Тисни "Вхід", або "Реєстрація" та приєднуйся до нас!


З історії козацтва...

Модераторы: TANECHKA, Ksenia

Аватара пользователя
Олег Петрович
Генеральний значковий
Генеральний значковий
Сообщения: 3103
Зарегистрирован: 20 ноя 2010
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 1342
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 4686 раз
Поблагодарили: 3772 раза

З історії козацтва...

#1

Сообщение Олег Петрович » 22 окт 2013, 21:05

Виникнення козацтва і Запорізької Січі

....."Церковна боротьба поступово переростала в національно-визвольний рух, лідером якого стає козацтво. Вперше термін “козак” згадується в початковій монгольській хроніці у 1240 р. Пізніше у XVI ст. цей термін зустрічається у словнику половецької мови “Кодекс Куманіус” (1303) та в грецькому збірнику житіє святих “Синаксарі”.

Першими мешканцями Запорозьких вольностей стали дружинники, які після захоплення України-Русі Литвою рятувалися на берегах Дніпра. Вони вважали себе вільними людьми, а оскільки за фахом вони були професійними воїнами, то навчали місцевих людей військовому та морському ремеслу. Ці дружинники-воїни принесли характерний зовнішній “імідж” – брита голова з оселедцем, вуса. Від тюркомовного місцевого населення вони отримали назву “козак”.

Другою хвилею запорожців стала збідніла шляхта та сміливі і заповзятливі селяни, котрі тікали від польського поневолення. Слово “козак” вживалося для позначення полярних функцій “страж” і “розбійник”.

Існують також інші версії походження козацтва: хозарська, татарська, бродницька, угодницька та інші. Однак, головними чинниками появи і формування козацтва стали існування вільної землі зі сприятливими умовами для життя, досвід освоєння південних земель здобичниками і наявність військового мистецтва і здатності захистити себе від татар та кочівників.

Отже, в українських землях протягом XV-XVI ст. формується нова соціальна верства – козацтво, яка вийшла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно, претендувала на роль політичного лідера і владу. Існування великого масиву вільних земель стали ґрунтом для формування українського козацтва. Прискорили цей процес широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася у XV ст., посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар.

У середині XV ст. осередком згуртування українського козацтва стала Запорізька Січ (тобто укріплення за порогами), яку заснував Дмитро Вишневецький, а військо отримало назву Запорозького. У різні часи Січ розташовувалась на різних островах. Всього існувало 8 січей: Хортицька, базавлуцька, Томаківська, Микитинська, Чортомлицька. Олешківська, Кам’янська, Нова або Підпільненська.

Війську Запорізькому низовому були притаманні риси демократичної республіки. Січова рада була вищим законодавчим і адміністративним органом. Вона розглядала питання внутрішньої і зовнішньої політики, судила злочинців, обирала уряд – військову і паланкову старшину (кошового отамана, суддю, осавула, писаря, курінних отаманів, військових службовців, хорунжого та інших). На Січі не було феодальної власності на землю, кріпацтва, панувала формальна рівність між усіма козаками на землю, участь в радах, але між старшиною і рядовими козаками існувала соціальна нерівність, яка викликала незадоволення бідних козаків (сіроми).

У Речі Посполитій не склалося сталого відношення до козацтва, яке не мало офіційного статусу. На сеймі неодноразово приймалися рішення повернути козаків, більшість з яких були селянами, до феодалів. Однак використання поляками козаків, як сміливого, хороброго війська під час війн кожного разу “врятовувало” козаків від репресій. Незважаючи на заборону, вони продовжували свої походи і пограбування Криму і Туреччини.

Щоб приборкати козаків, а також з метою використання їх в інтересах Польщі, у 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення реєстрового козацтва, тобто найманого формування, яке отримало правовий статус і тепер знаходилось на службі у польській державі. Перший реєстр складав 300 козаків.

Пізніше Стефан Баторій у 1578 р. збільшив кількість реєстровців до 500. На чолі реєстровців стояв гетьман, якому це завдання давалося офіційно з врученням клейнодів (символів влади). Реєстрові козаки звільнялися від податків, отримували землю, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, платню від польського уряду. Вони повинні були охороняти кордони і здійснювати контроль над нереєстровими козаками.

З середини 90-х років XVI ст. відбувався процес масового “покозачення” населення. В 1616 р. в Чигирині, Корсуні, Черкасах, Переяславі, Білій Церкві козаки в середньому становили понад 70 відсотків їхніх мешканців.

Козацтво також знаходило підтримку серед населення в їх прихильному ставленні до православної віри. Глибока релігійність була характерною ознакою духовного життя на Січі. Навіть вступ до запорозького товариства починався з питання: “У Бога віруєш?”. В межах Війська Запорозького низового існувало понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння і молебні. Умираючи, відписували на церкву ікони, золото, срібло тощо.

Козацтво активно виступало за відродження православної віри і стало поруч з духовенством в боротьбі з католиками і уніатами. Так, гетьман П. Конашевич-Сагайдачний прийняв активну участь у боротьбі за відновлення православної церкви в Україні. Його підтримало козацтво, весь народ. Польський уряд змушений був у 1632 р. затвердити “Статті для заспокоєння руського народу” і цим офіційно визнати існування православної церкви і затвердити архімандритом Києво-Печерської Лаври Петра могилу. Цей акт приглушив гостроти конфесійної боротьби, але остаточно протистояння ліквідовано не було.

Отже, треба відмітити те, що маючи низку головних ознак держави, Запорізька Січ, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Несприятливі зовнішні впливи та внутрішні недоліки так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости у нову якість, але свій політичний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила."

-- Добавлено через 22 хвилини 31 секунду --

Із матеріалів про Вільне козацтво 1917-20рр..

"...Кровава круговерть пронеслася над козацькими землями. Головною причиною, яка завадила козакам створити свою державу стала агресія радянської Росії і особливе жорстоке ставлення до козаків її керівництва. Слово – ”козак”, завдячуючи більшовицькій пропаганді, стало синонімом жорстокості і непримиренності, причетності до безкінечних змов проти Радянської влади. В.Ленін в одному зі своїх виступів заявив, що в разі утримання при владі гетьмана України Павла Скоропадського Росія зменшиться до розмірів Московської держави XVI – XVII століть. І уряд більшовицької Росії зробив усе можливе для того, щоб так не сталося. 24 січня 1919 року Оргбюро ЦК РКП(б) випустило секретну директиву, підписану Яковом Свердловим. В директиві говорилося: “Провести масовий терор проти багатих козаків, винищивши їх поголовно; провести нещадний масовий терор стосовно всіх козаків, що брали участь - пряму або непряму - у боротьбі з Радянською владою... Конфіскувати хліб і змусити зсипати всі надлишки в зазначені пункти, це стосується як хліба, так і всіх сільгоспродуктів... Всім комісарам, призначеним у ті або инші козачі поселення, пропонується проявити максимальну твердість і неухильно проводити надані вказівки”. Ця директива негайно стала впроваджуватися в життя. Фактично, до початку 1920 року, козацтво на території колишньої царської Росії було знищено радянською владою, а пам’ять про них спотворена радянською ідеологією. 25 березня 1920 року радянською владою Росії був виданий декрет про скасування козацьких військових земель, що стало кінцевим пунктом агресії радянської Росії проти незалежних козацьких республік. Цю дату повинні добре замап’ятати сучасні керівники козацького руху як на Україні, так і в самій Росії. А особливо це стосується Донських козаків, чиї отамани своєю угодницькою політикою перед Московською владою ганьблять світлу пам'ять своїх батьків і матерів, які були розстріляні і замордовані радянською владою. Москва ж, у свою, чергу гордиться тим, що вона є правонаступником радянської сталінської Росії, приписує собі “славу козацьку”, яку вона втопили в козацькій крові. Козаки Вільного козацтва брали участь у повстаннях проти радянської влади, які відбувалися аж до 1923 року."
Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!

Аватара пользователя
Олег Петрович
Генеральний значковий
Генеральний значковий
Сообщения: 3103
Зарегистрирован: 20 ноя 2010
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 1342
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 4686 раз
Поблагодарили: 3772 раза

Re: З історії козацтва...

#2

Сообщение Олег Петрович » 22 окт 2013, 21:52

Витяг із книги Романа Коваля - письменника та президента історичного клубу "Холодний Яр" про виникнення Вільного козацтва.

..." Відродження Вільного козацтва

У свідомості сучасників вкоренилася думка про козаччину як про давноминулу сторінку української історії. Вона стала напівзабутим, напівстертим спогадом-примарою, який уже не збуджує українську кров, не кличе до боротьби за утвердження нашої нації. Козаччина для більшості, по суті, стала антикваріатом, який ми - свідомі своєї причетності до часів, коли наша козацька нація випромінювала потужну енергетику, - цінуємо, але лише як коштовний музейний експонат, придатний хіба для зберігання в архіві пам’яті.

Донедавна і я ставився до козаччини як до явища, що вичерпалося, до традиції, що перервалась, та щаслива невипадковість - зустріч із документальним романом Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” - спонукала мене зануритись у дослідження епохи Національної революції 1917 - 1920-х років, епохи, коли потужний вибух національних почуттів до того століттями приспаної “етнографічної маси” несподівано призвів до таїнства відродження українського народу і його передової, ударної сили - українського козацтва.

Згадаймо, як оцінював український народ часів Національної революції Лейба Троцький, під керівництвом якого і здійснювалася інтервенція більшовицької Росії проти УНР: “У ньому (українському народі. - Ред.) прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той дух вольності, що давав українцям нелюдську силу впродовж сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків - та здобувати над ними блискучі перемоги”.

Відродження козацтва в 1917 році відбулося на найдзвінкішій ноті - бо за свою любов до Шевченкової України мільйони людей були готові проливати кров - і свою, і чужу. Якщо козаччина минулих століть, як правило, обмежувалася мріями про “права і вольності” (тобто автономію в межах тієї чи іншої держави), збільшення козацького реєстру і зарплатні, то Вільне козацтво чи не з початку виступало за Українську державу, і порядок у ній забезпечений не проханнями чи благаннями, а силою української зброї.

Як це було?

Вже за кілька днів після зречення царя Миколи II на Звенигородщині з сердець, переповнених любов’ю до Батьківщини, постали перші відділи Вільного козацтва.

Почалося все у Гусаковому. Саме тут хлібороби дбайливо зберігали під стріхами прадідівські гайдамацькі дубові списи, щоб у слушний час витягти їх.

І час настав. У березні 1917 року списа витягнув і колишній фельдфебель російської армії Грицько Іванченко. Напевно, вийняв він зі сховку й іншу зброю. Та взявся разом із господарем Никодимом Смоктієм, що жив неподалік, на кутку Галайки, організовувати односельчан.

Назвали вони себе вільними козаками, - мабуть, на противагу тим козачкам, що служили “царю-батюшкє”. “А ми вільні! Ми - козаки!”

Це була перша у новітній час бойова українська частина. Від неї і почалась Українська революція, відтак саме у Гусаковому відновлено перервану українську історію. Очолив першу сотню Вільного козацтва Грицько Іванченко.

Сотня швидко зросла до 240 осіб. У Гусаковому та сусідніх селах забив гарячий пульс козацького життя. Невдовзі у волості створили курінь. Гусаківським курінним став Никодим Петрович Смоктій. Був він молодшим братом українського етнографа Андрія Смоктія, який публікував свої праці в “Киевской старине”. Андрій Смоктій написав і видав книжечки про Тараса Шевченка, Устима Кармалюка та оповідки з життя козаків, чумаків і селян. Напевно, і молодшому братові оповідав не раз про гайдамаків, про козацьке минуле України. Може, якраз тоді й зародилася у Никодима мрія відродити козацтво.

Юрій Тютюнник писав про нього: “Був то заможний господар, мав до двадцяти десятин власної землі. Мав тридцять п’ять років, (був) високий, чорнявий, лагідної натури… освіту одержав у Звенигородській двокласовій школі; багато читав; Смоктієві допомагали Ковтуненко та Пищаленко, люди з вищою освітою, обидва звенигородці. Всі вони у війську не перебували”.

Гусаківці вирушили в агітаційний рейд по сусідніх селах. “Дехто у саморобному сідлі з дубовим списом. Інший з довгою шаблею, відібраною у поліцейського. Небагато з них мали бойову та мисливську зброю. У Розсоховатці, Новоселиці, містечку Катеринополі, в Степному, Юрківці, Багачівці, Козацькому, Княжій, Тарасівці, Кирилівці (Керелівці), Ґудзівці, місті Звенигородці, в Озірній та Вільхівці провели мітинги. Сотні селян там записувалися у Вільне козацтво”.

Щоб боронити села й оселі

У козацтво записувалися насамперед, щоб боронити села від російських дезертирів - утікачів із Південно-Західного фронту, які, прямуючи до Совдепії, грабували українське селянство. Козаки одразу ж заволоділи зброєю, що зберігалася на військових складах.

Чисельність сотень залежала від кількості мешканців села. Найчисельнішою була Кирилівська сотня - до 1000 козаків. Горді земляки Тараса Шевченка стали до лав захисників Вітчизни одні з перших. Сотні однієї волості об’єднувались у курінь, курені, у свою чергу, складали кіш.

Організаторами, а отже, й курінними стали: Калниболотської (Катеринопільської) волості - Семен Гризло, Тарасівської - Ананій Шевченко, Лисянської - Сорока, Козацької - Грицько Шаповал, Пидинівської - Красюк, Вільховецької - Антін Шкільний. До Пидинівського куреня входили Моринська, Будинська та Пидинівська сотні. Моринська нараховувала понад 500 козаків. “У кожній сотні були сотник, хорунжий, писар, скарбник, санітар та бібліотекар із похідною книгозбірнею”.

Вже у березні 1917-го у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. На ньому кошовим отаманом обрано народного вчителя Семена Гризла."

Аватара пользователя
козак Андрій
Ройовий
Ройовий
Сообщения: 25
Зарегистрирован: 21 окт 2013
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 30
Пол: Мужской
Откуда: Звенигородка
Благодарил (а): 6 раз
Поблагодарили: 13 раз

Re: З історії козацтва...

