боротьби з повстанцями Холодного Яру були залучені також загони ЧОН і місцева міліція. В Олександрії червоне командування сформувало особливий маневрений загін у складі 20 кулеметних тачанок, 55 кавалеристів і 50 чоловік кінного резерву повітової міліції.

Територія, що прилягала до Холодного Яру, була розбита на п’ять оперативних районів, серед червоноармійців проведена відповідна політико-виховна робота, у селах поставлені гарнізони з найбільш надійних червоних частин, до яких були мобілізовані і місцеві комуністи. Керівництво червоноармійськими частинами здійснював Польовий штаб, що знаходився у Кам’янці, а загонами чекістів – Польовий штаб Всеукраїнської Чека у Черкасах. Агентурно-розвідувальною роботою керував уповноважений Всеукраїнської Чека Михайлов та уповноважений Кременчуцької губЧека Бергавінов.

26 червня 1921 р. командир 21-ої бригади Понєдєлін наказав голові Кременчуцької губЧека Моздрєвичу перекинути з Олександрії і Черкас в його розпорядження до Кам’янки додатково 30 «сексотів» для роботи в охоплених повстаннями селах. При появі загону Нагірного також пропонувалося залучити максимум агентурних сил для стеження за його пересуванням. Всього ж, під час операції проти Холодного Яру по селах і хуторах Черкащини було розіслано близько 300 «сексотів», які мали підірвати у повстанців волю до боротьби і спонукати їх здатися радянській владі, обіцяючи амністію [39]. За одного з них, якогось «тов. Снєжка», Новогеоргіївська організація КП/б/У навіть клопоталася про нагородження орденом Красного знамені за «підпільну роботу серед бандитів» [40].

Посилилися і агітаційно-політична робота серед селянства, керівництво якою здійснював член бюро Кременчуцького губкому КП/б/У Лямін. Села Черкащини були закидані листівками, в яких комуністи переконували повстанців у безперспективності подальшої боротьби проти радянської влади та пропонували за прикладом отамана Мордалевича скласти зброю, гарантуючи при цьому особисту свободу і збереження громадянських прав. Для ведення політико-масової роботи серед селянства політвідділ 25-ої дивізії (начальник – Грачевський) створив декілька агітаційно-інструкторських груп, які об’їхали 28 сіл та провели 9 бесід, 11 мітингів і 9 сільських сходів, на яких розхвалювали «принади» радянської влади. Одночасно вони створювали або відновлювали роботу сільських ревкомів, рад і осередків комнезамів. Але командування дивізії скаржилося, що серед політпрацівників мало хто володів українською мовою, а тому ефективність їх роботи була незначною.

У липні 1921 р. Холоний Яр уже був оточений щільним кільцем червоних військ: 25-ою стрілецькою дивізією, київськими і полтавськими чекістами, міліцією і курсантами військових курсів. Почалося ретельне прочісування навколишніх лісів – Чутівського, Чорного та ін.

Щоб підняти бойовий дух червоноармійців комісари переконували їх, що повстанці – куркулі і бандити, які не хочуть віддавати хліб для «голодуючої півночі». У відповідь повстанці у своїх адресованих червоноармійцям листівках спростовували ці брехливі твердження. «Мы совсем не те бандиты,– говорилося в одній із них,– о которых вам говорят. Мы єсть честные труженики земли. Мы есть крестьяне, восставшие против коммуны, комисаров и чекистов, которые разорили нашу страну и сосут нашу кровь как паразиты». Листівка закликала червоноармійців припинити бойові дії проти повстанців і повернути багнети проти ворогів народу – комуністів [41].

Не покладаючи рук, працювали і каральні органи радянської влади: армійські «особые отделы», звичайні і надзвичайні «ревтрійки», виїздиі сесії Кременчуцького та 25-ої дивізії революційних трибуналів. Так, за рішенням Ново-Пражської «ревтрійки» було розстріляно чотирьох селян Мошоринської волості. Павлишський ревтрибунал засудив до розстрілу «злісного куркуля» Бондаренка із села Василівки. За невиконання продрозкладки Кременчуцька губернська «нарада» санкціонувала розстріл 20 селян Худоліївської волості Хорольського повіту [42].

Широкомасштабна військова операція проти Холодного Яру мала початися 10 серпня 1921 р., але була тимчасово відкладена у зв’язку з початком переговорів повстанців з командуванням Червоної армії про капітуляцію. Після ліквідації влітку 1921 р. ненависної для селянства продрозкладки і початком переходу по нової економічної політики серед повстанців намітився розкол. Давалася взнаки і втома від багаторічної боротьби, і червоний терор проти родин повстанців, і поразка армії УНР, інтернованої в Польщі, а відтак – безнадія. На час переговорів воєнні дії були припинені.

