Новини Звенигородщини

Обговорюємо життя Звенигородки та району

Модераторы: TANECHKA, Ksenia

Аватара пользователя
ЗвенаУкраїнська
Генеральний значковий
Генеральний значковий
Сообщения: 3928
Зарегистрирован: 02 дек 2017
Всего на руках: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Звенигородка
Благодарил (а): 550 раз
Поблагодарили: 2224 раза

Новини Звенигородщини

Сообщение ЗвенаУкраїнська » 22 авг 2020, 19:51

Звенигородські євреї мають свій центр культури

Синагогу неподалік перехрестя вулиць Івана Сошенка й проспекту Тараса Шевченка вберегло від рук «червоних безбожників» лише те, що була ця споруда капітальною і могла ще довго слугувати для суто комунально-господарських потреб. Й слугувала. Аж до відродження духовності у вже незалежній Україні. Та навіть потому, як звідси перебралося очне відділення райлікарні й будівля стала «безхозною», повернути її єврейській громаді було не так легко. На свої численні звернення її керівник Леонід Браславський врешті почув: «Можемо повернути, якщо знайдете свідків, які підтвердять, що збудована вона коштом євреїв».
Така постановка питання могла б загнати в глухий кут будь-кого (про яких свідків можна говорити, коли збудовано синагогу понад сто років тому?), проте не Браславського. Звернувся він до фахівців та архівних установ і незабаром тримав в руках, датований 1860 роком, план земельної ділянки під будівництво синагоги у Звенигородці. Тут уже чиновницькій братії не було чим крити.
Отримавши культове приміщення у власність, члени громади зуміли дати йому друге життя. Одну з кімнат відвели під богослужіння. Декілька інших – музейні кімнати. Їхні експозиції розповідають про життя єврейської общини Звенигородщини. Представлені історія і сучасність: участь євреїв у Другій світовій війні та в суспільному житті, нагороди, документи, характеристики, особисті речі. Відображено й побут повоєнних років, серед експонатів – інструментарій кравців, шевців, ковальські та гончарні вироби. Особливий інтерес екскурсантів викликають культові, релігійні експонати, молитовник дев’ятнадцятого століття. Окрема експозиція – сучасні зв’язки громади, згадки про Звенигородку в єрусалимському музеї Яд-Вашем (поминальна стіна) тощо.
Музей працює при наявності екскурсійних груп чи відвідувачів.
Взагалі ж синагога стала справжнім єврейським центром культури, в якому збираються представники різного віку, щоб якомога більше дізнатися про свою історію, свої традиції. Тут працюють клуби за інтересами. Клуб єврейської кухні очолює Валентина Браславська, клуб єврейської сім’ї – Юрій Теліженко, клуб прикладного мистецтва – Олена Мироненко. Є й клуб єврейської пісні, яким ось уже тривалий час керує викладач Звенигородської дитячої школи мистецтв Віолетта Карпенко. А ще заснували члени громади клуб «Вивчаємо Тору: люди і долі».
На базі центру, окрім всього іншого, проводяться й фестивалі художньої творчості.
– Фестиваль – це не тільки своєрідне свято для всієї нашої громади, поєднати давні традиції з сьогоднішніми мистецькими запитами, а й привід розповісти про себе, – каже Леонід Браславський. – Тому і стараються всі – як дорослі, так і молодь.
Зважаючи на все це, звенигородська община займає далеко не останнє місце в Асоціації єврейських організацій малих міст Черкаської та Київської областей. До неї ведуть дороги буквально зі всього світу. У пошуках свого родового коріння сюди телефонують з близького і далекого зарубіжжя, приїздять діти й внуки вихідців зі Звенигородки. І чи не кожен, хто побував тут, полишає гарні відгуки про господарів центру культури.

Михайло НЕЧАЙ
Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!
Изображение
Изображение
Изображение
Изображение

Аватара пользователя
ЗвенаУкраїнська
Генеральний значковий
Генеральний значковий
Сообщения: 3928
Зарегистрирован: 02 дек 2017
Всего на руках: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Звенигородка
Благодарил (а): 550 раз
Поблагодарили: 2224 раза

Новини Звенигородщини

Сообщение ЗвенаУкраїнська » 30 авг 2020, 15:00

91-річний художник із Звенигородки розповів про те чому повернувся з Америки в Україну