#3

Сообщение козак Андрій » 23 окт 2013, 10:47

Козацька зачіска чуприна (або оселедець)
Оселедець

Изображение

Цікавий джура і козак бували
Тихенько розмовляють в холодку.
„Ви, батьку, ще не розказали,
Навіщо оселедець козаку?”
„Потрібна річ! Наприклад, доведеться
Переплисти лиман, або Дніпро:
Якраз на голові до оселедця
Прив’язуємо ми своє добро.
Перепливем – дивуються татари.
Адже ми щойно вийшли із води,
А в нас сухі сорочка й шаровари.
Тікають з переляку хто куди!”
(автор Петро Ребро)
Зачіска чуприна – відома нашому народу ще з 16 тисячоліття до нашої ери. (Пізніша жартівлива, навіть трохи образлива, назва чуприни - оселедець)
В Мізині, на березі ріки Рось, українські археологи знайшли найдавніше у світі зображення козака з чуприною, вирізьблене на кістці мамонта. Вік зображення 20 тисяч років. В Арійських племена, що жили в той час на території навколо Дніпра, а згодом переселились у бік Індії, ця зачіска була ознакою військової касти – кшатріїв. Вважається що чуприна символізувала сонячний промінь, знак сонця. Крім того, чуприна, яка формою нагадує шлик на козацькій шапці свідчила про зневагу кшатрія до смерті. Адже через чуприну безсмертна душа його підніметься до сонця.

Слов'яни ще з давніх-давен практично не знали довгобородих богів і зовсім не знали довговолосих.
Праукраїнські племена зображали своїх ідолів з вусами, але без борід. (Перун у якого „ус злат”) На мініатюрах Радивилівського літопису у Перуна вусів не видно, як і бороди. Зате виразно помітна чуприна-оселедець, зовсім по-запорозьки спадаючий до лівого вуха.

Сліди поширення чуприни у світі помітні по мірі розселень арійських племен з Наддніпрянщини.
Типову козацьку зачіску з чуприною (оселедцем) і вусами можемо побачити на рельєфі у гробниці єгипетського фараона Хорембеха (14 ст. до н.е.), де вона належить полоненому мітанійському арію.
Шведський історик Йоган Гербіній у описі давнього світу згадує борисфенітів-косоносців (жителів басейну Борисфена-Дніпра).Чуприна з’являється навіть у Китаї (шляхом перенесення бойових мистецтв аріями спершу до Ірану (саки), потім до Індії, звідки мудрець Боддхітхарма переніс їх до Китаю).
Історики твердять що, Руси Київської Руси–України IX-XI ст. голили бороди і голови. Дотримуючись княжої військової традиції, запорожці, так само як і військо Святослава, голили голову і бороду, залишаючи вуса і чуб.

Питалися козака: „Що то за причина
Що в вас гола голова, а зверху чуприна?”
„А причина то така: Як на війні згину –
Мене ангел понесе
В небо за чуприну
(уривок з вірша Чуприна Степана Руданського написаний 08.02.1859)
Але не всім і на Запорізькій Січі дозволялося носити чуприну, котра була своєрідною відзнакою лицарського стану. Причому варто зауважити, що чуприну (оселедець) просто так не можна було собі вистригти. Тільки після посвяти у козаки (після першого бою, першого морського походу та складних іспитів) дозволялося воїнові голити голову, залишаючи чуприну. Чуприни заборонялося носити джурам, селянам-втікачам, недосвідченим воякам, брехунам, боягузам, злодіям, ошуканцям. Позбавити чуприни козака вважалося найбільшою ганьбою. Про надзвичайно високий статус цієї зачіски у запорожців свідчить і суворо регламентований спосіб носіння чуприни, закрученої саме за ліве вухо.
„Чуприну неодмінно носили за лівим вухом, як усі відзнаки і нагороди,— пояснював колишній запорожець Антін Головатий великому князеві Костянтину Павловичу, — шаблю, шпагу, ордени та ін. носять зліва, то й чуприну, як знак завзятого і відважного козака, слід також носити зліва".
Чуприну носили запорізькі козаки і ті люди, котрі, так чи сяк, мали зносини з ними, як от чумаки і ті селяни, що жили близько до Запорожжя. В Гетьманщині ж, мабуть, носили тільки ті козаки, що якийсь час жили в Січі і вернулись назад. Деяка старшина, як от писарі в Січі носили чуб.
"Чуба мій батько носив до самої смерти, а як голили чуприну, бачив за молодих літ і мені оповідав".
Чуб та чуприна - то дві різні зачіски. Відомий фрацузький письменник Проспер Меріме був прийнятий на Січі в козацьке лицарство, мав чуба, гордо носив цю зачіску у Франції і називав її левержет.
Василь Тропінін, ''Устим Кармелюк'', 1920-і рр.
Чуб підстригався так: над лобом на висках і на потилиці волосся голилося чи стриглося при тілі, і тільки серед голови залишалося на долоню широке, кругле пасмо довгого волосся. Те волосся розчісували на всі боки і підстригали кругом — вище над лобом, а нижче на потилиці. Таким чином голені місця прикривалися чубом і здавалося, що голова вся у волоссі; тільки коли чуб закочувався вітром, то голий череп відкривався, і від того обличчя людини робилося дико-величним і войовничим.

Отож як виплекати чуприну (жартівлива назва оселедець):

Олександр Антонюк "Козак"
Всю голову поголити, над лобом залишити кругле пасмо волосся шириною у три пальці. Волосся з часом відросте в довгу косу, яку можна, зачесавши на лівий бік замотати за ліве вухо. Поки чуприна не дуже довга її зачісують на лівий бік спускають на вухо а кінець її вільно спускається до плеча. Часом трохи коротшу чуприну випускали на перед, на чоло, особливо тоді, коли одягали шапку. Чуприна заплетена в косу надавала козаку-лицарю войовничого вигляду але в ній була і неповторна краса.
Изображение

Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 22604
Зарегистрирован: 16 ноя 2008
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 2025
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 6983 раза
Поблагодарили: 11874 раза
Контактная информация:

Re: З історії козацтва...

#4

Сообщение Kozak Taras » 24 окт 2013, 12:33

В Звенигородському повіті на Київщині формування загонів Вільного козацтва розпочалося у квітні 1917 року. На козацькому з'їзді у Звенигородці було прийнято такі постанови:
Вільне козацтво організовано для оборони вольностей українського народу та охорони ладу;
Вільне козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші 18 років;
Не можна приймати до організації людей, ворожих українській справі, а також тих, хто мав кримінальні злочини;
Всіма справами організації завідують ради козацької старшини;
Командна старшина є виборною.

Кошовим отаманом Звенигородського повіту (коша) було вибрано Семена Гризла, курінними отаманами волостей: Гусаківської — Смоктія, Кальниболотської — С. Гризла, Лисянської — Сороку, Тарасівської (Керелівської) — Шевченка, Княжанської — Шаповала.

Изображение
Перші організатори Вільного козацтва Никодим Смоктій (ліворуч) і Семен Гризло (праворуч). 1917 рік.

На з'їзді було розроблено організаційну структуру, що копіювала давній козацький устрій, — з Генеральною козацькою радою та наказним отаманом на чолі, з козацькою старшиною: осавулом, писарем, хорунжим, скарбником.

Основою організації Вільного козацтва стала сотня, що набиралася з громадян одного села чи міста не молодших за 18 років і не мала чітко означеної кількості. Сотні волості формувалися в курінь, курені — в полки, а полки губернії об'єднувалися в Кіш. Вільнокозацький рух став загальноукраїнським, поширившись на Київщину, Волинь, Херсонщину, Катеринославщину та інші регіони.

Козаки брали активну участь у створенні в Києві Першого Українського козачого полку ім. гетьмана України Б. Хмельницького. Полк самочинно був створений 18 травня 1917 року і налічував близько 3 тисяч солдатів. У серпні 1917 року відбулося формування загонів Вільного козацтва в повітах: Бердичівському, Уманському, Київському, Канівському, Черкаському, Остерському, Ніжинському та Борзнянському.

21-28 вересня 1917 року в Києві відбувся з'їзд представників народів і областей Російської держави, який отримав назву «З'їзд народів» — 100 делегатів представляли понад 10 націй, а також 9 різних козацьких військ.
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 22604
Зарегистрирован: 16 ноя 2008
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 2025
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 6983 раза
Поблагодарили: 11874 раза
Контактная информация:

Re: З історії козацтва...

#5

Сообщение Kozak Taras » 24 окт 2013, 12:39

Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. більшість українського селянства не сприйняла нову владу. Ще більше зросло невдоволення присутністю в Україні німців та австро-угорців. Згідно із законом "Про Гетьманську владу" П.Скоропадський отримав необмежені права. Він зосередив у своїх руках не тільки виконавчу, а й законодавчу та судову владу. Новоутворена держава за формою правління повністю відрізнялася від УНР. Проте цю владу не можна вважати диктатурою у повному розумінні цього слова. Адже з перших днів установлення гетьманського режиму П.Скоропадський опинився у цілковитій залежності від окупаційних властей.

Вивезення значної кількості продовольства до Німеччини, Австро-Угорщини та РСФРР вело до загострення економічної і продовольчої кризи в Україні2. Ще більше озлоблювали селян проти влади розпочаті ще за часів Центральної Ради каральні експедиції, які за Гетьманату стали неодмінною рисою режиму. Карателі, як правило, застосовували принцип колективної відповідальності: розмір стягнень розподілявся між усіма мешканцями населеного пункту, незалежно від їхнього соціального статусу, рівня матеріальної забезпеченості. В разі неспроможності частини населення сплатити контрибуцію її погашала інша частина - заможні верстви населення.

Тому селяни дедалі частіше виявляли непокору і протест, які поступово переростали в більш активну форму протесту - створення селянсько-козацьких партизанських загонів, що ставали опорою антиокупаційної та антигетьманської, а пізніше й антибільшовицької боротьби на селі. Одним з найбільших виступів українського селянства проти присутності в Україні німецько-австро-угорського війська й уряду П.Скоропадського було Звенигородське повстання, що й досі ще належно не висвітлено в історичній літературі. Досить однобоко, з радянських позицій, його показували у своїх працях В.Є.Тичина, М.І.Супруненко, П.М.Балковий6. Частково подій повстання торкалися дослідники П.Христюк, П.Захарченко. Докладніше, але не повно - В.Ф.Солдатенко9 та ін. На наш погляд, найширше події повстання розкрито в праці О.Доценка "Історія Звенигородського Коша Вільного Козацтва"10, написаної на основі рукописів майбутнього генерала-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника. Проте в статті слабо висвітлено події на Лисянщині, з яких, по суті, й розпочалося Звенигородське повстання: сутичка карателів у селах Орли, Ганжалівка, блокада німецького гарнізону в Лисянському костьолі, дії окремих партизанських загонів у цьому регіоні, участь місцевих більшовиків у боротьбі з окупаційними військами та їх вплив на селянство, приєднання до повстанців загонів з Таращанщини тощо.