Ще на початку червня 1921 р. загін отамана Холоденка у кількості 26 чоловік, який діяв у Черкаському повіті, виявляв бажання припинити боротьбу і скласти зброю. У липні загін П.Хмари (50 кавалеристів і 150 піхотинців) після поранення отамана також вів переговори з Олександрійською повітовою «трійкою» про перехід на бік радянської влади, але вони успіхом не увінчалися, позаяк червоні війська, які стояли в районі Знам’янки, не припиняли воєнних дій і повстанці не вірили, що після здачі їх залишать на свободі [43].

Більш успішними виявилися переговори, які почали вестися з головою Окружного повстанського комітету І.Петренком та керівником Холодноярського штабу Семеном Чучупакою. Вони почалися в кінці липня 1921 р. і тривали близько двох тижнів. Від радянського командування в переговорах брали участь командир 25-го полку, його помічник Грязнов і командир І-го ескадрону Аносов, від повстанців – І.Петренко, І.Деркач і С.Чучупака. Переговори відбувалися на околиці лісу поблизу села Лубенці за 7 верст на північний схід від Жаботина при посередництві голови Лубенцівського комнезаму Коваленка. Учасники переговорів були без зброї. Навчені гірким досвідом попереднього року, коли частина амністованих потрапила до підвалів Чека, а декого навіть розстріляли, повстанці сумнівалися у щирості обіцянок радянської влади. Тому вони вимагали гарантій, що після капітуляції їх відразу ж відпустять по домівках [44]. Такі гарантії були надані і в середині серпня згідно офіційних радянських даних, добровільно склали зброю 22 отамани і 273 рядових повстанців [45]. Була тякож досягнута принципова згода, що І.Петренко, С.Чучупака, Панченко і Дзигарь підпишуть звернення до решти повстанців із закликом припинити збройну боротьбу, і перейти на бік радянської влади.

На початку вересня 1921 р. переговори про капітуляцію розпочав і Іван Діхтяр-Хоменко, який замінив І.Петренка на посаді голови Холодноярського повстанського комітету, та отаман Орел, але вони ні до чого не привели, позаяк повстанці висунули неприйнятні для червоних вимоги (які саме – невідомо). 13 вересня з наказу комбрига Скворцова воєнні дії проти повстанців відновилися. На компроміс з радянською владою не пішли і інші керівники повстанських загонів.

Під час прориву з Холодного Яру невеликий загін отамана Овчаренка (15-20 шабель) поблизу хутора Реп’яшин був оточений 6-м ескадроном кавалерійського полку червоних і курсантами полкової школи. Як видно з оперативного повідомлення штабу 74-ої бригади, «бандити чинили опір відчайдушно і не здавалися до останньої людини». В нерівному бою загинув отаман. Лише декільком повстанцям вдалося врятуватися в лісі. Важке поранення кулею в голову дістав начальник полкової школи [46].

Готуючись до виходу з оточення, загони Л.Загороднього, Григорія Залізняка (70 кавалеристів) і Орла (100 чоловік) об’єдналися під загальним командуванням Залізняка. Помічниками в нього були призначені Орел і Яків Щариця (Мамай), але останній, піддавшись на амністію, 17 серпня здався червоним. Згідно агентурних даних чекістів, з'єднання налічувало близько 200 чоловік з трьома кулеметами.

Відмовився здаватися червоним і отаман Чорний Ворон. Під цим ім'ям відомі декілька осіб. Один з них, як стверджує Р.Коваль, Микола Скляр загинув у жовтня 1920 р.; інші відомі – Платон Черненко, Віктор Чекирда та Іван Чорноус, але хто з них у 1921 р. виступав під ім'ям Чорного Ворона – достеменно невідомо. Під командою Чорного Ворона знаходилося 150 добре озброєних піхотинців і 25 кавалеристів. В загоні перебували і посланці С.Петлюри.

Понісши значні втрати (40 чоловік вбитими і 27 полоненими), повстанські загони з середині серпня вирвалися з оточення червоних військ. Під час прориву 13 серпня загинув П.Хмара, його повстанці втратили 38 коней, 20 гвинтівок і розсіялися по лісах і яругах. Рештки загону П.Хмари (40-50 шабель і 20-30 штиків) очолив Назар Стодоля, але вже 16 серпня через зраду його було спіймано і подальша доля невідома [47].

Згідно оперативних даних радянського командування після виходу з оточення в загонах Хвилі (Бондаренка) і Іванова залишалося 40 шабель, Чорного Ворона і Залізняка – по 15 чоловік, Голого - 28 і т.д. Землянки і бази в Холодному Яру були зруйновані. Загальна кількість повстанців, що діяли восени 1921 р. на теренах Кременчуцької губернії, складала близько 320 чоловік [48]. Базувалися вони головним чином у лісах Чигиринського і Черкаського повітів, але при наближенні червоних військ швидко змінювали місце дислокації, позаяк більшість була на конях, і відходили в межі Криворізького і Єлизаветградського повітів.

