Куди поділися клейноди Запорозької Січі, знайдені черкащанином з Вільного Козацтва?

Модератор: Олег Петрович

Ответить
Аватара пользователя
Олег Петрович
Генеральний хорунжий
Генеральний хорунжий
Сообщения: 2760
Зарегистрирован: 20.11.2010
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Репутация: 1205
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 3485 раз
Поблагодарили: 3155 раз

Куди поділися клейноди Запорозької Січі, знайдені черкащанином з Вільного Козацтва?

#1

Сообщение Олег Петрович » 14 ноя 2017, 17:53

Куди поділися клейноди Запорозької Січі, знайдені черкащанином з Вільного Козацтва?

Изображение
Другий Всеукраїнський військовий з’їзд в Києві намагався заборонити Керенський, проте українці продемонстрували, що думка Росії їх зовсім не хвилює, – там було проголошено І Універсал Центральної Ради, який починався словами: «Хай буде Україна вільною…» На з’їзді, що проходив 13 червня 1917 року в київському Оперному театрі під охороною полку ім. Богдана Хмельницького, було понад 2500 делегатів, які представляли українців усіх фронтів…
Ось як пише про цікаву історію, яка розпочалася того дня на з’їзді, дослідник Володимир Кравцевич-Рожнецький: «Дід Шаповал (зі Звенигородського коша Вільного Козацтва – ред.) у своїй промові торкнувся ще одного питання,— повернення українських військових символів, захоплених московським генералом Текелєєм 1775 року під час знищення Запорізької Січі. Річ в тім, що в резолюцію Першого всеукраїнського військового з’їзду був внесений і такий пункт: «Усі стародавні українські прапори, які зберігаються в різних державних музеях Петрограда і Москви та інших міст, потрібно негайно передати в Київ українському національному музею». Делегати Другого з’їзду, у тому числі і дід Шаповал, посилалися на цей пункт резолюції, домагаючись повернення на батьківщину військових реліквій минулого.
Изображение
Отримавши резолюцію з’їзду, відділ охорони історичних пам’ятників історії, культури та мистецтва Генерального Секретаріату Центральної Ради направив фахівців з мистецтва і старожитностей В.Щавинського й О.Новицького до Росії – розшукати та взяти на облік усі українські козацькі реліквії, захоплені 1775 року після зруйнування Запорозької Січі й ув’язнення останнього її кошового Петра Калнишевського. Роботу цю провели за короткий термін, і українські вчені та політики отримали повний перелік військових реліквій. Склали відповідний лист, і представник Центральної Ради виїхав до Петрограда, маючи на руках список того, що Росія має повернути. Проте, коли український представник приїхав до Петрограда, у російській столиці розпочалося повстання, інспіроване більшовиками та лівими есерами. Природно, що прем’єр-міністр Росії князь Львов і чути не хотів про повернення українських клейнодів. Саме про це й сказав у своїй промові дід Шаповал.

Проте ні він, ні Симон Петлюра, який головував на з’їзді, не знали, що сталося в Російському історичному музеї в ті тривожні для столиці дні. Річ у тім, що ще 1 червня в Петербурзі відкрився Другий російський загальнокозачий з’їзд. Невідомо, чи був там представник УВК, військовий старшина Іван Полтавець-Остраниця. Проте є свідчення, що до цього часу він організував у Петрограді сотню УВК і, мабуть, був на з’їзді як спостерігач. Можливо, він залишився після з’їзду в Петрограді й довідався про провал української місії з повернення козацьких клейнодів. Це припущення засноване на наступних подіях, про які 1969 року на сторінках часопису «Українське Козацтво» розповів Каленик Лисюк: «…полковник (Полтавець-Остряниця – ред.) зайшов зі своїми козаками в Історичний музей і насильно відібрав там всі українські козацькі прапори та старовинну козацьку зброю і все те переніс до готелю, в якому мешкав, і в коридорах… поставив озброєну козацьку варту».

Справа дійшла до Керенського, який щойно побував у Києві й вів там непрості дипломатичні переговори з Грушевським і Винниченком. Керенському дуже не хотілося сваритися з українцями й діяти силовими методами. Він вирішив розпочати переговори й послав до Івана Полтавця-Остраниці комісію, у складі якої був і солдат Каленик Лисюк, представник Петроградської ради солдатських і робочих депутатів. Комісія направилася в готель, але збройні козаки її не пустили. Начальник варти викликав Полтавця-Остраницю, який сказав: «Нас пограбували, і я від імені Українського Вільного Козацтва відібрав награблене і передам його власникові, себто Українській державі. Ми чужого не хочемо, але свого не подаруємо!» Комісія нічого не домоглася. Князь Львов наказав силою відібрати клейноди, але і з силової акції нічого не вийшло. Це був один із чинників, який привів до відставки прем’єра.
Изображение
Полтавець-Остраниця розумів, що поки йдуть переговори про повернення музейних експонатів, козацькі клейноди необхідно швидко переправити до Києва. Він наказав зняти прапори з держаків, упакувати всі реліквії в чотири пакети, відібрав чотирьох козаків, посадив кожного на окремий потяг, наказав довезти клейноди до Києва і здати в історичний музей. Найцінніші речі військовий старшина вирішив везти сам. Та з чотирьох козаків лише один довіз пакет за призначенням. Ще одного було заарештовано, пакет відібрали, і козак дивом втік з-під арешту. Двоє інших зникли безвісти. Сам Іван Полтавець-Остраниця прибув у Київ без пригод і, як він розповів згодом Каленику Лисюку, передав реліквії до Київського історичного музею».