Значну інформацію про ці події ми черпаємо з газети "Звенигородська думка", що її напередодні повстання заснували окремі діячі штабу Вільного Козацтва І.Капуловський, Демерлій, О.Титаренко та ін. Надруковані в ній накази Центральної Ради, що надсилались до повітових органів, розпорядження військового начальника, а пізніше коменданта Звенигородського повіту М.Павловського, звернення місцевої адміністрації до селян проливають світло на події того часу. Вагоме значення в дослідженні повстання, висвітленні постатей його лідерів мають окремі документи архівів України.Повстання розпочалося 3 червня 1918 р. виступом селян с.Орли Лисянської волості Звенигородського повіту проти карального загону, що прибув у село. Загін був ущент розгромлений. Це надихнуло селян на боротьбу, які тільки й чекали слушного моменту для виступу проти окупаційних військ. 4 червня у с.Ганжалівка селяни розгромили ще один німецько-гетьманський загін. Повстання швидко перекинулося на сусідню Лисянку. Німці змушені були залишити містечко. Проте вже через кілька днів до Лисянки в'їхав каральний загін кадетів для придушення повстання. Відчувши опір селян, на допомогу кадетам до Лисянки прибули німці. Проте повстанці, основу яких становили загони Вільного Козацтва отаманів Туза і досить авторитетного серед місцевого селянства Квітковського - 29-річного (на той час. - В.Щ.) українця, вихідця з Уманського повіту11 та інші озброєні групи, що виявляли своє невдоволення поверненням німецьких військ, змусили дві німецькі роти і півтори сотні карателів зачинитися в місцевому польському костьолі. Завдяки доброму озброєнню німці разом з кадетами успішно оборонялися.У той час повстання охопило увесь повіт: 5 червня виступили селяни сіл Моринці, Пединівка, Вільшана. 7 червня на боротьбу піднялися селяни с.Озерне, в руки повстанців перейшли Піски - передмістя м.Звенигородка. Селянсько-козацькі загони громили карателів і ліквідовували місцеві органи гетьманської влади12.На допомогу лисянцям прибували озброєні групи селян. Так, з Вільшани і Тарасівки прибув загін під проводом Шендрика, з Моринець надійшли чотири козацькі сотні. Проти німців об'єднались усі верстви сільського населення з різнобічними політичними поглядами. Скористалися ситуацією і більшовики. Незважаючи на свою малочисленність, вони організовували окремі загони і вливалися в селянсько-козацьке військо. Значно пізніше такі факти дали підстави радянським історикам трактувати Звенигородське повстання як виступ селян, організований і очолений більшовиками.Протягом трьох днів повстанці штурмували Лисянський костьол. Оточені опинилися в надзвичайно скрутному становищі. Вони вирішили атакувати вночі міст через р.Гнилий Тікич, прорватися на правобережну частину містечка і, вирвавшись з Лисянки, пробиратися до Звенигородки. Як не дивно, але їм це вдалося. Серед місцевого населення ще й нині ходять різні версії щодо цього прориву: одні кажуть, що варта на мосту заснула, інші - про те, що частина повстанців домовилася з німцями і таємно пропустила їх через міст. Проте, як би там не було, лисянські загони почали переслідувати ворога. Окрема група повстанців під керівництвом Грибенка рушила на переріз втікачам через с.Неморож і зупинила їх поблизу с.Озірне. З тилу вдарив лисянський загін. Розгорнувся запеклий бій. Однак у вирішальний момент повстанські сили атакував німецький загін із Звенигородки. Повстанці змушені були відступити. Ворожі загони об'єднались і відійшли до Звенигородки, поблизу якої вже зібралося близько 15 тис. повстанців13. Серед керівників повстанських загонів були досвідчені отамани, які ще рік тому стояли у витоків Вільного Козацтва: Никодим та Хресант Смоктії, Семен Гризло, Антін Шкільний та ін. Вони, не жаліючи власного життя, захищали рідний край від іноземної окупації. Останній значно пізніше, під час Другої світової війни, був одним з організаторів підрозділів ОУН на Звенигородщині14.Повстанським рухом проти окупаційних військ у краї керував Л.Шевченко, родич геніального українського поета Тараса Шевченка. Його брат Ананій був курінним Тарасівської сотні Вільного Козацтва. Це був типовий ватажок, надзвичайно сміливий, але не мав потрібної освіти15. Роботою штабу повстанців керував поручик Кривда. Ідейним натхненником став отаман Звенигороського коша Вільного Козацтва Ю.Тютюнник. Напередодні повстання його було призначено уповноваженим 7-ї дільниці демобілізації Південно-Західного фронту16. Це дозволило керівництву Вільного Козацтва контролювати склади із значною кількістю зброї.Після перевороту гетьмана Скоропадського проти нього на сторінках газети "Звенигородська думка" відкрито виступила повітово влада. Газета закликала селян до непокори гетьману, надрукувавши відповідні накази Української Центральної Ради, які були видані в січні 1918 р. для організації влади в краї. Також були опубліковані антигетьманські розпорядження і звернення повітового військового начальника Михайла Павловського та постанови повітового комітету соціал-революціонерів. За це німецька влада на прохання гетьмана отримала наказ арештувати М.Павловського. Сам Павловський пізніше згадував: "...Побачивши рух німців, я наказав бувшій при мені сотні козаків негайно роз'їхатись до дому, а сам зі штабом виїхав до с.Гусакове, де на той день була скликана нарада курінних отаманів. Приїхавши до с.Гусакове, я з'ясував курінним отаманам обставини останнього (моменту) і наказав їм усіма засобами проводити організацію і виступити лише тоді, коли демократія викине гасло... Я передав отаману гусаківської волості сотнику Поідинку - сам зі своїм штабом виїхав до Одеси, де жив на березі моря у рибацькій хатині..."17 Як бачимо, на момент повстання отамана Звенигородщини, члена УЦР, хто, на нашу думку, повинен був керувати повстанням проти окупаційних військ і влади гетьмана, у повіті не було. Правда, перед своєю втечею вся зброя в кількості 10 000 рушниць, 43 кулеметів (а зі слів Павловського - більше 10018, 2 гармат, одного панцерника та багато амуніції були роздані селянам. Зброя вивозилася чотири ночі. В останню ніч варта поламала двері, розкидала рештки майна. Разом з Павловським і кількома його товаришами зникла комендантська сотня, знищивши свою канцелярію19.У такій ситуації Ю.Тютюнник, щоб зняти із себе підозру про причетність до зникнення зброї зі складу, на другий день вранці телефонував до Києва про грабунок у Звенигородці. Сповістив він про це й керівництво місцевого німецького гарнізону, де його протримали 6 годин під вартою, а потім звільнили, взявши з нього підписку про невиїзд з міста.Наслідком подій стало те, що керівника німецького гарнізону, з яким козацькі отамани могли ще ладити, перевели до Умані, а в Звенигородку призначили нового. Разом з цим до міста прибув німецький полк, а через кілька днів і каральний загін. За словами О.Даценка, німці розпочали справу, яку не вдалося здійснити більшовицьким загонам Муравйова: селян катували, дівчат і молодиць гвалтували, у селах повіту почалися масові пограбування20.Тютюнник закликав не піднімати повстання, щоб не викликати в краї цілковиту руїну. Проте втримати селян від виступу було важко. Тоді Ю.Тютюнник прийняв рішення очолити повстанський рух проти гетьмана і наказав чекати його повернення з Києва.У Києві Тютюнник не знайшов підтримки. Проте зустрівся із самим гетьманом. Про свою подорож він пізніше згадував: "У мене не залишилося твердого переконання, що карателі не робили з відома гетьмана, хоч Полтавець і гетьман з усею силою обурювалися на провокаторів. При мені була написана телеграма з наказом відкликати карателів зі Звенигородщини, але при мені прийшло повідомлення, що карателі знищені селянами під м.Лисянкою. Не сказали нічого і в гетьманській палаті"21. З цим Ю.Тютюнник вирушив до Звенигородського повіту. Через кілька днів він був уже в с.Княжа, де отаманував дід Шаповал. У селі все населення було при зброї, на майдані стояла гармата, повернута в напрямку м.Шпола. Шаповал розповів Тютюннику, що його плани - розбити німців у Шполі. Він глибоко вірив у перемогу. З Княжої Тютюнник добрався до с.Богачівка, звідти - до штабу повстанців, де зустрівся з Л.Шевченком, якому повідомив найнеприємнішу для ватажка повстанців річ, яка доводила його до божевілля: повстала лише Звенигородщина, а у провідників національного руху не було ніякої позиції до повстання. Л.Шевченко відверто повідомляв Тютюннику: "Вам нічого мішатися в цю справу. Не маємо права втягати до повстання хоч одну людину, яка потім може бути потрібною для політичної роботи. Я тепер не маю віри в успіх. Можливо, що це прийде згодом. Завтра поведемо рішучу атаку на місто. Його треба захопити. Перемога наша під Звенигородкою може підняти населення сусідніх повітів, а потім побачимо. Хоч би одна особа приїхала сюди, яка користується авторитетом по всій Україні. А Вам можу передати головну команду, коли Ви находите це необхідним. Та в ніякому разі не допущу до того, щоб виявлена була ваша участь у повстанні, коли Ви не берете на себе головної команди. Для другорядної ролі не маєте права ризикувати. А тепер допоможіть скласти наказ про атаку". Юрій Тютюнник пізніше так характеризував Л.Шевченка: "Голос його бренів рішуче. Відчувалася воля людини, яка вирішувала щось важливе"22.На ранок 9 червня штаб повстання перенесли до с.Озерне, звідки було видно всю Звенигородку. Чисельність козацько-селянського війська зросла до 30 тис. чол.23 Повстанці розпочали атаку. Німці відчайдушно захищали кожний будинок і чекали на допомогу. А допомога могла надійти лише з Умані, бо в Шполі отаман Шаповал, як і планував, вщент розгромив німців. Раптом повстанська розвідка донесла, що з боку м.Тальне до Звенигородки прямують німецькі війська. Для їх ліквідації на зустріч було направлено чотири козацькі сотні, дві з них - Кирилівська та Гусаківська - вважалися найкращими. Виконання завдання покладалося на старшину Федота Бондаря. Поблизу с.Гусакове кілька загонів, одним з яких командував місцевий житель Г.Іванченко24, зробили засідку. За дуже короткий час козаки захопили в полон 300 німців і що найважливіше - їх гармати. Перемога поблизу Гусакового ще більш підняла дух повстанців.

Артилерія значною мірою допомогла повстанцям. Бондар уперто обстрілював приміщення ремісничої школи, де зосередилася значна кількість німецького війська. В той час повстанці зайняли горілчаний склад, захопивши в полон частину німців. Зважаючи на безвихідну обстановку, німці вивісили на ремісничій школі білий прапор, утворили свою раду і вислали її представників до повстанців для переговорів. Трохи пізніше такий же прапор з'явився і на стінах комерційної школи.Умови для німців були тяжкими. У попередніх переговорах повстанці вимагали від них невтручання у внутрішнє життя України. Тепер, усвідомлюючи, що перемога здобута великими жертвами, враховуючи, що німці не дотрималися свого слова і почали захищати московський елемент в Україні, повстанці вимагали від німців конфіскації всієї наявної зброї, а самих - залучити до робіт на цукроварнях і полях з посівами буряків. Так і сталося: німці віддали всю зброю і під наглядом українських старшин пішли полоти цукрові буряки, а кадети були розстріляні25.Звістка про перемогу над німцями у м.Звенигородка блискавично розлетілася по інших повітах Київської губернії та за її межі. Надзвичайно зріс авторитет Левка Шевченка. Майже весь Звенигородський повіт перебував у руках повстанців. Окупанти і гетьманці контролювали лише основні шляхи сполучення, спалюючи придорожні села, рухатися вглиб повіту не наважувалися. Лише один раз два німецьких батальйони піхоти й одна артбатарея вступили в бій поблизу м.Тальне. Проте вимушені були відступити, залишивши частину своєї зброї26.До Звенигородки дійшло повідомлення про повстання в Таращанському повіті. 8 червня в с.Стрижавка цього ж повіту почали зосереджуватися повстанські загони. Наступного дня німецько-гетьманський каральний загін обстріляв село з артилерії і вступив до населеного пункту. Проте на допомогу повстанцям підійшли козацько-селянські загони із сусідніх сіл. Карателі були розгромлені. До 10 червня в руках повстанців були П'ятигір'є, Плоске, Жашків. Під Жашковом козаки розгромили великий німецький загін, захопили артилерію. 12 червня повстанці атакували м.Тараща. При підтримці міщан і загонів, які підійшли із сіл Улашівка, Керданов, Лисовичі місто було взяте. Німецькі війська і гетьманці втекли в напрямку Білої Церкви27. Таращанський повстанський штаб 11 червня видав наказ про створення в усіх селах і волосних містечках повіту охоронних козацьких сотень, а 19 червня вийшов наказ про проведення обліку чоловіків віком від 20 до 40 років і розподіл їх за військовими спеціальностями. Таращанці встановили зв'язки з окремими загонами Звенигородського, Уманського, Васильківського, Сквирського, Канівського та інших повітів. Однак через кілька днів вони вимушені були залишити Таращу.Активністю селянства намагалися скористатися більшовики. В окремих регіонах вони утворювали ревкоми, повстанські штаби, поширювали на маси свою ідеологію. Більшовицький повстанський штаб утворився і в Лисянці, начальником якого став П.Артеменко. З підпілля вийшов Лисянський ревком, очолюваний більшовиком Т.Артеменком. Для успішного розвитку більшовицького руху на Лисянщині з Києва навіть прибув заступник командувача більшовицькими військами Баляс. Взагалі за організаційною та ідеологічною роботою осередків РСДРП(б) у повстанському антинімецькому русі уважно стежив керівник партії більшовиків В.Ульянов (Ленін). В інтерв'ю кореспонденту шведської газети "Folkets Dagblad Politiken" 1 липня 1918 р. стосовно становища в Україні він заявив: "Селяни озброюються і великими групами нападають на німецьких солдатів, де б вони їм не зустрілись. Цей рух шириться. Завдяки німецькій окупації більшовизм в Україні став свого роду національним рухом. Він об'єднує навколо себе людей, які раніше про більшовизм і чути не бажали"28.У такій ситуації Звенигородський повстанський штаб намагався об'єднати повстанський рух і очолити його. Представники штабу звернулися із закликом до інших повітів організувати загальний повстанський центр, терміново встановити зв'язки із Звенигородським штабом і виконувати його розпорядження. Йшов час, але робота в цьому напрямку не розпочиналася. Тому для її організації Л.Шевченко вислав із Звенигородки до сусідніх повітів козацькі загони. Однак час був втрачений: більшість селян, вважаючи, що небезпека ліквідована, повернулася додому. Тимчасом німці стягували свої сили для початку штурму Звенигородки. Атаку було заплановано на 13 червня. Л.Шевченко послав свого старшину до Ю.Тютюнника за порадою. На думку останнього, боротися із значно переважаючими німецькими силами було абсурдом. Тютюнник запропонував два рішення: а)негайно перейти в наступ і прорватися в якому-небудь напрямку, після чого запровадити партизанку; б)як тільки смеркне, то зараз же розбитися на малі загони і перебратися вночі лісами до своїх домівок, приховавши зброю до кращого часу29. Левко Шевченко прийняв рішення розпустити повстанців і до 12 години ночі у місті їх уже не було.Л.Шевченко турбувала майбутня доля Ю.Тютюнника, адже його роль у повстанні була відома. Тому для створення певної думки, яка пізніше дійде до німців, Шевченко вирішив арештувати Тютюнника. Під збільшеною охороною вдень його провели до штабу по головній вулиці Звенигородки на очах у населення. Допит робився в присутності заарештованого росіянина полковника Коновалова, який до початку повстання був у повіті військовим начальником. Від них обох узяли підписку, що вони, як і раніше, будуть служити народові України, і відпустили.Розпустивши військо, Л.Шевченко залишився на ніч у Звенигородському готелі "Брістоль". Він вирішив наступного дня віддати себе у руки німців і в такий спосіб зменшити кару над селянами. Ю.Тютюнник намагався переконати, щоб той змінив рішення, але даремно - Левко стояв на своєму.Вранці до Звенигородки увійшли німці. Комендантом міста призначено того ж самого офіцера, який був на цій посаді й до "пограбування" складу зброї. Цей факт, власне, врятував Тютюнника від російських офіцерів, які прибули також у місто.Про арешт Шевченка Ю.Тютюннику пізніше розповів власник готелю "Брістоль" Грановський, батько майбутнього відомого більшовика, який певний час керував справами Московського Раднаркому: "Мене розбудили рано і сказали, що... прийшли німці... Штаб німецької дивізії розташувався напроти мого готелю в помешканні нижчої початкової школи. Я чекав, що буде (далі. - В.Щ.). Прибігає слуга готелю Петро і каже: "Шевченко дзвонить зі свого номера"...Я перелякався і побіг до нього. А він лежить в постелі роздітий. Я кажу: "Пане Шевченко! Німці прийшли в місто". А він: "Ну той що? Тільки німці?". Кажу: "Ну да німці." (У відповідь Шевченко. - В.Щ.) "Ну то ще будуть і французи. А поки що Ви мені потрібні. Пошліть до мене слугу". Слузі він наказав, щоб той приніс цигарок, подав води, зробив яєшню і заварив каву... Він поголився, умився, зробив манікір, з'їв яєшню, випив каву, надів своє гумове пальто і вийшов з готелю. Я гадав, що він буде втікати, а він став на ганку готелю проти вікон німецького штабу, запалив цигарку і поглядає собі на німців. У німецькому штабі помітили Шевченка і в мить він був оточений кількома десятками німців. Вони скомандували йому (щоб той підняв. - В.Щ.) до гори руки. Шевченко спокійно виконував накази німців і відповідав на їх запитання. Тільки на лиці помітно зблід. Хвалить Бога, що німці хоч мене не заарештували"30.