Радянське командування з настанням зими за будь-яку ціну прагнуло покінчити з повстанським рухом. Знаменський і Лебединський оперативні райони були оголошені «ударними по боротьбі з бандитизмом», широко практикувалося взяття заручників і відповідальників. З цією метою була ство­рена спеціальна комісія, яку очолив «тов. Травинський».Вона відбирала із селян потенційних жертв червоного терору.

За несприятливих зимових умов повстанці зазнавали тяжких втрат. У грудні 1921 р. червоні розгромили загін Іванова, отаман загинув. Тоді ж під час проведеної силами 25-ої дивізії Червоної армії широкомасштабної операції у Знам’янському районі був розбитий загін отамана Хвилі (Бондаренка). Загинуло 11 повстанців, у полон до червоних потрапило 21 і добровільно склали зброю 11. Чекісти заарештували 137 «спільників бандитів», 27 з них були розстріляні за вироком «ревтрійки». Сам Хвиля за однією з версій загинув у бою, за іншою потрапив у полон і був розстріляний у числі інших жертв червоно терору [49]. Проте розгромити повстанців червоним не вдалося і на цей раз. На початку лютого 1922 р. в Олександрійському повіті діяв загін Григорія Залізняка (32 кінних і 14 піших), у Черкаському – Антона Грозного (близько 30 чоловік), Чигиринському – Л.Загороднього (25 шабель). Базою останнього був Нерубаївський ліс [50].

Громадянська війна і комуністичні експерименти в економіці розорили унітарну радянську країну, якій більшовики ще не придумали певної назви, дощенту. Насувався голод. Тому головним завданням радянської влади було забезпечити стягнення продовольчого податку, який збирався «воєнно-комуністичними» методами у натуральній формі, тобто, як і раніше, з допомогою грубої сили. Україн­ські села заполонили озброєні продінспектори, спеціально створена продовольча міліція і продтрибунали. Але як зазначалося в рішеннях Кременчуцького губвиконкому, «продінспектори зустрічають вороже до себе відношення з боку населення» [51]. Все це створювало сприятливі умови для нового піднесення повстанського руху.

18 травня 1922 р. загін отамана Антона Грозного (невідомо, справжнє це ім’я чи псевдонім) у складі 22 чоловік перехопив декілька підвід з «радпрацівниками», які під охороною трьох червоноармійців їхали із Сміли до Білозір’я, завів їх до лісу і там зарубав, але одному червоноармійцеві вдалося втекти. Наступного дня цей же загін вчинив напад на торф'яні розробки і вбив п’ять чоловік охорони. На пошуки повстанців послали взвод ЧОН, якому вдалося затримати одного повстанського розвідника, але при спробі втекти його було вбито. Затримали іншого і від нього дізналися, що в загоні Грозного 72 бійці, які озброєні гвинтівками, револьверами та гранатами, і діють вони в районі Городиша-Дубівки-Білозір’я-Сміли [52]. У лісі поблизу Головківки базувався загін Володимира Дусенка (Ткаченка) у складі 14 чоловік.

Основною силою в боротьбі з повстанцями були, як і раніше, регулярні частини Червоної армії і комуністичні частини особливого призначення. Кременчуцький батальйон ЧОН влітку 192І р. нараховував 356 бійців і його підрозділи були розпорошені по всій губернії: у Золотоноші стояло 25 чоловік, Черкасах – 38, Олександрії – 36, Хоролі – 29, Кам’янці – 40, Смілій – 69. На травень 1922 р. чисельність батальйону були доведена до 407 бійців.
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 18523
Зарегистрирован: 16.11.2008
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 4749 раз
Поблагодарили: 8191 раз

Re: Євген Стеблівський. Звенигора.Повстанці.Шабля на комісара.

Сообщение Kozak Taras » 26 фев 2013, 16:18

В 1922 р. методи боротьби радянської влади з повстанським рухом дещо змінилися. Вони поділялися на активні і пасивні. До активних методів належали: створення мобільних винищувальних загонів, які діяли тими ж партизанськими методами, що і повстанці; ліквідація національно-патріотичного підпілля, яке живило повстанський рух, і вилучення зброї у населення. Арсенал пасивних заходів передбачав розширення мережі «сексотів», котрі мали бути в кожному селі. Вони мали вкорінюватися в повстанське середовище з тим, щоб при нагоді фізично знищувати отаманів і схиляти повстанців до припинення боротьби проти радянської влади. Губернська «нарада» пропонувала також негайно поновити інститут заручників в охоплених повстаннями селах і хуторах та посилити дискредитацію повстанців в очах населення шляхом проведення широкої пропагандистської роботи та влаштування провокацій.