Каленик Лисюк, представник Тимчасового уряду на переговорах з Остряницею по січових клейнодах, після розмов з Полтавцем-Остряницею покинув ряди есерів і долучився до організації Петроградського відділу Вільного Козацтва. Українізував панцирний дивізіон, брав участь у Першому Зимовому поході Армії УНР. Потрапивши у полон до денікінців, був засуджений до розстрілу, проте зумів втекти. Після поразки визвольних змагань емігрував на Захід.

Успішно займався бізнесом у США – став власником фабрик, магазинів та нерухомості. При цьому продовжував справу боротьби за звільнення України, а його син навіть загинув у рядах «січовиків» в бою за Карпатську Україну. Щедро допомагав різним українським інституціям, зокрема Союзу українських старшин, Українській господарській академії та іншим. Спонсорував кошти на біженців під час Другої світової війни.

Видавець газет „На слідах“ та „Музейні вісті“, він багато робив для пошуку, порятунку і збереження українських старожитностей, що потрапили за кордон. Викупив і передав надзвичайно цінні експонати багатьом українським музеям у США. Серед подарунків музеям – навіть оригінал Універсалу Гетьмана України Богдана Хмельницького.
До кінця 1970-х років (часу своєї смерті) намагався знайти зниклі клейноди Петра Калнишевського – з цією метою додатково спілкувався і з Іваном Полтавцем-Остряницею на еміграції, проте відшукати слід безцінних козацьких реліквій так і не зміг. Можливо, вони досі десь у музейних фондах-запасниках?..

“Козацькому краю” вдалося дослідити, як склалася подальша доля тих, хто шукав клейноди Запорозької Січі…

«Дід Шаповал», який підняв на з’їзді в Києві питання повернення клейнодів, вивезених до Московії після зруйнування Січі, отаман Козачанського куреня Вільного козацтва Звенигородщини Опанас Шаповал, насправді не мав і 50 років. «Дідом» його прозвали з-за пасма сивого чуба, що завжди визирало з-під шапки. Загинув через рік після описаних подій – наприкінці літа 1918-го, в бою з московськими окупантами під Мокрою Калигіркою…

Щавинський і Новицький – експерти від Центральної Ради, відряджені до Росії для опису клейнодів Петра Калнишевського, до подальшої долі раритетів відношення не мали. Мистецтвознавець Василь Щавинський, який здобув освіту у швейцарському Цюриху і майже весь вік прожив у російському Петербурзі, найріднішим містом на землі вважав український Київ. Ще 1917 року склав заповіт, за яким його чудове зібрання картин середньовічних художників (головним чином голландських) мало відійти Києву. 1924 року його вбили вуличні бандити – у місті на Неві, яке на той час вже отримало назву Ленінград. Тільки в 1926 році його колекція картин була передана до музею в Києві завдяки наполегливості видатного музейника, професора Сергія Гілярова. До речі, сам Гіляров помер 1946 року у лікарні Лук’янівської в’язниці – від виснаження, відмовившись приймати їжу на знак протесту проти ув’язення за брехливим звинуваченням НКВД.

Про історика мистецтва, академіка Олексія Новицького з давнього козацького українського роду, ще під час так званої «громадянської» війни одна з газет опублікувала некролог, як про «загиблого в Криму». Та 1922 року він повернувся цілим і неушкодженим до Києва. «У кооперації» з такими ж як і сам фанатиками збереження української історії, Новицький рятує від знищення більшовиками Софіївський собор Києва та багато інших церков, вимагає і добивається створення комісії по археологічному дослідженню територій, де будівництво Дніпрогесу мало знищити саму згадку про українську козаччину. Помер 1934 року в умовах жахливих гонінь української інтелігенції радянською владою…

У 1921 році чекіст Пташинський, доповідаючи своєму начальству про «успєхі в борьбє протів націоналістічєскіх банд», рапортував, що Івана Полтавця-Остряницю вбито під Каневом «під час спроби перейти Дніпро». Насправді ж у той час організатор вивезення козацьких клейнодів з Росії був одним з отаманів Холодного Яру і продовжував успішно боротися проти більшовиків. Змушений покинути Україну після поразки Визвольних змагань, став першим отаманом Українського Вільного Козацтва в еміграції. Помер у Мюнхені 1957 року.

Цікаво, що вищезгаданий академік Олексій Новицький зумів вирватися з охопленого голодом і репресіями Криму до Києва завдяки сприянню вчених з колишньої «петлюрівської обойми» – зокрема, академіка Миколи Біляшівського, який народився в Умані, а спочив у Каневі на Черкащині. У березні 1917-го він став комісаром з охорони пам’яток Київської губернії, керівником відділу музеїв Генерального Секретаріату і майже одночасно – членом Центральної Ради УНР. 1919 року організував роботи для порятунку Андріївської церкви Києва, реставрації Софійського і Свято-Микільського соборів та інших культових споруд, ушкоджених окупантами – російськими матросами Муравйова, “прославленого” побоїщем під Крутами. Розробив перший в Україні закон про охорону пам’яток культури, історії й мистецтва…

Саме він очолював і історичний музей в той час, про який Полтавець-Остряниця згадував як про момент передачі клейнодів. Можливо, Біляшівському вдалося їх десь заховати з приходом до влади більшовиків? Бо він намагався рятувати усе українське – аж поки несподівано не помер 1926 року. А ще 1923 року зумів навіть вивезти із Канева і закопати у дворі Київського історичного музею частину чавунного хреста, скинутого з могили Тараса Шевченка селянами-атеїстами, які так святкували 1 Травня…

Шевченківський хрест згодом повернувся до Канева, та чи побачать українці знову клейноди зруйнованої Москвою Запорозької Січі?..

Ярослав ЗВЕНИГОРА, малюнок Ніни РЯБІШ, поштова листівка початку ХХ століття та фрагмент копії ікони XXVIII століття
Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!

Ответить

Вернуться в «Новини ККВК»