Л.Шевченка відправили до Києва. Розпочалося слідство. Його тримали не у в'язниці, а при німецькій комендатурі. Шевченку дозволяли виходити до міста під охороною німецького старшини і двох підстаршин. Через два місяці після арешту під час такої прогулянки по місту йому вдалося втекти від охорони.Після приходу в Звенигородку німців та арешту Л.Шевченка у повіті було спалено кілька сіл, розстріляно частину повстанців, тисячі осіб з числа інтелігенції заарештовано і вислано до таборів у Німеччину. В липні значні сили повстанців Звенигородщини і Таращанщини все ж таки об'єдналися, відбулося їх переформування: вони були зведені у два піхотних та один кулеметний полки, артилерійську колону, кавалерійський ескадрон. Проте значно переважаючі сили окупаційних військ змусили звенигородсько-таращанські повстанські загони, які не склали зброю, відступати до кордонів з більшовицькою Росією і переправитися на лівий берег Дніпра. Такими здебільшого були загони селян, на яких певною мірою вплинула ідеологія більшовиків. Інші ж розійшлися по домівках, або залишилися партизанити в місцевих лісах. З останніх, на думку сучасного дослідника П.Захарченка, в Звенигородському повіті на кінець літа 1918 р. діяло лише два маленьких загони31. Ми вважаємо, що їх кількість була значно більшою і могла зрости надзвичайно швидко по мірі посилення невдоволення місцевого селянства, що й сталося пізніше. Про це свідчить один з документів Київського губернського старости до німецького командування, де зазначалося, що хвилювання селян на Лисянщині набуло характеру партизанської війни32. Про безперервність і навіть посилення в липні-серпні 1918 р. партизанської боротьби на Звенигородщині можна робити висновок з тверджень В.Солдатенка. Він у своїй книзі "Українська революція. Історичний нарис" на основі аналізу документів департаменту Державної варти МВС запевняє: "Збільшилась, порівняно із червнем, територія, контрольована повстанцями у Звенигородському й Таращанському повітах Київщини"33.Наприкінці липня після жорстокого бою поблизу с.Стеблів Київського повіту частина повстанців прорвалася через ворожі позиції до Дніпра. 2 серпня через стратегічний міст біля с.Кайлове Переяславського повіту на Полтавщину переправився двотисячний загін повстанців. Через два дні в районі Трипілля на лівий берег переправився новий загін, захопивши із собою пароплав. У районі Черкас на Лівобережжя вони переправлялися пароплавом "Ваня". Інші пароплави "Мукомол", "Стріла" і "Фаня" також були задіяні в перевезенні повстанців34.Переправившись на Лівобережжя, частина повстанців із Звенигородщини, Таращанщини, Канівщини, Уманьщини та Сквирщини в основному зосередилась у так званій нейтральній смузі, яка на осінь 1918 р. становила близько 500 верст. Тут же перебували значні сили червоної гвардії. Саме звідти в Україну здійснювалися військові експедиції, які, як правило, всіляко заохочувались і фінансувались російськими більшовиками і мали на меті, крім іншого, дестабілізувати обстановку в порубіжних районах України35. Невелика кількість повстанців вступила до сформованої російськими більшовиками першої радянської української дивізії і становили основне ядро Таращанського полку. Українці в цій дивізії становили лише 27%.Історія Звенигородського повстання не буде повною, якщо ми не розповімо про подальшу долю Л.Шевченка. Інформацію черпаємо із статті, опублікованої М.Павловським у газеті "Нова Рада"36 та листа-відповіді Шевченка37, а також з коментарів до цих статей Ю.Тютюнника, що їх опублікував О.Даценко у своїй статті про Звенигородський кіш Вільного Козацтва. Зокрема, мова йшла про те, що коли уряд Скоропадського було повалено, Шевченко приїхав до Києва. В цей час Гетьманові поставили у вину провокацію літнього повстання на Звенигородщині, яке нібито проходило під керівництвом Павловського. Тоді Павловський через пресу заявив про свою відсутність у краї і назвав Л.Шевченка провокатором. Останній дав відповідь звинувачувачу, вказавши, що його провокація не більша, ніж провокації Павловського, який у перші дні Гетьманату у своїх відозвах і наказах подав думку про повстання, а сам утік із Звенигородщини.Павловський після повалення Гетьманату був призначений ревізором повітових комендантів і на початку січня 1919 р. мав бути в Звенигородському повіті. 8 січня того ж року Шевченко прибув до м.Звенигородка, де його зразу ж заарештували. Про дальніший хід подій ми дізнаємося з оголошення тогочасної повітової газети: "8-го січня с.р., приблизно в 8 год. 20 хвилин вечора на Гречеській вул. було вбито патрулями комендантської сотні старшину-авіатора Левка Шевченка. Шевченко на святках з'явився до Звенигородки, в розмовах з мешканцями міста нахвалявся знищити ревізора комендантів Павловського, який мав приїхати 8-го січня. За наказом повітового коменданта Мельничука було заарештовано Шевченка і відправлено до міської в'язниці в супроводі одного старшини і 3 козаків. Недалеко від рогу Продольної та Гречеської вулиці Шевченко, користуючись тим, що на вулиці ходили люди, замислив утекти. Він з усієї сили вдарив старшину в груди і почав тікати. Коли на оклик козаків "стій" Шевченко не зупинився, вони вистрілили. Шевченко впав убитим. По словам козаків, вони цілились не в утікача, а в повітря над його головою, але одна з куль влучила йому в голову"38. Юрій Тютюнник так прокоментував цю подію: "...Л.Шевченко виїхав до Звенигородки, де застав Павловського. Останній дав наказ заарештувати Шевченка. Арешт провів Нечитайло, який подав у звіті, що під час ескортування Л.Шевченка, арештований кинувся тікати і був забитий вартою. Хто пригадує ті часи на Україні, пригадає пошесть "втікання" заарештованих і їх загибелі від куль і багнетів ескорти. Тому не тяжко буде уявити весь трагізм кінця Л.Шевченка"39.Звенигородське збройне повстання, що розпочалось у Лисянській волості, мало великий вплив на народні маси і послужило поштовхом до виникнення антигетьманського та протиокупаційного руху в багатьох інших регіонах України. Проте стихійний опір селянства був приречений на поразку. Причинами її були: роз'єднаність дій повстанських загонів, відсутність єдиного керівного центру та конкретних соціально-політичних завдань, вплив більшовицької агітації на окремі повстанські загони, чисельна й організаційна перевага німецько-австрійського війська над загонами повстанців.Звенигородське повстання, дієздатне ядро якого становило сформоване на українських військових традиціях Вільне Козацтво, сприяло подальшому розвитку громадського суспільства; надихнуло сили національним громадським організаціям, які дуже часто були позбавлені державної опіки; надало досвіду селянству в їх боротьбі з окупантами; ще раз зіткнуло українського селянина з більшовицькою ідеологією, який на практиці черговий раз мав змогу переконатися в її антиукраїнській, тоталітарній, ворожій демократичному суспільству спрямованості. Проте одним з найвагоміших наслідків масової боротьби проти пануючого ладу та його іноземних союзників стало те, що українська патріотична еліта й народні маси відчули в собі сили для боротьби за відновлення демократичної держави.



Джерело: Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 22604
Зарегистрирован: 16 ноя 2008
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 2025
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 6983 раза
Поблагодарили: 11874 раза
Контактная информация:

Re: З історії козацтва...

#6

Сообщение Kozak Taras » 24 окт 2013, 12:56

Семен Гризло,
Звенигородський полковник



Семен Гризло походив з селян м.Кальниболота, що на Звенигородщині.
“Мав неабиякий організаторський талант”, був енергійним, діловим, освіченим. Невисокого зросту, русявий, “дуже спритний”. В 1917 р. мав близько 30 років.
Згідно з інформацією отамана Івана Лютого-Лютенка, Гризло належав до партії есерів. Лютий-Лютенко характеризує його як “дуже толкового, розумного чоловіка”.
Ще перед війною працював волосним писарем, очевидно, й учителем початкової школи — “школи грамоти”. Під час Першої Світової війни був військовим писарем.
Семен Гризло — один з перших в Україні організаторів Вільного Козацтва. Чи не з перших днів Лютневої революції — Кальниболотський курінний Вільного Козацтва.
У березні (за н.ст. у квітні) 1917 р. у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного Козацтва. На ньому Семена Гризла обрано кошовим отаманом Звенигородського повіту. На з’їзді прийнята Постанова, що “1.Вільне Козацтво організується для оборони вольностей Українського Народу та охорони ладу. 2. Вільне Козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші як 18 років. 3. Не можна приймати до організації людей, ворожих українській справі, а також караних судом за карні проступки”.1)
Юрій Тютюнник зазначав, що “вже тоді Вільне Козацтво досить радикально підходило до питання україно-російських взаємних відношень”. В той час, коли соціалістичні вожаки Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограду, Вільне Козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави. “Вільне Козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні”.2)
Як делегат від Звенигородщини, Гризло брав участь у
2-му Всеукраїнському Військовому З’їзді, на який з’явився у старокозацькому строї: жупані, шапці зі шликом, з шаблюкою, зрозуміло, з оселедцем. Інший делегат від Звенигородщини дід Шаповал виступив на З’їзді з промовою. “Вільне Козацтво, — говорив він, — не просило дозволу (у Тимчасового уряду — Р.К.) організовуватися, він нам не потрібний.. Ми тільки відберемо наше...”.3)
“Масу з’їзду складали т.зв. ”мартівські українці”, — згадував делегат З’їзду Юрко Тютюнник. — Революція зірвала полуду з їхніх очей, і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними як над українцями... Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишалася одна ненависть. Любов до України не була ніжною любов’ю дитини. О, ні! То була гаряча, не знаюча компромісу любов... Та понад усим панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі... Революція зірвала тогу шляхетності з Росії і замість ідеалу наші очі побачили потвору...
Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. ”Мартівські українці” з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не ”в спину революції”, а в серце Росії... Увігнати ніж в серце Росії негайно.., таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть?
У стихійній ненависті до Росії була найбільша сила нашої революції”.4)

Не дивно, що Звенигородське Вільне Козацтво на чолі з полковником Гризлом без роздумів відгукнулося на заклик Полуботківців скинути російську владу в Україні.
16 липня 1917 р. у Петрограді підняли повстання більшовики. Кращої ситуації, щоб скинути російське ярмо, годі було чекати. Ще вночі 16 липня Микола Міхновський — організатор збройного виступу Полуботківців — вислав гінця до штабу Коша Звенигородського Вільного Козацтва з наказом в ніч на 18 липня роззброїти московські ешелони, які на той час будуть на їхньому терені, і вирушити до Києва на допомогу Полуботківцям. Меншу частину козаків звенигородці повинні були вислати в напрямку Христинівки і Знам’янки — з метою захопити залізничні вузли і не допустити передислокації окупаційного війська.
Звенигородці виконали завдання: роззброївши росіян, вони поспішили до Києва. Трохи не доїхавши до столиці, на ст.Мотовилівка (згідно з іншими інформаціями — на ст.Пост-Волинський), звенигородці дізналися, що вже немає потреби їхати далі. Вони, повні енергії і національного ентузіазму, змушені були завернути назад. По дорозі їм зустрілися ще кілька ешелонів вільних козаків, які поспішали на допомогу Полуботківцям... Завернули й цих.
“Цим першим наступом села на Київ кермував штаб Звенигородського Коша на чолі з Гризлом”.5)
Зрозуміло, що національні меншини прихильно ставитися до української сили не могли. “Представники меншостей в Центральній Раді Рафес, Балабанов, Крупнов, Фрумін та інші при одній згадці про Вільне Козацтво тратили рівновагу. Рафес говорив, що Вільне Козацтво буде громити жидів. Він заклинав українську демократію Марксом і всіма святими, щоб вона знищила ”ето шовіністічєскоє погромноє казачєство””.6)
Долаючи неприхильність росіян та євреїв, повінь української стихії заливала села і міста.
Звенигородське Вільне Козацтво ініціювало проведення Першого З’їзду Вільного Козацтва. З’їзд розпочався в Чигирині 3 жовтня 1917 року. Він перетворився в потужну маніфестацію українських національних почуттів, у демонстрацію української сили. “Між прибувшими я зустрів декількох старшин в козацьких історичних одягах з кривими шаблями і пістолями за поясом, — згадував один з делегатів Яків Водяний. — Це були полковник Звенигородський Гризло, полтавський полковник (прізвища не тямлю) та ще кілька невідомих мені сотників”.7)
На цьому З’їзді Семен Гризло обраний Генеральним осавулом Вільного Козацтва. Ярослав Пеленський стверджує, що в Чигирині Гризла було обрано Генеральним хорунжим.