З настанням літа повстанський рух пішов на піднесення, про що свідчить доповідь відділу по боротьбі з бандитизмом Кременчуцького губвідділу ДПУ (у березні 1922 р. Чека змінило назву на Державне політичне управління (ДПУ) за червень 1922 р. Загін Л.Загороднього у складі 50 чоловік разом із загоном Залізняка здійснили два напади на продмаршрути поблизу Знам’янки і один – на службовий потяг. Після того, як проти них послали комунарів ЧОН, повстанці розійшлися: загін Л.Загороднього розпорошився по селах і хуторах, а Залізняк пішов у Цвітнянський ліс. У кінці червня дав про себе знати загін Архипа Філоненка, який до цього переховувався в болотах річки Тясмина.

Частина загону Нагірного знову переправилася через Дніпро до Чигиринського повіту і напала на Боровицький волвиконком, де забрала 150 млн. крб. паперовими грошима, 118 крб. сріблом і 5 крб. золотом. Об’єднаний загін Чорного Ворона і Кубанця (справжнє ім’я останнього невідоме) налічував 100 піхотинців і 30 кавалеристів. Він базувався в Лебединському і Шполянському лісах. 5 червня 1922 р. загони мали бій із 102-м батальйоном чекістів, в результаті якого останні втратили двох чоловік убитими, 5 коней і тачанку з кулеметом. Було поранено командира батальйону, його заступника і одного розвідника. Втрати повстанців, становили 15 коней, але було важко поранено Чорного Ворона, якого відвезли на лікування до села Водяного. Після бою загін перейшов до Звенигородського повіту.

Невдача спіткала загін отамана Польового, який складався з 25 повстанців. Коли вони перебували в Лебедівці, місцеві «сексоти» повідомили чекістів. Застигнуті зненацька, повстанці втратили 3 чоловік вбитими, у тому числі отамана, 11 потрапило в полон. Командування прийняв на себе заступник Польового Алексєєв і вивів рештки загону з оточення [53].

У липні 1921 р. 102-ий батальйон ЧОН був відкликаний з Чигиринського повіту. Цим скористалися повстанці, які під час прочісування лісів розпорошилися на дрібні групи, і почали знову гуртуватися в загони. Створені із членів КНС загони самооборони виявилися ненадійними у боротьбі з повстанцями, позаяк були недостатньо підготовленими, слабо озброєними і, до того ж, не виявляли особливого бажання воювати з такими ж селянами, як і вони самі, часто навіть з односельцями.

3 липня загін Кубанця (12 шабель і 15 піхотинців) відділився від Чорного Ворона і перейшов із Шполянського до Лебединського лісу, але через декілька днів під час бою з регулярними частинами Червоної армії отаман загинув і командування загоном прийняв Зиновій Стригун. Загін Чорного Ворона деякий час ще залишався у Звенигородському повіті, але в середині липня перейшов до Чигиринського. Повстанці у селі Веселий Кут убили секретаря продподаткової комісії та його брата, а 20 липня вчинили напад на районну міліцію в Чигиринському повіті і захопили з собою її начальника та 5 міліціонерів. Наступного дня проти них було послано загін 25-го кавалерійського полку, який цілий день прочісував навколишні ліси, але нікого з повстанців не виявив.

17 липня поблизу Івангорода загони Залізняка і Загороднього об’єдналися (25 кінних, 10 піших при трьох кулеметах) і зосередилися в урочищі «Нерубай», звідки навідувалися ночами у сусідні села за продуктами. Під час одного з нападів у селі Бовтишка зони вбили одного комунара ЧОН і поранили голову комнезаму. Через декілька днів 15 козаків Загороднього зіткнулися із загоном 25-го кавалерійського полку червоних. Позаяк сили були нерівними, повстанці невеликими групами розійш­лися в різних напрямках, а потім зійшлися в Нерубаївському лісовому масиві. Перегрупувавшись і діставши підкріплення, вони самі напали на червоних. Під час запеклого бою повстанці втратили 5 чоловік і знову розійшлися. На полі бою червоні знайшли роздягнуті трупи своїх вояків. Про їх кількість у звіті ДПУ не повідомлялося [54].

24 липня 1921 р. загін Л.Загороднього мав бій із Златогірською міліцією, під час якого було збито двох міліціонерів. Повстанці втратили коня, дві гвинтівки і пішли в село Водяне Звенигородського повіту. Через два дні 25 вершників із загону Загороднього раптово напали на Матвіївку, де вбили одного «радпрацівника» та 5 поранили і відразу ж вдерлися до Головківки. Там повстанці вбили старшого міліціонера, двох комуністів і трьох працівників волвиконкому та спалили його приміщення. Зникли вони так само несподівано, як і з’явилися [55].

Продовжував боротьбу і загін Чорного Ворона. Згіно агентурних даних чекістів, у кінці червня 1922 р. його загін нараховував 100 піхотинців і 30 кіннотників і діяв у районі Млієва, Мотронинського монастиря, Голодища, Білозір’я і Сміли Черкаського повіту. Під час несподіваних нападів, часто нічних, повстанці ліквідовували органи радянської влади і жорстоко розправлялися з її провідниками. Жорстокість з одного боку породжувала жорстокість з другого. 17 червня повстанці вчинили напад на Білозір’я і пішли на Мліїв, а по дорозі пограбували склади з продовольством на торф'яних розробках поблизу Іванової Греблі. Щоб ввести в оману органи радянської влади вояки Чорного Ворона маскувалися під червоноармійців і рейди по селах здійснювали під червоними прапорами. В ніч на 23 липня Чорний Ворон, маючи близько 70 кавалеристів, напав на Капітонівку, де його повстанці вбили 7 комнезамівців із загону місцевої самооборони, в тому числі і його командира, 5 поранили і спалили їх будинки [56]. Одночасно повстанці Чорного Ворона здійснювали регулярні напади на залізничні потяги на перегонах Городище-Сміла-3нам’янка, перешкоджаючи тим самим вивозу продовольства з України.
Загони отаманів Орла-Грозного і Дусенка, які координували свої дії, налічували більше 90 чоловік і базувалися в районі сіл Буда, Орловець, Виноградське і Білозір’я. Загальне керівництво належало Орлові (справжнє його прізвище невідоме). Загони поділялися на сотні по 15-25 чоловік у кожній і діяли в різних напрямках. Про результативність їх дій свідчить той факт, що протягом місяця прочісування лісів комунарам ЧОН вдалося схопити лише 5 причетних до повстанського руху селян. Двоє повстанців загинуло: один через необережне поводження зі зброєю, інший – з невідомих причин, але на його трупові була залишена записка: «Ні партизанам, ні селянам не годиться» [57]. У свою чергу Дусенко 20 липня поблизу Сміли спіймав одного комунара і через нього передав командирові загону ЧОН записку такого змісту: «Предлагаю Василию Ушакову в 24 часа отправиться на жительство на Великороссию. Дусенко-Полтавец» [58].

У Черкаському оперативному районі дії загонів ЧОН вів боротьбу отаман Приймак (вперше його ім’я почало згадуватися в 1921 р.), база якого знаходилася на хуторі Чмирівка. 17 липня під час нападу на село Триліси його повстанці вбили старшого міліціонера, співробітника ДПУ, розгромили сільський виконком і зникли в Матвіївському лісі. 25 липня вони напали на залізничний полустанок Балаклію, де знищили справи волосного виконкому, побили шомполами завідуючого волосним військовим відділом і співробітника ДПУ, яких вдалося схопити, після чого зникли. Наступного дня загін Приймака напав на Головківку, де вбив міліціонера і двох комуністів [59]. У басейні річки Тясмин діяли невеликі загони Архипа Філоненка (9 чоловік) і Порублева (15 кінних і 10 піших).

Повстанці почувалися доволі безпечно, позаяк у кожному селі і хуторі в них були симпатики, які заздалегідь повідомляли про можливі каральні акції проти них. Проте у липні 1922 р. чекістами була викрита розгалужена підпільна організація українських патріотів, яка охоплювала Городище, Завидівку, Млієв, Калинівку і Воляву. Чекісти заарештували 37 чоловік, з яких семеро за рішенням революційної «трійки» були розстріляні [60]. Комітети незаможних селян участі в боротьбі проти повстанців майже не брали. На думку чекістів, більш активними в боротьбі з ними були заможні селяни (куркулі), адже саме з їх числа брали заручників і відповідальників, яких потім за кожний напад повстанців розстрілювали. Таким чином, повстанці втрачали соціальну базу на селі. Найбільших успіхів у боротьбі з повстанським рухом досягали чекісти із загонів ДПУ, які по селах мали розгалужену мережу «сексотів». Перевагою повстанців була підтримка середнього селянства, добре знання місцевості і раптовість нападів.