Вже на початку зими 1917-18 років Звенигородське Козацтво нараховувало до 20000 козаків. Така велика сила українського воїнства свідчить про небуденний організаторський талант полковника Гризла, який не марнував часу, як керівники Центральної Ради, а талановито оформлював “стихійний гін українських мас до організування українських збройних сил як єдиної запоруки національних прав”.8)
Не дивно, що штаб Звенигородського коша Вільного Козацтва перетворився в штаб об’єднаного Вільного Козацтва південних повітів Київщини та північної Херсонщини.
11 лютого 1918 р. Вільне Козацтво Звенигородщини розігнало З’їзд Рад, скликаний повітовим ревкомом на чолі з тов.Кацом. Під виглядом ярмаркового дня козаки в’їхали до Звенигородки, на базарі організувались у відділ, який несподівано атакував ворога, роззброївши загін червоної гвардії, заарештувавши “товарища предревкома Каца”...
В другій половині лютого 1918 р. через Звенигородський повіт пробивалися гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії. Козаки Гризла примусили росіян скласти зброю та передати військове майно. Пізніше Козацтво примусило демобілізуватися 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї.
“Особливо видатна операція Вільного Козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська, — пише в спогадах Юрко Тютюнник. — Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого поблизу станції Бобринської козацтва перевищувала 8 000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією.
Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ...
Всією операцією кермував штаб Звенигородського коша”.9)
Згодом в інтерв’ю газеті “Известия В.Ц.К.” Муравйов сказав:
“Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже жалію, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію...”.10)

Позицію Вільних Козаків Звенигородщини коротко і містко сформулював вже згадуваний курінний Козацького куреня Звенигородського Вільного Козацтва дід Шаповал: “Зметемо всю кацапню... Зі землею змішаємо... І всім зрадникам те буде”.11)
В 1918 (1919?) р. Семен Гризло у складі Армії УНР керував бронепотягом на Волині. Повернувшись додому, організував партизанський загін. Діяв у Холодному Яру, на Звенигородщині, в р-ні Малої Калигірки, де разом з от.Гонтою розгромив червону “каральну дивізію”.
Після перемоги авторитет Гризла зріс ще більше і з навколишніх сіл почали до нього стікатися повстанці.
Згодом передав командування Івану Лютому-Лютенку, а сам зайнявся суспільно-політичною роботою та вербуванням свідомих українців до повстанських загонів.
Незабаром створив новий загін, який і очолив (100 кінних, 2000 піших).12) Взяв участь у всенародному повстанні влітку-восени 1920 року. На чолі загону здійснив рейд на Херсонщину.
Співпрацював з отаманами Гонтою, Цвітковським, Петром Дерещуком, Пилипом Хмарою, Яблучком.
Згідно з “Советской военной энциклопедией” (1933 року видання) на кінець 1920 р. його загін (спільно із загоном Цвітковського) нараховував 4000 бійців.
Загинув героїчно — в бою, 1922 року.
Вічна слава полковнику Семену Гризлові, який з перших і до останніх днів української революції оформлював українську збройну стихію в організаційні рамці!

Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 22604
Зарегистрирован: 16 ноя 2008
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 2025
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 6983 раза
Поблагодарили: 11874 раза
Контактная информация:

Re: З історії козацтва...

#7

Сообщение Kozak Taras » 24 окт 2013, 13:03

[center]Юрко Тютюнник "РЕВОЛЮЦІЙНА СТИХІЯ"

ПОВСТАНЧА СТИХІЯ[/center]


По здемобілізованню Вільного Козацтва ми притихли й чекали на накази уряду. До Звенигородки повернувся з Київа М. Павловський, уже як командант повіту і "підполковник" (до того часу всі знали його тільки єфрейтором). Функції командантів не були яскраво зазначені; і до сього часу не знаю, з чого б я почав, коли б мені прийшлося виконувати обовязки повітового, чи ґуберніяльного команданта. Здається, не більше мене розумівся на командантстві й Павловський. Не будучи ніяким військовим, опинившись на пості команданта, з відповідною ранґою, він захопився думкою про обєднання коло своєї особи всіх повітових інстітуцій. Народна, земельна, харчова управа, рада селянської спілки, комітет соціялістів-революціонерів — усе те бачило на своїх засіданнях, окремих і обєднаних, "нового начальника". Формувалося управління командантури і сотня козаків при йому. Туди попало богато старшин з Вільного Козацтва: Халабуденко, Попик, Кривда, Бойко, Сокирка та инші. Опріч того Павловський щодня напував "шнапсом" представника великої німецької нації, якогось миршавого оберляйтенанта, що був найстаршим з німців на Звенигородщині.

Дехто з бувшого штабу коша Вільного Козацтва ударився в політику; то були: Іван Капуловський, Демерлій, Олекса Титаренко; вони зорґанізували видання щоденника "3венигородська Думка".

Я спокійнісінько собі підраховував одібране від росіян військове майно і посилав рапорти: такого-то дня розформований такий-то курінь Вільного Козацтва (був наказ уряду про його обезброєння), здав до моїх складів стільки-то зброї, майна, і т.п. Все "здане" записувалося до відповідних книг і приводилося до ладу. Моє начальство, Кудря та Стойкін*) було задоволене роботою звенигородського уповажненого для демобілізації, — яким був я.

Одно слово "будовання держави" йшло широким кроком. Зверху надсилали накази, які дуже часто суперечили один одному; ні інструкцій, ні пояснень не давалося. Отож і робив, хто як розумів і хотів.

3 Київа приходили недобрі вісти. "Синьожупанників" розброювали; Айхгорн видав якогось чудернацького наказа про дозвіл панам засівати "свої" землі. Уряд, що видав славнозвісний твір: "Чого прийшли німці на Україну", — почав протестувати. Виходило, що німці не у всьому думають допомагати нам, а де в чому навіть пробують перешкоджувати.

Щоб довідатися, що воно саме робиться, та одержати деякі вказівки для нашої роботи на провінції, загальними зусиллями повітових влад мене вислали до Київа.

Та в лихий час приїхав я до столиці. Центральна Рада й уряд кудись зникли, а на мурах Київа ліпили гетьманську "Грамоту до всього Українського Народу". Все, що ми звикли уважати українським, поховалося. Довго я лазив по місті, щоби знайти наших. Був у комітеті самостійників, зайшов і до селянської спілки. Серед наших панував застрашаючий розгардіяш в думках. "Спілчани" подивилися на мене підозріло й нічого не сказали, хоч з богатьома я був знайомий особисто; попросили зайти за тиждень-два, коли зясується сітуація. Настрій "спілчан" був не войовничий.

Инший настрій виявили самостійники. Невідомий мені білявий старшина, під сорок років з роду, запевняв усіх, що буде повстання, проти росіян. Він не говорив, що саме треба робити, тільки переконував, що повстання є неминуче, що, можливо, воно є одиноким виходом, але воно потягне за собою руїну і взагалі мало виглядів, щоби з повстання щось вийшло. Другий самостійник, з надзвичайним захопленням доводив, що єдиний вихід, то творити свою національну буржуазію, яка при гетьманаті видерла би владу з рук росіян. Як гадав він творити свою буржуазію і в який термін він надіявся видерти владу від росіян, залишилося таємницею сього імпульсивного патріота. Був там і п. А., надзвичайно порядна, щира і лагідна людина. Сей сказав мені:

— Їдьте до дому й робіть, що можете, аби не згинула наша справа. Думку свою ми будемо передавати вам, коли самі її матимемо. Одно тільки й знаю, що треба боротися, а як саме, покаже час...

Було небезпечно зараз же їхати з Київа. Нова влада ловила селянських делєґатів, що десь у голосіївському лісі відбули зїзд, а мене зовсім не кортіло вкупі з ними помандрувати в Лукіянівку. Переховавшися деякий час, я втік з Київа.

В Звенигородці була вже відома гетьманська грамота. "3венигородська Думка" лаяла Скоропадського і закликала до опору. Оберляйтенант був ні в сих, ні в тих. В його були гарні відносини з нами і тому він не знав, як порадити нам не лякатися. Він знав, що німецька команда в Київі підтримує гетьмана, але до сього часу не мав інструкцій, як поводитися з нами.

Ревеляції, зроблені "3венигородською Думкою", оголошені накази Павловського і постанови соціялістів-революціонерів одтинали шляхи лєґального відвороту. Я зясував нашим "активникам", що за гетьманом стоять німці, тому робити раптові виступи не мудро. Вирішено, що всі, хто явно виступав проти нової влади, мусять законспіруватися. До "бунтівників" належали: Демерлій, Капурловський, Титаренко, Кривда, Попик та инші.

В мойому розпорядженні було около 10.000 рушниць, 43 кулемети, 2 гармати, 1 автопанцирник і значна кількість амуніції. Все хоронилося в складах, від яких ключі мав коморний Ткаченко, що підлягав мені. Варта коло складів стояла від командантської сотні, що підлягала Павловському.

За чотири ночі всю зброю і майно розвезено по селах і роздано селянам "на всякий випадок". В останню ніч варта зробила сімуляцію грабунку: поломила двері, порозкидала останки майна і т.п. В ту ж ніч зникли всі, не виключаючи й Павловського; зникла й ціла командантська сотня, знищивши канцелярію командантури.

Ранком я зчинив трівогу — телєґрафував до Київа, до всіх, хто мав хоч яке-небудь відношення до "розграбованого майна". Побіг і до німців. Оберляйтенант зразу думав, що я збожеволів. Тільки згодом переконався про правдивість моїх слів. Застукотів телєґраф до Уманя та Київа. Мене попросили почекати, а коло дверий поставили варту. Прийшлося чекати з пять годин. Нарешті мені подякували й попросили не виїзжати з міста, навіть запропонували дати підпис.

Слідство переводив п. Кирієнко, помічник ґуберніяльного команданта Київщини. Працював він зо всієї сили більше тижня, але винних не знайшов — вони "розграбували" і розбіглися. Місцева чорна сотня отверто говорила, що тут не без моєї участи, але доказів не було. Відносини з оберляйтенантом залишилися в мене як найкрасші.

Та сумління моє не було спокійне. Робилося все на власну руку. Вказівок од яких-небудь національних центрів, чи авторітетних осіб не було. Центральна Рада зникла, не сказавши ні слова народові, як він має реаґувати на події. Сумління говорило, що не можна помиритися з фактом насильства, хоч би там на Україні стояло не пятьсот тисяч німців, але в десятеро більше. Боротьба кровю, навіть при невдачі, на майбутнє являється позітивним чинником: творить лєґенду, підносить віру в справу серед загалу, пориває нових людей до боротьби.

Час минав. Минали й обставини. Мого оберляйтенанта з його "компанією" перевели до Умані, а до Звенигородки прибув цілий полк німців. Ще за кілька днів по вулицях Звенигородки швендялися російські офіцери "карательного отряда".

Застогнала Звенигородщина. Те, чого не зміг учинити Муравйов, робилося іменем українського гетьмана. Селян катували і мордували, шомполували, насилували дівчат і молодиць; грабували всіх, кого бачили. Селяни тяглися з останніх сил, виплачуючи контрібуції. Під час такої екзекуції я нагодився в своє рідне село. Треба було зусилля волі, щоб не вбити команданта відділу, який нахабно запевняв мене:

— Ето нє люді, а скот. Чем больше їх мучіш, тєм больше оні тебя уважают і даже любят. Єй Богу, інтересниє опити бивают...

Контрібуції брано з тих, в кого було що взяти. Тому терпів заможніший елємент; якраз він не дуже вороже ставився до гетьманської ідеї. Але те, що робили карателі, просто компромітувало і гетьмана і саму ідею української державности. Селяни ріжних волостей та сіл заходили до мене й говорили:

— Що робити? Не витримаємо; дуже вже знущаються. Ліпше загинути, аніж терпіти. Порадьте, що робити. Всі провідники поховалися, або поарештовані; мусите нами кермувати. Скажіть тільки, з якого боку почати, а решту ми й самі зробимо...

Всю силу вживав я, щоб не дати спровокувати свій рідний повіт. Заклинав, чим можна, не підіймати повстання. Вказував, що за карателями стоять німці. Малював їм наслідки: руїну, нещастя, пролив крови, якими загрожує передчасний неорґанізований виступ. Але даремною була моя красномовність! Там, де на карту поставлені: життя, честь, ідея, там, де клекотять пристрасти, бажаючи помсти за незаслужені обиди й кари, там не поможуть слова, там потрібно приймати рішення не вагаючись. Холодною сталю блищали очи поважних, старих господарів; страшну рішучість видно було. То була рішучість роспачі бути зарізаним, або зарізати свого ворога. І здавалося мені, що селяни мовчки запитували:

— А чи не зрадив ти ідеї, за яку ми разом боролися?...

Я рішився приняти на себе керму руxом. Віддав катеґоричний наказ терпіти й чекати, поки я повернуся з Київа. На другий день я був уже в столиці. Зайшов до П., до М., до самостійників у "Батьківщину". Ніхто не взяв на себе сміливости дати відповідь, як поступити, що саме тепер треба робити, щоб не пошкодити загальній справі. М. говорив, що взагалі не варто кров проливати в боротьбі; П. цікавився, чи дуже різатимуть селяни панів та жидів. Самостійники дали цілу купу своєї літератури. Кермуючого центра не було; не було й окремих людей, які узяли б на себе відповідальність за той, чи инший напрямок роботи. Повертатися ні з чим не можна було. Переночувавши в Київі, я пішов до гетьманського палацу.

На диво швидко мене запросилм на послухання. Я виклав свою справу П. для докладу гетьманові. За годину я вже говорив зі Скоропадським. У мене не залишилося твердого переконання, що карателі не робили з відома гетьмана, хоч П. і Скоропадський зо всеї сили обурювалися на провокаторів. При мені була написана телєґрама з наказом відкликати карателів зі Звенигородщини; але при мені ж одержано телєґраму-повідомлення, що карателі знищені селянами під м. Лисянкою. Більше нічого було чекати в Київі.

Вже у Хвастові зустрів я декого з адміністраторів Звенигородщини, що тільки з душами повиривалися від повстанців. По залізниці почувався нервовий настрій. На ст. Цвіткове висів. Дальше потяги не йшли; зі Звенигородщиною не було звязку. Ніхто не знав, що там робиться. Випадково трапився знайомий кооператор, і ми вдвох поторохтіли на селянському возі до м. Шполи.

У Шполі ще була якась німецька військова частина, але загалом панували переляк і безлад.

Коли я став приторговувати собі візника жида, то величезна юрба нащадків Авраама оточила мене і з здивованням не тільки оглядала мене, але навіть пробувала доторкнутися, щоб переконатися, чи я не мара. Справді була рація дивуватися; в цілому повіті мабуть я один мав на собі старшинську уніформу, та ще й виявляв настирливе бажання їхати до Звенигородки, де вже третій день точився бій. Селяни нищили всіх, хто хоч трохи був схожий на "карателя-кадета", тобто носив старшинську уніформу.

3 властивою жидівській расі експресією, бажаючи перекричати всіх, молодий руденький жид інформував мене про сітуацію:

— Ой-йой, що тут було вчора!... Просто страх та й годі. Ранком німці вирушили на Топільну. Ой, як же вони йшли! Страх грізні були. А позад себе дві тяжолих кононади потягли. Але вже над вечір прибігли до Шполи у великому безладі; тільки одну тяжолую кононаду назад повернули, — друга, кажуть, зіпсувалася, тому вони її покинули...

Нахилившись до мого вуха жид прошепотів:

— Топіляни дуже побили німців і кононаду отняли. Страшно, що то за лишенько! — Не знаю, чи історія з "тяжолою кононадою" зробила більше вражіння на бідних жидків від мого вируху зі Шполи; вони залишилися з переконанням, що мене заколе ґраблями, або заріже косою перший же селянин, якого ми зустрінемо на шляху.

Я натяг на себе брезентового плаща, щоб заховати прокляту уніформу, яка могла накликати лихо на мою голову, а то дуже можливо, відограти ролю перепустки в царство пращурів.

Жид був такий суворий і мав такий врочистий вигляд, неначе йому було доручено вивезти Лота з проклятого міста.

За Лозоваткою нас спинили. 3 двацять дядьків обступили нас і під ескортою попровадили в с. Княжу. Була в них зброя, про яку вже оповідав жид, але були й рушниці.

У Княжій отаманував дід Шаповал. Він прийняв на себе обовязки охороняти запілля повстанців з боку Шполи. То він учора дав чосу "німчурі" коло с. Топільної. На площі стояла здобута в німців гармата і вона була направлена в бік Шполи. Все населения на ногах при зброї. Дід Шаповал збирався "рознести" німців у Шполі, а то й до "Цвіткового достати". Він поплескав мене по плечах і промовив:

— Прибува козацька сила. Ви просто в головний штаб зараз їдете? Він десь там під Звенигородкою.

Хоч бої тяглися вже третій день і були великі втрати серед повстанців, дід Шаповал не тратив надії на перемогу.

— Зметемо всю кацапню; не оборонять їх і німці. Зі землею змішаємо. А Скоропаду під Метикову Греблю**) пустимо. І всім зрадникам те буде. Годі терпіти! — закінчував дід Шаповал, поблискуючи шаблюкою.

Вірилося в непереможну силу народу, котрий має серед себе таких дідів.

Дід Шаповал запропонував послати з нами для охорони двох козаків. Ми подякували і поїхали далі без охорони.


Недалеко від Богачівки нас знову зупинили. Було тут з три сотки повстанців. Усі узброєні рушницями, при кулеметах.

— Три дні клекотять гармати навколо Звенигородки. Таку, брате мій, стратеґію розвели, що сам чорт не второпає. Наш богачівський пан-отець казав нам, щоб ми не повставали. Каже, що німці найкрасші стратеґи на весь світ. А ми такого страху нагнали, що й з міста не виглянуть. Кацапські кадети поховалися, а німці їх обороняють. Нема де правди діти, богато й нашого брата полягло, але не шкода, однаково кадети вигубили б. А німці тільки-тільки держаться; вже й делєґацію висилали.

Раптово почулася гарматна стрілянина в бік Звенигородки. Дядько махнув рукою і промовив:

— Чуєте? Бють...

Кооператор вдруге запитався, хто командує повстанцями.

— Головний штаб, — відповів дядько.

— А в головному штабі Павловський засідає з...

Друге прізвище було моє. Я не витерпів, щоб не запитати:

— Ви бачили їх, дядьку? Знаєте їх обох?

— Не бачив і не знаю; тільки чув. Але он там є мій кум, той власними очима бачив, — відповів дядько.

Дядьків кум зробив вражіння розумної людини. Не моргнувши оком, він розказав мені про Павловського та його начальника штабу, тобто про мене. Повстанці обступили "кума" і потакували йому. Коператор знав кума. Був се порядний і правдивий чоловік. І сей порядний чоловік свідомо брехав, щоби не зломилася віра в перемогу серед його оточення. Він запевняв, що знає нас обох добре і не міг помилитися. Се була велична xвилина.

Я відкликав "кума" і сказав йому своє прізвище. Очі в його чудно забігали, але він оволодів собою і попросив мої папери. Я показав йому, а кооператор підтвердив.

"Кум" сказав, що він із нами проїде трохи, захопивши свого отамана...

— Рятуйте! — благали мене на хуторі "кум" з отаманом: — рятуйте справу, бо всі загинемо. Ніхто нами не кермує... покинули нас. Головний штаб у Ґудзівці, але там чорт-ма кому працювати. Єсть тільки Шевченки та ще кілька старшин. Чекають вас. Їдьте туди і рятуйте всіх...

Яку то силу волі треба мати, щоби утримувати себе від розпачу в таких обставинах та ще й запалювати своїх родичів і сусідів вірою в перемогу. Та сила була в отсих богарчівських дядьків: "отамана" і "кума".

Смерком я підїхав до Ґудзівки на селянському возі. За двацять хвилин прийшли до мене брати Шевченки, родом з Кирилівки. 3 ними прибуло ще кілька старшин.

Ананія Шевченка я знав давно — був у свій час тарасівським курінним у Вільному Козацтві. Ананій ватажок юрби. Сміливий демаґоґ, особисто хоробрий, він умів використовувати інстінкти юрби; але не мав належної освіти і не відзначався високою моральністю.

Балачку я вів з Левком Шевченком, який стояв на чолі руху. 3 ним я бачився вдруге. Левко був молодшим сином дуже бідних батьків. Завдяки надзвичайній енерґії йому вдалося одержати освіту. Тепер він мав ранґу сотника авіяції. Левко не вродився вождем; мав занадто лагідну натуру і шляхотне серце; здібний принести себе в жертву, але примусити инших було не в його натурі. То була людина, про чесність якої в мене не залишилося ні крихітки сумніву. Була ніч. Штабною роботою кермував поручник К. За годину балачки Левко Шевченко поінформував мене про хід, подій і як сталося, що він опинився на чолі повстання.

По виїзді мойому до Київа карателі перебралися до м. Лисянки, де й зачали свою роботу. Помагав їм син бувшого члена III державної думи, місцевий старшина К. Його батько ще в час перебування в державній думі обманив своїх земляків і за зібрані в них гроші для купівлі землі купив собі маєток у місцевого пана. Можна собі уявити, як ненавиділи родину К. селяни!

Карателі лютували, як ніде. Селяни не витримали і напали на "кадетів". Більшість перебито а решта втекла до Звениґородки. Родину К. знищили.

Бій під Лисянкою був сірником, кинутим у порох. Блискавкою облетіла вістка цілий повіт, що вийшов наказ бити "росіян-кадетів". На другий день німці вирушили втихомирювати Лисянку. Та дійшли тільки до хлипнівського ліса. Кругом палало повстання. В один день майже у всьому повіті знищено аґентів влади. Зараз же орґанізовувалася народня влада.

Німці скупчилися в Звенигородці та в Шполі. Вони рішили не нападати на повстанців, поки не прийде допомога з Уманя та Київа. Тимчасом останки карателів, що заховалися в Звенигородці, зробили випад на с. Озірну (2 версти од Звенигородки). Озіряни розбили карателів і пригналися слідом в саме місто. Вмішалися німці. Обидві сторони мали втрати. Селяни примушені були виступити з міста.

— Німці боронять кадетів! — ось клич, що пригнав під Звенигородку селян повіту. Без ніякого наказу з всіх сіл перло узброєне населення до Звенигородки і залягало в лави. Коменданти самі виходили з юрби і на швидку творилися сотні, куріні, полки... Кирилівці (с. Кирилівка) в рішучій формі запропонували Левкові Шевченкові прийняти команду над ними. Всі один одному переказували, що піднялася вся Україна, що всім повстанням командує М. Шинкар, а на Звенигородщині Павловський та я.***) Левко Шевченко не міг орієнтуватися в сітуації й рішив ділити долю з народом. В його не було переконання, що повстання має загальний характер, але не було й противного. За відсутністю загального командування під Звенигородкою він мусів приняти на себе ролю старшого команданта.

В селян був страшенний підйом. Під Звенигородкою зібралося около пятнацяти тисяч узброєного люду; при потребі можна було викликати ще два рази по стільки; була артілєрія. Кожде село уявляло собою узброєний табор. Жінки варили їжу у великих казанах коло церков; вони ж несли всю господарчу, санітарну і навіть звязкову службу. Мужчини узброїлися, чим можна.

Звенигородки боронив полк німців (піхота) і недобитки карателів з двісті чоловіка. Вся повітова адміністрація теж билася. Карателі, поліція, адміністрація — все те обєднували селяни під одним мазвиськом "кадетів". Їм, при захопленню селянами міста, не можна було рахувати на життя, — дуже вже залили сала за шкуру селянам.

В день мого приїзду німецька команда висилала делєґацію з пропозіцією випустити їх з міста до Умані. Повстанці погодилися з умовою, що будуть видані всі "кадети" і що німці не втручатимуться до внутрішних справ України. Німці не погодилися і бій продовжувався. Самими забитими втрати з обох боків рахувалися сотнями. Левко Шевченко надіявся, що через два-три дні німці не витримають і капітулюють.

Я зясував йому загальну сітуацію так, як вона мені тоді уявлялася. Те, що повстання піднялося тільки на Звенигородщині, страшно вразило Левка. Але гірше його денервувала відсутність якої б то не було позіції в провідних українських кол; се доводило його майже до божевілля. Відчувалося, що занадто великий тягар упав на сього високого, стрункого старшину з добрими чесними очима, тягар, якого він не бажав і до якого не готовився.

Довго ходили ми мовчки здовж стежки. Обидва майже незнайомі один одному, думали тяжку думу. Не хотілося перебивати. Нарешті він зупинився і заговорив:

— Вам нічого мішатися в сю справу. Поки що не маємо права втягати до повстання хоч одну людину, яка потім може бути потрібна до пізнішої боротьби. Я тепер не маю віри в успіх; можливо, що вона прийде згодом. Завтра поведу рішучу атаку на місто; його необхідно захопити. Перемога під Звенигородкою може підняти населення сусідних повітів; а там побачимо, що буде. Хоч би одна особа приїхала сюди, яка користується авторітетом по всій Україні. Вам можу передати тільки головну команду в повіті, коли се необхідне для справи. В иншому випадку відношення ваше до повстання не повинно бути виявлене. Не маємо рації ризикувати дарма головами. Ну, а тепер допоможете мені виробити плян завтрішної атаки...

Голос бренів рішуче. Почувалася воля людини, що рішилася на жертву.

До ранку штаб переїхав в с. Озірну, звідкіля було видно всі околиці міста. А ранком заторохтіли кулемети; атака розпочалася. За короткий час передмістя були в наших руках. Німці завзято боронилися; так уміють оборонятися тільки вони. Маючи в десятеро переважаючого кількістю ворога, вони не відступали без бою ні одного кроку, ні одного будинку. Німці мали велику перевагу в техніці та орґанізації. Вулиці засипалися кулями та ґранатами; доходило й до баґнетів.

Але селяни перли й перли. Помалу, але вперто посовувалися вперед. Ходило про час; наспіє допомога — все пропало, не наспіє — наша візьме.

Замотаний у свій брезентовий плащ, сидів я на озірянській дзвінниці й слідкував у бінокль за боєм. Час од часу до мене вилазив Левко Шевченко.

Після півдня виявилося, що всього міста не вдасться захопити до вечера. А завтра могла наспіти допомога з Умані, чи з Київа. Дід Шаповал таки "розніс" німців під Шполою і Цвіткове захопив. 3 того боку не загрожувала несподіванка. Вся увага наша звернена була на Умань.

Дійсно швидко надійшло повідомлення, що з Тального наближається німецький загін невідомої сили. В той бік на зустріч ми вислали чотири сотні під командою енерґійного і здібного старшини Хведота. За якусь годину з боку Тального почулася рушнична і кулеметна стрілянина. Ми догадалися, що то Б. счепився з німцями. Але ми не знали, яка була сила ворога, не знали, чи була надія на перемогу.

Стрілянина трівала всього хвилин пять і зразу замовкла. Сталося щось незрозуміле. Ми знали Б., що він швидше згине, а не зійде з шляху та й людей він умів в руках держати; ми знали, що він зупинятиме ворога до останку. Ніяк не вірилося, щоб так швидко німці зліквідували наші найліпші сотні (там були Кирилівці й Гусаківці).

І ми не помилилися. Вже на захопленому в німців кони пригнався посланець з повідомленям од Б., про блискучий успіх.

Німців йшло всього один курінь з батерією гармат. Наші зробили засідку коло Гусакова і за пять хвилин усе скінчили. Захопили до полону більше трохсот німців при трох старшинах, цілу батерію гармат з великою кількістю амуніції.

— Зараз буду обстрілювати ремісничу школу, — закінчував своє повідомлення Б.

Німці в Звенигородці знали про допомогу з Уманя; вони чекали її щохвилини. Тому не зважаючи на великі втрати, вони держалися. Обсадили невелику частину міста з трома найвисшими будинками: горілчаним складом, комерційною школою і ремісничою школою. Цілий боронений німцями район мав форму приплесканого трикутника з зазначеними будинками на кождому розі. Маючи значні запаси амуніції, вони могли триматися досить довго. Не зважаючи на те, що повстанці лізли з всіх боків, кождий раз їх відбивали з великими втратами.

Спершу ми надіялися на перемогу ще сьогодня. Б. почав обстріл. Німці відгадали, що стріляє їх 6атерія і щоб показати район, де вони ще трималися, виставили свої національні прапори на куткових будинках. А Б. цілив якраз по прапорах.

Перемога під Гусаковом швидко стала відомою всім повстанцям. Настрій піднявся. Дано наказ захопити один з куткових будинків (горілчаний склад) і таким способом поставити в дуже трудне тактичне становище німців.

Шевченко хвилювався. Він говорив, що коли повстанці візьмуть штурмом німецький район, то не буде сили зупинити їх, щоб не перебили захоплених оборонців; так озвіріли люди від довгої боротьби за місто.

Атака на горілчаний склад була піддержана бомбометами і мінометами. В тойже час Б. уперто бив по ремісничій школі.

По завзятім штурмі повстанці таки захопили горілчаний склад. Дивно, що, не зважаючи на все, вони не перебили полонених німців, а припровадили їх до штабу.

Перелякані "камради" не знали, що з ними буде. До них вийшов Шевченко і, звернувшись на добрій німецькій мові, підбадьорив їх, ґарантуючи від обид і смерти. "Камради", дуже здивовані, що їх ніхто не ріже, а ще більше, що поміж повстанцями є люди, які так добре говорять по німецьки, кивали головами, усміхалися.

В ту хвилину на мурах ремісничої школи показався білий прапор; ще за хвилину і такий же прапор повівав над комерційкою школою. Зупинився клекіт гармат і цокотання кулеметів. Полонені низше похилили голови. А в місті і коло міста розлягалося радісне "слава" переможців.