У серпні 1922 р. боротьбу з більшовицьким режимом продовжували загони Загороднього, Залізняка-Гупала і Орла в Олександрійському повіті, Грозного – в Черкаському та Чорного Ворона, Приймака і Кубанця – в Чигиринському. Географія їх діяльності є чисто умовною, позаяк вони часто міняли місце свого базування, щоб уникнути переслідування з боку каральних загонів червоних. У ніч на 5 серпня отаман Грозний напав на «летючий» загін 73-го кавалерійського полку, який мав необережність залишитися на ночівлю в Городищенському лісі за 13 верст від містечка. Під час бою червоні втратили командира полку Зоммер-Чаріна, трьох командирів взводів, одного політрука та одного червоноармійця і втекли до Городища. Там вони оговталися і, діставши підкріплення, запалали бажанням помститися за поразку. 6 серпня в надвечірній час червоні настигли повстанців поблизу села Буда-Орловецька. Сили були нерівними: Грозний мав 20-25 чоловік, а червоні 55 піших і 25 кінних. Під час бою повстанці втратили одного вбитого і 6 коней. Карателі захопили також 4 вози із запасом хліба, дві швейні машинки і велосипед. Користуючись темрявою, повстанці розпорошилися по лісові, але незабаром зійшлися і 9 серпня напали на Старосілля, де знищили документи сільського виконкому, які стосувалися стягнення продподатку [61].

Склад повстанських загонів постійно змінювався. На зміну тим, хто прийшов з повинною до радянської влади, здався за амністією або загинув у боротьбі, приходили інші, в більшості – сільська молодь, яка прагнула боротися за волю України, а не бути її катом у рядах Червоної армії чи каральних загонів. Так, станом на 12 серпня 1922 р. у загоні Загороднього-Залізняка було 18 шабель і 8 піхотинців з одним кулеметом, а 16 серпня – вже 20 шабель і 40 піхотинців з трьома кулеметами. 12 серпня вони вчинили напад на млин у селі Орлова Балка, де забрали більше 100 пудів борошна для власних потреб і вивезли його до Чорного лісу. Одночасно повстанці Чорного Ворона, поширювали по селах листівки із закликом «Бий комуністів і кацапів!» З росіянами повстанці пов’язували чужу окупаційну владу: Червону армію, чекістів, продміліцію і продтрибунали, революційні «трійки» та інші інституції тоталітарного режиму, керівниками яких здебільшого були зросійщені євреї та росіяни.

13 серпня чекісти викрили підпільну організацію «петлюрівського забарвлення» у Кам’янці, яка мала зв’язки з отаманами Загороднім і Чорним Вороном. Всього було заарештовано понад 40 чоловік, з яких згідно рішення «трійки» шістьох розстріляли. На переконання чекістів підпільники готували вбивства відповідальних «радянських працівників». З метою звільнення заарештованих українських патріотів повстанці зосередилися на хуторі Балтишка поблизу містечка Олександрівка і готувалися напасти на Кам’янку, але у зв’язку із явною перевагою сил червоних від цього плану довелося відмовитися [62].

Рано вранці 16 серпня повстанці на хуторі Хирівка напали на червоноармійців 2-го ескадрону 25-го кавалерійського полку у кількості 30 чоловік. Під час нападу трьох червоноармійців було вбито і трьох поранено. Червоні втратили також 6 коней. Для ліквідації загону Загороднього-Залізняка радянське командування послало 50 піхотинців і весь склад 2-го ескадрону, але каральна акція закінчилася нічим. У ніч на 17 серпня повстанці із Чорного лісу вчинили невдалий напад на містечко Дмитрівку, що за 8 верст від Знам’янки, який був відбитий підрозділом 75-го полку Червоної армії. При цьому вони втратили тачанку, гвинтівку, дві шаблі, двоє коней, друкарську машинку і червоний прапор з написом «Пятый Всеукраинский сьезд Советов рабочих, селянских и червоноказачих депутатов» [63].

У середині серпня 1922 р. у Чорному лісі до загонів Загороднього-Залізняка приєднався Чорний Ворон. Повстанське з'єднання тепер налічувало 65 кінних і стільки ж піших вояків при 6 кулеметах. Спільними силами вони готували захоплення великої залізничної станції! Смілої. Успіхові операції мало сприяти українське національно-патріотичне підпілля, яке склалося в місті. З метою знищення більшовицького керівництва міста Чорний Ворон послав до Сміли двох осіб: жінку, яка мала отруїти керівництво місцевого відділення ДПУ і чоловіка – ліквідувати революційну «трійку». Задумана акція не вдалася, позаяк чекісти напередодні заарештували близько 50 учасників підпілля [64].

Оскільки рядові червоноармійці були ненадійною силою в боротьбі з повстанцями проти них з Олександрії послали 5-ий «летючий» загін, який складався виключно з командного складу і політпрацівників 74-го полку Червоної армії, і налічував 75 штиків. Проте їх зусилля розгромити пов­станців також виявилися марними. Свою злість за невдачу карателі спрямували проти мирних жителів. 20 серпня за рішенням «трійки» в Городищі було розстріляно 13 відповідальників, набраних із сусідніх сіл, яких звинуватили в «пасивному веденні боротьби з бандитами», та 9 чоловік за сприяння повстанцям і приховування зброї [65].