До повстанчого штабу прибула делєґація. Вона мала уповноваження від солдатської ради. 3 інформацій виявилося, що німці, побачивши своє безнадійне становище, зорґанізували свою раду, яка взяла на себе переговори з повстанцями. Здається, то був перший "совдеп" у великій німецькій армії.

Умови для німців були тяжкі. Коли в попередних переговорах від німців вимагалося тільки невтручування в українські справи, то тепер справа виглядала зовсім инакше. Дядьки почували себе переможцями; були свідомі, що німці не прийняли попередних умовин і тому вина за жертви, понесені в останній день, була на них; дядьки були свідомі, що німецька команда не додержала договору і почала втручуватися до справ, які до неї не належали. Отож і засвоїли собі відповідний тон.

— Не погодилися тоді (на передодні), то тепер мусите погодитись. Тепер ви наші полонені й нема чого довго теревені розводити. Будемо поступати з вами по закону так, як ви з нашими поступаєте в Німеччині; будете нам буряки сапати та на цукроварнях працювати. Досить даром хліб наш марнувати, — так формулували свої вимоги дядьки.

Перед німцями було два шляхи, або загинути всім до одного в нерівній боротьбі, або віддатися на ласку переможців. І німці вибрали друге. Вони віддали свою долю в руки селян, яких так недавно помагали катувати. "Русскіе офіцери" ніколи не посміли б наблизитися до Звенигородщини, коли б за ними не стала велика німецька армія, дужа своєю дісціпліною та любовю до батьківщини, узброєна останніми винаходами військової техніки.

Німці вже не боронили карателів. Останні згинули від селянських куль. До людей, котрі не боролися за хоч би яку ідею, які дбали виключно про свої вузько-еґоїстичні інтереси, які катували не тому, що катувати було неминуче потрібно, а так собі "для опита", як говорять, з любови до штуки, не могло знайтися жалю.

У вечері я переїхав до міста, де весь час перебувала моя родина. По умові з Левком Шевченком не мав я виявляти свого відношення до руху. Тепер авторітет Левка Шевченка піднявся на таку височінь, що можна було сміливо обійтися без "участи" Павловського та моєї.

Я не виходив з хати. На другий день по захопленню Звенигородки по головній вулиці вели полонених на села "сапати буряки".

Попереду йшли сорок і один старшина, а з ними щось більше тисячі "камрадів". Ескортою командував дід Нечитайло (був. член II державної думи з волосних писарів); на плечах в його була рушниця, при боці шабля. Дід увійшов у свою ролю і галасував на німців.

— Ногу, німчура! Ногу! Знай нашу повстанську команду... Ногу! Раз... два... три! Раз... два три! два три!...

І німці виконували "повстанську команду". Декотрі усміхалися, декотрі червоніли, та більшість йшла зовсім спокійно.

До Звенигородки дійшли вісти про повстання в сусідних повітах. Повстанчий штаб випустив заклик до всіх повстанців орґанізувати центр усього руху, а покищо присилати звязки і виконувати розпорядження штабу.

Минали дні. Звязки з сусідних повітів не приходили. Левко Шевченко робив проби вислати допомогові загони на Уманщину і Таращанщину, але запізнився. Перший запал повстанців потах. Очевидячки всім було відомо, що повстання не має загального характеру, що Звенигородщина виступила одинокою. Кількість активних борців, що залишилися в розпорядженню Левка Шевченка, не сягала й до чотирох тисяч. Решта, позбувшися безпосередної небезпеки, розійшлася сапати буряки в купі з полоненими німцями. Бракувало старшин для командних посад.

Тимчасом німецька команда стягла значні сили. Вони перехопили всі шляхи і розпочали концентричний наступ на місто. Свій рух пристосували так, щоб атакувати місто вдосвіта. Левко Шевченко прислав до мене штабового старшину порадитися.

Боротися зі значно переважаючими силами німців, коли виявилося, що до звенигородців не пристав ніхто, щоб обороняти ні для чого зараз не потрібне місто, не було рації. Могло бути два рішення: а) негайно перейти до наступу і прорватися в якому-небудь напрямку, по чім запровадити партизантку; і б) як тільки смеркне, зараз же розбитися на дрібні загони, перебратися вночі лісами через німецький перстінь, а потім розійтися до дому, приховавши зброю до красшого часу. Таку думку передав я Левкові Шевченкові, але він журився ще й моєю долею; що буде зі мною, коли прийдуть німці, ніхто не міг сказати. Невиключений був прихід нового загону "русскіх офіцеров", а ті вже не "для опита" могли помститися на мені за мою попередню роботу. Як не як, не одному штабові була відома моя роля. У Левка Шевченка був свій плян, з котрим я погодився.

Через годину старшини штабу прийшли до мого помешкання, заарештували мене і провели під ескортою по головній вулиці до штабу. Населення Звенигородки власними очима бачило сю комедію. І мабуть не одна жаліслива бабуся помолилася за упокой моєї грішної душі.

В штабі зробили "допит". Робилося се в присутности полковника Коновалова (росіянин), який теж сидів заарештований і якого по тактичним міркуванням звільнили з-під арешту разом зі мною. 3 нас тільки взяли підписки, що "ми будемо служити народові так, як служили при гетьманові й не залишимо своїх посад".

Левко Шевченко прийняв рішення розпустити повстанців. До партизантки він не надавався. Вже коло 12 години вночі в місті не було повстанців. Вони зникли так несподівано і так тихо, що населення міста довідалося про се тільки ранком, коли в Звенигородку прийшли німці.

Не втік один Левко Шевченко. Він рішився віддати себе німцям, перенявши на себе, як керманич, головну вину за повстання і таким способом поменшити кару на селян. Рішенню не можна відмовити може найвисшої шляхотности, але ні розум, ні сумління мої не погоджувалися з таким фіналом. Коли взагалі можна говорити про вину особи в повстанню масових рухів, то вина Левка Шевченка була хіба в тім, що своїм авторітетом не допустив знищення полонениx. Він був жертвою повстання, а не його причиною. Мимоволі насовувалися порівнання "вини" Шевченка з поведінкою київських "центрів", "вождів", "авторітетів" — які боялися взяти на себе відповідальність, хоч би моральну, і виявити свою позіцію до подій, що розвернулися самі собою; нарешті насовувалося порівнання моєї ролі з ролею Левка Шевченка.

Я пробував переконати його занехати своє рішення і виїхати. Необхідні матеріяльні засоби і документи були. Але він твердо уперся на свойому. Ми поцілувалися і розійшлися, щоби більше вже не зійтися.

Ранком німці були в місті. Були вони помітно збентежені, що не застукали повстанців. Наловили в околицях міста якихось голодранців і розстріляли їх.

Тимчасово командантом міста був призначений мій знайомий оберляйтенант, якого я в свій час підвів з "грабунком зброї". Те, що я був заарештований повстанцями і "мало не наклав головою", як запевняло населення Звенигородки, а особливо мої гарні відносини з оберляйтенантом, оборонило мене перед "русскімі офіцерами", котрі таки прибули до Звенигородки, але вже на села не виїздили. Самі вони боялися їхати, а німці не хотіли їх більше брати зі собою.

Про арешт німцями Левка Шевченка розказав мені власник готелю "Брістоль" п. Ґрановський.

— Мене розбудили ранком і говорять, що у місті нема більше повстанців і що до міста прийшли німці. Швидко штаб німецької дівізії розташувався проти мого готелю у висшій початковій школі. Я ждав, що то воно буде. Аж прибігає Петро (слуга готельовий) і каже:

— Шевченко звонить зі свого номера... — Я перелякався, бо я не знав, що він не втік, а за те, що я переховую, мене могли ж німці розстріляти. Побіг до нього. А він собі лежить розібраний у ліжку.

— Пане! таж німці прийшли в місто! — кажу. А він: — Ну то й що?... Тільки самі німці?

— Самі німці, ваших ні одного нема, — відповідаю.

— Ну, то ще діждетесь і французів!... — Потім подумав та й каже: — Ви мені непотрібні; пошліть до мене слугу.

Слузі він приказав, щоб той приніс цигарок, подав води, зробив яєшню, зварив каву... Ей-ей, сатана, а не людина! — вигукував бідний жид.

— Він підголився, вмився, вичистив нігті, зїв яєшню, випив каву, натяг на себе ґумове пальто і вийшов з готелю. Я гадав, що він все ж буде тікати, а він став на ґанку мого готелю проти німецького штабу, запалив собі цигарку та й поглядає на німців. В німецькому штабі завважили Шевченка і в мить оточили його з трицять німців. Вони скомандували руки догори і повели його до штабу. Шевченко був цілком спокійний, тільки на лиці зблід. Хвалити Бога, що мене за його не заарештували, — закінчив своє оповідання Ґрановський.

Німці спалили кілька сел в повіті, але взагалі кара на повіт не була жорстока. Розстріляно повстанців порівнюючи не богато. Ми чекали гіршого. Росіянам німці не дозволили господарювати в повіті. Зате цілі тисячі інтеліґенції, яка майже не приймала участи в повстанні, вислано до таборів у Німеччину.

Левка Шевченка відвезли до Київа. Слідство про його переводили самі німці. Воно тяглося щось більше двох місяців і не було закінчене. Німці студіювали наше село та його силу.

Шевченка тримали не в тюрмі, але при німецькій командантурі. Йому дозволяли виходити в місто під охороною німецького старшини і двох підстаршин. В два місяці по арешті під час одної "гулянки", Левко Шевченко зник від своєї охорони; видно не витримали нерви. Йому загрожував розстріл.

Дальша доля Левка Шевченка траґічна. До самого повалення гетьманату він ховався на півдні. Аж коли республіканські українські війська взяли столицю, приїхав до Київа. В той час у Київі був уже і Павловський, який повернувся з Кубані й одержав призначення на посаду "ревізора командантур".

В "Новій Раді" зявилася статя, що своїм змістом була подібна до акту обвинувачення проти П. Скоропадського. Поміж иншими злочинами бувшому гетьманові ставилося у вину "провокаційне повстання Павловського на Звенигородщині". 3 приводу сеї статі, а власне уступу про звенигородське повстання, в тій же ґазеті видрукувано листа до редакції П. Сим листом П. підтверджував своє перебування не на Звенигородщині вчас літного повстання; в ролі провокатора він указував на Левка Шевченка.

Левко Шевченко дав відповідь на лист П. У відповіді він коротко зясовував дійсну свою ролю. Закінчувалася відповідь твердженням, що "провокація" Левка Шевченка не більша од провокації П., який своїми відозвами в перші дні гетьманату подав думку про повстання, по чім втік зі Звенигородщини.

Швидко по тім Левко Шевченко виїхав до Звенигородки, де в той час перебував у службових справах П. Останній дав наказ арештувати Шевченка. Арешт перевів хор. Нечитайло, який доніс рапортом, що під час ескортування арештований кинувся тікати і був забитий вартою.

Хто пригадує собі ті часи на Україні, пригадує пошесть "утікання" заарештованих і їх загибіль від куль та баґнетів ескорти, тому не тяжко буде уявити весь траґізм кінця Левка Шевченка.

Літне повстання на Звенигородщині 1918 року було вістуном тої бурі, що своїм поривом змела росіян і їх помічників німців. Пять місяців пізніше сталося те, чому можна було б запобігти, якби гетьман не вагався зі своїми реформами, які нібито мав на меті переводити. Не треба було давати "працю" на селах "русскім офіцерам", а красше спертися на село проти реакції національної й соціяльної, яку запровадили росіяни, прикриваючись українською формою влади. Позбавлення українського села інтеліґентних сил, що висилалися до Німеччини тисячами, дало можливість росіянам вдруге спровокувати наше село демаґоґічними гаслами совітського ладу.

Всякі проби виправдатися тим, що нібито карателі робили свою ганєбну роботу поза відомом уряду, не поменьшують вини тих, хто перебуванням у влади брав на себе всю відповідальність за все, що діялося в цілій країні.

Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 22604
Зарегистрирован: 16 ноя 2008
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 2025
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 6983 раза
Поблагодарили: 11874 раза
Контактная информация:

Re: З історії козацтва...

#8

Сообщение Kozak Taras » 24 окт 2013, 13:12

[center]«Чужого не хочемо, але й свого не подаруємо»[/center]

Изображение

На фото: делегати Першого Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва у Чигирині. Жовтень 1917 р

Дорога до Петрограда видалася нелегка. Добиралися переважно в «теплушках», ущерть набитих солдатами, серед яких було чимало росіян, котрі, дезертирувавши з Південно-Західного фронту, прямували додому. На багатьох станціях і навіть полустанках потяги надовго зупинялися, що нервувало не тільки курінного Звенигородського коша Вільного козацтва Григорія Шаповала, а й досить стриманого вільнокозацького старшину — полковника Івана Полтавця-Остряницю, на яких покладалася надзвичайна місія: повернути зі столиці Росії запорозькі клейноди, що зберігалися там після знищення генералом Текеличем за наказом Катерини II Січі.


Про вкрадені царицею святині Вільному козацтву, перший кіш якого було сформовано у Звенигородському повіті тодішньої Київщини в квітні 1917 року для «оборони вольностей та охорони ладу», стало відомо від того ж Полтавця-Остряниці. Він походив із старовинного козацького роду і чув про це ще в ранньому дитинстві. Тож кому було, як не йому, й визволяти запорозькі клейноди?

До пари Полтавцю-Остряниці підходив Григорій Шаповал, котрий, як писав згодом у своїх спогадах Юрко Тютюнник, «був справжнім типом запорожця: не любив старий байдики бить, його так і тягло на коня і до бою». Це він, Шаповал, у своєму виступі на Другому Всеукраїнському військовому з’їзді, що попри заборону Тимчасового уряду все ж відбувся у червні 1917 року в Києві, сказав про палке бажання творити власну державу, не озираючись на Москву: «Вільне козацтво не просило дозволу організовуватись, він нам не потрібний. Вільне козацтво здивувалося, що Керенський заборонив цей з’їзд. Ми знали, що Керенського ніхто не послухає, бо й на нас ця заборона справила таке враження, начебто вона зроблена урядом Туреччини або Німеччини. Якщо кацапи говорять, що українці хочуть захопити владу в Києві, то нема нічого дивного, бо ми тільки відберемо наше. Якщо Вільне козацтво одержить наказ прийти до Києва і взяти під охорону наші інституції, то ми це зробимо не питаючи дозволу…»

І незабаром виявилося, що «дід Шаповал», як називали його поміж собою козаки, не жартував. Через місяць Звенигородський кіш Вільного козацтва негайно відгукнувся на заклик сформованого нещодавно в Києві Українського полку імені гетьмана Павла Полуботка скинути російську владу в Україні. У місті на Неві саме вчинили заколот більшовики. Оскільки у столиці імперії панував хаос, ліпшої нагоди для визволення з московського ярма годі було й чекати. Полуботківці планували збройним шляхом захопити владу в Києві і змусити Центральну Раду проголосити незалежність України. Повсталі узгоджували свої дії з іншими українськими збройними формуваннями. І до штабу Звенигородського коша прибув гонець із депешею, в якій ішлося про те, що звенигородці у ніч проти 18 липня мають роззброїти на підвладній їм території російські ешелони і вирушати до Києва на підмогу повсталим полуботківцям.