Зважаючи на те, що навколо Чорного лісу все тугіше затягувався зашморг червоних військ, повстанське з’єднання розділилося на чотири частини. Загін під командою Гупала (12 штиків і 3 шаблі) залишався на попередньому місці і почав готувати землянки на зиму. Загін Загороднього (10 штиків, 15 шабель) пішов до Чутівського лісу за 10 верст на північ від Знам’янки, Залізняк (15 піших) – до Нерубаївського лісу, а Чорний Ворон з 60 вояками і чотирма кулеметами – до Лебелинського лісового масиву поблизу Шполи.

В районі Городища продовжував боротьбу отаман Антін Грозний, але серед його повстанців у серпні 1922 р. намітився розкол: частина з них, не втримавши напруги боїв і побоюючись за життя своїх рідних, схилялася до думки здатися радянській владі, а решта вагалася. Нарешті, 6 повстанців вийшли з Городищенського лісу, а 29 серпня склали зброю ще 28 чоловік разом з помічником отамана Петренком. Їх не затримували. Того ж дня, повіривши в оголошену амністію, здався отаман Г.Залізняк. Після допиту його відпустили додому. 30 серпня разом з 14 повстанцями вийшов з лісу отаман Бойко, а через декілька днів здалося ще 5 вояків з його загону [66].

На середину вересня у загоні А.Грозного залишилося лише 11 повстанців, але через тиждень четверо з них залишили загін. Щоб підняти бойовий дух решти, отаман 5 жовтня вчинив напад на молочну ферму Смілянського цукрового заводу, а 18 жовтня – на лісозаготівельний загін 5-го артилерійського дивізіону в селі Дубіївці Черкаського повіту і обеззброїв 8 червоноармійців. Кінний загін 73-го полку, який наступного дня було послано для переслідування, настиг повстанців і відібрав захоплені у лісозаготовачів трофеї: 10 гвинтівок, 4 шинелі і 4 коней. Загін Грозного втрат не зазнав і розпорошився по лісу. Проте їх продовжував переслідувати створений із сільських «активістів» загін Городищенської самооборони. 20 жовтня у бою з ними Антін Грозний загинув, один тяжко поранений повстанець потрапив у полон. 22 жовтня труп отамана з Буди-Орловецької відвезли до Черкаського ДПУ, де сфотографували і 25 жовтня таємно закопали в невідомому місці. Останні п'ять повстанців із його загону добровільно здалися червоним [67].

У кінці літа 1922 р. тактика ведення військових дій червоних проти повстанців змінилася. Крім постійних гарнізонів з регулярних частин Червоної армії і міліції, що стояли по селах, вони все більше почали використовувати мобільні кавалерійські, так звані «летючі» загони – загони швидкого реагування. На допомогу їм у вересні на Черкащину прибула кавалерійська бригада незаможників та окремий кавалерійський дивізіон із 200 шабель. І все ж повстанці продовжували тримати ініціативу у своїх руках, здійснюючи несподівані, здебільшого нічні напади на потяги і невеликі залізничні станції, перешкоджаючи тим самим вивезенню продовольства з України, південні райони якої потерпали від голоду.

1-го вересня загін Гупала напав на станцію Жирівку, але патрульний взвод червоних зумів відбитися. Користуючись темрявою, повстанці зникли без втрат. 12 вересня вони повторили напад і зникли в Чорному лісі. Посланий для переслідування ескадрон 25-го кавалерійського полку повернувся ні з чим. 3 вересня повстанці отамана Загороднього поблизу станції Фундукліїки вкотре зупинили пасажирський потяг, обеззброїли та роздягнули охорону і частину пасажирів. Все це викликало неабияку стурбованість радянського командування за безпеку своїх комунікацій. Особлива увага надавалася обороні Кам’янки у зв’язку поширенням чуток, що повстанці збираються увірватися на станцію і звільнити заарештованих політичних в’язнів. В середині вересня їх вивезли у невідомому напрямку, а гарнізон міста був посилений полком комнезамівців і частинами ЧОН.

У вересні 1922 р. серед повстанських отаманів, які діяли на теренах Олександрійського і Чигиринського повітів, виникла ідея розгорнути їх загони у повноцінну повстанську дивізію зі штабом у Холодному Яру, яку мав очолити Загородній. Дивізія мала складатися з трьох полків: Чигиринського (командир – Залізняк), Чорноліського (отаман Гупало) і Лебединського (отаман Чорний Ворон) [68]. Р. Коваль вважає, що ідею створення Холодноярської кінної дивізії підкинув, щоб втертися в довіру до повстанців, «сексот» Чека ще з квітня 1921 р. колишній член Української Центральної Ради Трохименко, який видавав себе за посланця Головного отамана С.Петлюри і полковника Генерального штабу Гамалію [69]. Начальником штабу до нього чекісти призначили сотника Терещенка (Завірюху).