Одним із перших у дорогу знявся Козачанський курінь під орудою «діда Шаповала». За ним підтягувалася решта. Завдання було успішно виконане. Невдовзі вільнокозаки заблокували поблизькі залізничні вузли і, захопивши зброю та гармати на станції Цвіткове, чотирма потягами поспішили до полуботківців. Проте, як дізналися під Києвом, повстання вже придушили урядові війська. Отож не залишалося нічого іншого, як повернути назад.

Та, хай там як, виступ полуботківців і підтримка їх звенигородцями сприяли подальшому розвою вільнокозацького руху, що досить скоро поширився й на сусідні повіти Київщини, а згодом — і на Пониззя, Лівобережжя, Волинь, і став загальноукраїнським. Уже в серпні 1917 року, окрім Звенигородщини, були добре зорганізовані вільнокозацькі формування в Уманському, Канівському, Черкаському, Київському, Ніжинському, Бердичівському, Остерському та Борзнянському повітах. Відроджуючись, козацький стан волів нічим не відрізнятись од своїх попередників — запорозьких лицарів. Ось так і прийшло рішення про повернення козацьких клейнодів. І тепер посланці Вільного козацтва, сповнені рішучості будь-що виконати завдання, все ж переймалися думкою: як то поведеться їм у столиці Росії?

До Петрограда, пробувши більше тижня в дорозі, вони прибули вранці. «Дід», забувши про відпочинок, просто з вокзалу поривався на пошук козацьких святинь. Та Полтавець-Остряниця остудив його запал, зауваживши, що поспіх у такій справі зайвий: вони мали десь «отаборитись», увійти в перемовини з нещодавно створеною тут сотнею Українського Вільного козацтва та з’ясувати напевне, де знаходиться те, за чим вони прибули. Про подальший перебіг подій маємо докладну оповідь у журналі «Українське козацтво» (№4, 1969 р.), записану з уст очевидців:

« … Полковник (Полтавець-Остряниця. — Ф.Б.) зайшов зі своїми козаками в Історичний музей і насильно відібрав там усі українські козацькі прапори та старовинну козацьку зброю і все те переніс до готелю, в якому мешкав, і в коридорах … поставив озброєну козацьку варту».

Звичайно, про «бешкет» у музеї стало відомо Керенському. Вирішивши однак не рубати з плеча, аби ще більше не розізлити українців, він пішов на перемовини з Полтавцем-Остряницею. Проте віддати клейноди той рішуче відмовився, сказавши: «Нас пограбували, і я від імені Українського Вільного козацтва відібрав награбоване і передам його власникові, себто Українській державі. Ми чужого не хочемо, але й свого не подаруємо».

Цілком можливо, що саме ті, відібрані в Росії, прапори і майоріли на майдані в Чигирині, де в жовтні 1917 року проходив Перший Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва. На ньому військовим отаманом козаки обрали Івана Полтавця-Остряницю, проте він, як згадував очевидець, «подякувавши за обрання, поклав всунутий йому в руку пірнач і відмовився». Але то вже інша історія…

ДОВІДКА «СВ». Вільне козацтво являло собою міліційно-військові загони добровольців, спочатку лише селян Київської губернії, сформовані (найперші) в березні 1917 р. з ініціативи українських соціалістів-революціонерів. Засновниками ВК стали Никодим Смоктій та Семен Гризло. У квітні 1917 р. в Звенигородці відбувся козацький з’їзд, на якому ухвалено установчі документи. ВК проголошувалося територіальною військовою організацією «для оборони вольностей українського народу та охорони ладу». З’їзд розробив структуру, яка копіювала давній козацький устрій. Козаки взяли активну участь у створенні в Києві Першого Українського козачого полку ім. гетьмана Б. Хмельницького.

У серпні 1917 р. формування загонів ВК відбулося в повітах Бердичівському, Уманському, Київському, Канівському, Черкаському, Остерському, Ніжинському та Борзнянському. А 16-20 жовтня 1917 р. в Чигирині на Черкащині відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, на якому були присутні дві тисячі делегатів із Київщини, Херсонщини, Катеринославщини, Чернігівщини та Кубані. З’їзд ухвалив Статут і завдання ВК, звернувся до народу із закликом озброюватись, боротися з ворогами України, створювати в селах — сотні, у волостях — курені, в повітах — полки, в губерніях — коші. Було обрано Головну (Генеральну) козацьку раду, яка мала базуватись у Білій Церкві. Почесним отаманом ВК обрали командувача 1-го Українського корпусу генерала П.Скоропадського, а позаяк він перебував на фронті, то наказним отаманом і генеральним писарем призначили І.Полтавця-Остряницю.

Центральна Рада спочатку підтримала ВК, але в січні 1918 р. відмовилася пустити 20-тисячне козацьке військо до Києва для відсічі московсько-більшовицькій агресії. Далі були трагедія під Крутами, різанина в Києві, вчинена бандитами Муравйова, і подальші відомі події. Наприкінці березня уряд УНР припинив організацію реєстрового ВК, а 5 квітня розпустив його загони. Остаточно Вільне козацтво, ставши гетьманом, розформував у травні—червні його почесний отаман П. Скоропадський, чим дуже образив і налаштував проти себе більшість козаків. Пізніше вони брали участь у повстанських боях проти гетьманської влади і в боротьбі з більшовиками, воювали у складі військ Директорії.

Колишні члени ВК боролися проти більшовиччини аж до кінця 20-х років. За деякими джерелами, 1921 року І. Полтавець-Остряниця короткий час нелегально перебував в Україні, керував повстанням у Холодному Яру. Козаки ВК стали також основою трьох груп армії УНР — Подільської, Волинської та Бессарабської, які здійснили Другий Зимовий похід на Україну.

2009 року НТУ зняло документальний фільм про Вільне козацтво за сценарієм історика Романа Коваля.

Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 22604
Зарегистрирован: 16 ноя 2008
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 2025
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 6983 раза
Поблагодарили: 11874 раза
Контактная информация:

Re: З історії козацтва...

#9

Сообщение Kozak Taras » 05 ноя 2013, 20:47

Изображение
Довгi вуси й трохи посивiлий оселедець скрашали обличчя ознаками досвiду й спокою, а срiбна булава, що блищала у його дужiй руцi, нагадувала всiм про велику владу запорозького кошового отамана...
Оселедець, що не кажіть, не просто атрибуті не середньовічна мода - це ознака відмінності, певного статусу.
Інший варіант - Коса на голові - то знак, що воїн знаходиться у стані священної війни і готовий у будь-яку хвилину вмерти за свою землю і рід.
Чуб (оселедець) це не тюркська і не типова слов’янсько-норманська фризура, адже варяги голову не брили і навіть заплітали косички, а якщо китайці і японці тюрки (вони теж брили голову) - то я всевишній месія буда-алах-ярило . То ж звідки пішов чуб? Давайте спробуємо розібратись.

У деяких норманів теж були чуби! Але в яких норманів? Звичайно в тих, що спілкувалися з слов'янами. На голові у норманів така зачіска була ознакою знаті - ярлів. Нормани, які завоювали Англію мали виголені голови та широкий чуб спереду. Така зачіска була розповсюджена серед кельтів. Останні вважали довгі пасмі волосся, як ознаку божественності. У IX ст., за династії Каролінгів, франкські воїни носили зачіску, що нагадувала український чуб-оселедець.
Чуби також носили древні германці - готи (остготи), які жили в степах України, тому ця зачіска була поширена серед скандинавів і українців. Слов’янська язичницька ідолографія практично не знає довгобородих богів і зовсім не знає довговолосих.
Праукраїнські племена зображали своїх ідолів з вусами, але без борід (Перун, у якого „вус злат”). На мініатюрах Радзивіллівської літописі у Перуна усів не видно, як і бороди. Зате виразно помітний чуб-оселедець, зовсім по-запорозькі спадаючий до лівого вуха. Історики твердять що, Руси (скандинави) Київської Руси–України IX-XI ст. голили бороди і голови. Дотримуючись княжої військової традиції, запорожці, так само як і військо вікінга Святослава, голили голову і бороду, залишаючи вуса і чуб. Треба тут сказати, що в середньовічній Європі християнська церква виступала проти звичаю “вирощувати на обличчі щетину”. Козьма Празький, описуючи знатного чеха доби Болеслава Грізного, відзначає подвійний чуб на його голеній голові.
„Велика хроніка”, описуючи останньогопредставника родової знаті на польський престол – Котишко, каже, що його голова була голою, за винятком одного жмутка волосся на маківці – повна аналогія зі Святославом. Схожа зачіска у князя Вацлава на мініатюрах Вольфенбюттельської рукописі. Спорідненні слов’янам балтійці теж не були схильні відпускати волосся і бороди. На середньовічних зображеннях прусів бачимо голені бороди, довгі вуса і коротко підстрижені волосся (іноді розпізнаються чуби). В іконографічної традиції Литви зображення Ягелло (Ягайло) дуже походить на князя Святослава. Такій же був і загальний вигляд литовської шляхти того часу.
На острові Мальта в каплиці Арагона єцікавий надгробок Великого магістра Мальтійських лицарів Ніколо Котонера, виконаний скульптором Доменіко Гвіді (1628—1701). Один з атлантів, що підтримує цей надгробок, схожий на запорожця, котрий розриває пута. Мистецтвознавці сходяться на думці, що це зображення литовського князя Радивила , що був гребцем на галері у турецькому полоні, і якого пізніше визволили мальтійські лицарі. І знову запитання: чому у князя козацька зачіска?

Шведський історик Йоган Гербіній у описі давнього світу згадує борисфенітів-косоносців(жителів басейну Борисфена-Дніпра). Невідомий перський автор 9-го століття н.е. у праці «Книга кордонів світу» описує русів: «народ русів войовничий. Вони воюють зі всіма невірними і завжди виходять переможцями…серед них є група з моровват (лицарів).
Вони шиють шаровари приблизно з 100 гязів тканини, які надягають і обертають вище коліна…вони шиють шапки з шерсті з хвостом (шликом)». Цілковитий опис козака в шароварах і у шапці з шликом. Загалом сліди поширення оселедця у світі помітні по мірі розселень арійських племен з Наддніпрянщини.

В Мізині, на березі ріки Рось, українські археологи знайшли найдавніше у світі зображення козака з чуприною, вирізьблене на кістці мамонта. Вік зображення — 20 тисяч років. Але радянською історіографією навіть згадувати про це зображення було суворо заборонено. Адже ця знахідка переконливо доводить, що батьківщиною арійських племен була саме Україна.
В арійських племен, котрі в давні часи переселились до Індії, ця зачіска була ознакою військової касти — кшатріїв. Кшатрії носили її ще чотири тисячі років тому. У них вона мала назву „шикхандака" і була вона властива індійським богам вітру, Крішні (як символу воїнства). Вважається, що ця зачіска символізувала сонячний промінь, знак сонця. Крім того, чуприна, яка формою нагадує шлик на козацькій шапці, свідчила про зневагу кшатрія до смерті. Адже через чуприну безсмертна душа його підніметься до сонця.

Позбавити чуприни козака вважалося найбільшою ганьбою. Про надзвичайно високий статус цієї зачіски у запорожців свідчить і суворо регламентований спосіб носіння чуприни, закрученої саме за ліве вухо.
Чуприну неодмінно носили за лівим вухом, як усі відзнаки і нагороди,— пояснював колишній запорожець Антін Головатий великому князеві Костянтину Павловичу, — шаблю, шпагу, ордени та ін. носять зліва, то й чуприну, як знак завзятого і відважного козака, слід також носити зліва". В Україні існував навіть спеціальний термін „чуприндир" — хоробрий, як запорожець, що носить чуприну на голові.
Як зробити чуприну:
Вся голова голилась чи стриглась при тілі, над самим же лобом зіставляли кругле пасмо волосся пальців у три ширини. Волосся те часом відростало в довгу косу, яку можна було, зачесавши на лівий бік, або обвести кругом голови і замотати за ліве ухо, або просто довести до нього і замотати. Частіше, коли вона була не дуже довга, тілько спускалась на вухо, і кінець її теліпавсь на плечі.
Така коса надавала лицю дуже войовничий вид і оригінальну красу. У маленьких хлопчиків чуприну підрізували у рівні з бровами, щоб не лізла в очи. У старших голова не завсіди була гладко виголена, заростала невеликим волоссям, і так зіставалася подовгу, особливо так було у старих дідів, що не любили чепуритися.
Чуприну носили запорізькі козаки і ті люди, котрі, так чи сяк, мали зносини з ними, як от чумаки і ті селяни, що жили близько до Запорожжя. В Гетьманщині ж, мабуть, носили тілько ті козаки, що якийсь час жили в Січі і вернулись назад. Треба думати, що і в Січі деяка старшина, як от писарі тощо, носили чуб.

Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Аватара пользователя
Борис
Стряпчий форуму Полковник
Стряпчий форуму  Полковник
Сообщения: 1602
Зарегистрирован: 04 янв 2009
Всего на руках: Заблокировано
Репутация: 224
Пол: Мужской
Откуда: м. Звенигородка
Благодарил (а): 1763 раза
Поблагодарили: 600 раз

Re: З історії козацтва...

#10

Сообщение Борис » 16 ноя 2013, 18:04

Це історія яку неможна вичеркнути :UA:

Але треба нашої Новітньої Історії - ОЛЕГ ПТРОВИЧ сучасник подій :ukr: :ukr: :ukr:

Ответить

Вернуться в «Новини ККВК»