Фіктивна антирадянська організація під назвою «Чорноморська повстанська група» була створена з ініціативи представника ДПУ на Правобережній Україні Ю. Євдокимова. Він же підібрав до неї і відповідні «кадри». Зневірившись у можливості остаточно знищити український повстанський рух, чекісти вдалися до останнього засобу – провокації. Завданням лжепідпільної організації було виявлення повстанських загонів, що діяли на теренах Правобережної України, встановлення контролю за їх діяльністю і зрештою знищення. З метою конспірації діяльність групи «Гамалії» була таємницею навіть для радянського командування.

Через «Гамалію» ДПУ запропонувало отаманам Холодноярського краю зібратися на нараду для обговорення планів спільної боротьби з більшовиками. З ніч з 28 на 29 вересня 1922 р. до села Звенигородки прибули Л.Загородній з ад’ютантом, М.Голик-Залізняк, Д. Гупало, О.Добровольський, Т. Компанієць, В.Ткаченко і секретар Знаменського повстанського району (прізвище невідоме). Під час «наради» переодягнуті агенти ДПУ, які грали роль учасників з'їзду, захопили отаманів. Всі вони загинули 9 лютого 1923 р. під час повстання в Лук’янівській тюрмі в Києві [70]. Їх арешт, як зазначали чекісти, деморалізуюче вплинув на повстанців. Вони почали виходити з лісу і здаватися представникам радянської влади. Боротьбу продовжували уже одиниці.

5 жовтня 1922 р. з Криворізьвого повіту на Черкащину прорвався мобільний загін отамана Голого-Червича (справжнє ім’я його невідоме, позаяк отаман Голий (Трохим Бабенко) загинув 15 грудня 1921 р.) у складі 25-30 чоловік при двох кулеметах на тачанках і викликав справжній переполох у представників радянської влади. 6 жовтня загін напав на станцію Куцівку, де спалив станційні приміщення, забрав з каси 5818 крб. і розбив гарнізон червоних, який там стояв. Повстанці захопили 19 гвинтівок, 880 набоїв і солдатське обмундирування. На зсипному пункті вони зарубали коменданта, обліковця і охоронця. У полум’ї пожежі живцем згоріли агент ДПУ і приймальниця зсипного пункту. Пройшовши селами Олександрійського повіту, загін Голого 13 жовтня повернувся на місце свого по­переднього дислокування.

17 жовтня залишки загону Д. Гупала біля обійстя лісника мали бій із одним із підрозділів кавалерійської бригади незаможників, під час якого вбили його командира Ватречка і, розпорошившись по лісу, зникли від переслідування.

29 жовтня 1922 р. під час прочісування околиць села Ротмистрівки міліція і «активісти» із загону самооборони виявили Чорного Ворона із 5 повстанцями. У нерівному бою загинув останній із визначних отаманів Холодного Яру і один повстанець. Решта зникла. Труп Чорного Ворона був опізнаний місцевими жителями та амністованими повстанцями, після чого його відвезли до Черкаського ДПУ, сфотографували і закопали [71].

Невеликі групи повстанців, які ще переховувалися по лісах і яругах, продовжувала виловлювати банда «Зарірюхи», але вони вже не становили небезпеки для радянської влади.
Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Аватара пользователя
Gadol
Козак
Козак
Сообщения: 1
Зарегистрирован: 15.10.2016
Всего на руках: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Андрушівка
Благодарил (а): 1 раз

Євген Стеблівський. Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара.

Сообщение Gadol » 15 окт 2016, 14:46

Де можна скачати книгу Євген Стеблівський. Звенигора.Повстанці.Шабля на комісара у форматі fb2?

Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 18523
Зарегистрирован: 16.11.2008
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 4749 раз
Поблагодарили: 8191 раз

Євген Стеблівський. Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара.

Сообщение Kozak Taras » 15 окт 2016, 16:35

Є тільки в форматі djvu. Скачати можна на нашому торенті http://tracker.kozatske.in.ua/viewtopic.php?f=8&t=228

Изображение
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Аватара пользователя
Отаман
Курінний писар. Полковник
Курінний писар. Полковник
Сообщения: 1016
Зарегистрирован: 16.11.2013
Всего на руках: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: с.Козацьке
Благодарил (а): 2017 раз
Поблагодарили: 1546 раз

Євген Стеблівський. Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара.

Сообщение Отаман » 17 окт 2016, 21:46

Читав цю книгу.Прочитав одним духом.Хто не читав порада прочитати.

Покриваю нігтики лаком!

Вернуться в «Художня література»