Стіни світлиці звенигородця Василя Білоножка прикрашають його ж картини на біблійні теми. І кожна з них має свою історію, яку повідує 91-річний самобутній художник. Відразу відчувається, що людина він глибоко віруюча.
–За це і мусив нести свій хрест, – говорить Василь Йосипович, легенько всміхаючись своїм споминам.
Так, за свою віру він, належачи до євангельських християн-баптистів, був засуджений наприкінці сорокових років на десять років ув’язнення. І відмінити той присуд не міг ніхто, оскільки існуюче в СРСР законодавство чітко регламентувало, що п’ятидесятники, баптисти, адвентисти-реформісти і єговісти належать «до сект, віровчення і характер діяльності яких носить антидержавний і жорсткий характер». Чим не «ворог народу», яких, починаючи з тридцять сьомого, продовжували виношувати енкаведисти на безмежних просторах «єдиного і нерушимого» Союзу?
Покарання Білоножка, який на час присуду мав двадцять один рік від роду, відбував на Далекому Сході. Безпрохідна тайга, арештантські бараки, безсловесні конвоїри зі сторожовими вівчарками, етапування, тяжка праця на заводі, де працював слюсарем, потім в реммайстерні.
Час для нього ніби зупинився. Аж до того дня, коли й до «самих до окраїн» долетіла звістка про смерть Сталіна.
У зв’язку з цим Указом Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 року оголошувалася амністія, під дію якої потрапило значне коло засуджених.
Під амністію потрапив і Білоножко: йому «скинули» п’ять років з десятирічного строку ув’язнення.
Ось так, поволі, наближався день звільнення. Хоч давалися взнаки тяжкі умови утримання і, зокрема – авітаміноз, що призвело до так званої «курячої сліпоти» – стійкого зниження зору. Та від роботи тим часом його ніхто не відсторонював. Отак і промучився все літо. А тут нова «поблажка» –розконвоювання. Це означало, що на роботу і з роботи він міг ходити вільно, без супроводу табірної охорони.
– Та краще б я залишався, як раніше, під конвоєм, – розповідає Василь Йосипович. – Адже тепер мене, з такими ж розконвойованими, могли збудити в будь-яку годину ночі й відправити на ті чи інші роботи. Ми сплавляли по річці ліс, розвантажували вагони з вапном і цементом, задихаючись там без будь-яких засобів індивідуального захисту.
Так минуло ще півроку. Тим часом майстрові механічного цеху реммайстерні, де працював Білоножко, приглянувся цей беручкий до роботи в’язень. Точніше, приглянулася йому вихідна Василева одежина і отримавши її, він виставляв у його робочому табелі по півтори-дві виконаних норми щоденного виробітку, що сприяло швидшому звільненню з місць ув’язнення.
І врешті такий день настав. Десять діб добирався Василь поїздом «Владивосток-Москва» до Ірклієва на Черкащині, де мешкали батьки. А добравшись, наткнувся на глуху стіну нерозуміння і навіть ворожості: куди не потикався, шукаючи роботу, скрізь відмовляли, лише глянувши на його довідку про звільнення з «місць віддалених».
Зумів працевлаштуватися лише потому, коли разом з молодою дружиною переїхав на її батьківщину – Звенигородщину. Токарював у тодішній МТС, котру згодом перейменували на райсільгосптехніку, заробивши тридцять років трудового стажу. Не відпочивав й після виходу на пенсію, опанувавши навіть будівельну справу. Та й зараз, маючи 91 рік й залишившись без дружини, клопочеться по господарству.
– І не важко, маючи такі роки? – запитую.
– Мої роки – моє багатство, – відповідає жартом Василь Йосипович.
І далі:
– А я таки багатий, бо маю семеро дітей, сорок два внуки і більше тридцяти правнуків. На жаль, далеко вони від мене – аж в Америці.
В Америку родина Білоножків, маючи статус п’ятидесятників, вирішила емігрувати під час Горбачовської «відлиги», коли в СРСР було піднято «залізну завісу», що відділяла від Радянський Союз від «буржуйського» Заходу. При цьому глава багатодітної родини знову засвідчив свою несхитність у вірі. У консульстві США, під час співбесіди з міграційним офіцером, він відмовився заприсягтися, що виконуватиме певні вимоги до мігрантів, опинившись на території США.
– Я вже давав обітницю: служити Богові, і тільки Богові, у добрій совісті до кінця свого життя, – пояснив він враз остовпілому представникові консульства. – Тож ще раз щось комусь обіцяти не можу.
Й, на диво, той його зрозумів, оскільки разом з іншими членами родини отримав дозвіл на притулок в Америці й Василь Йосипович. Зустріли там Білоножків приязно, сприяючи адаптації, умовам проживання, навіть обстеженню в клініці та вибору сімейного лікаря. Жити б, як мовиться, та бути. Та не сприйняв він тамтешнього життя.
– Бачив, що не зможу я без України, – зізнається. – До того ж, нічого не виходило в мене з вивченням англійської, й без перекладача ніяк обійтися не міг. Тож і повернувся додому.
Чи краще йому тут? У відповідь на таке моє запитання лише знизав плечима: мовляв, по різному виходить. Зрозуміло, нелегко жити одинаком в такі роки. Добре, що хоч по мобільному зв’язку може будь-коли поспілкуватися з ріднею. А то й завітає хто з кревних з Америки на гостину. Як от і внук Віталій, який минулого року, під час свого приїзду до діда, подарував міській п’ятій школі комп’ютерний клас. Про цей прямо-таки царський, як на наші часи, подарунок й по сьогодні згадують у Звенигородці. А Василь Йосипович, в свою чергу, гордий тим, що досягши успіхів за океаном, не забувають молодші Білоножки своєї дідизни.
– Так і має бути, – каже, – бо, люблячи Бога, ми любимо і той край, де народилися, і той народ, до якого належимо з Його волі.

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ
Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!
Изображение

Аватара пользователя
ЗвенаУкраїнська
Генеральний значковий
Генеральний значковий
Сообщения: 3928
Зарегистрирован: 02 дек 2017
Всего на руках: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Звенигородка
Благодарил (а): 550 раз
Поблагодарили: 2224 раза

Новини Звенигородщини

Сообщение ЗвенаУкраїнська » 04 сен 2020, 15:22

Відтепер новий безпілотник допомагатиме звенигородським лісівникам

У Звенигородському лісгоспі придбали сучасний безпілотний літальний апарат. Відтепер за станом лісових насаджень підприємства планують спостерігати ще й з висоти пташиного польоту.
Повідомляється на сайті Черкаської ОДА
За словами звенигородських лісівників, квадрокоптер MAVIC 2 PRO має відмінні технічні характеристики, що дозволять у майбутньому здійснювати оперативний контроль за лісовими масивами. Так, дальність польоту пристрою складає близько 5 кілометрів з можливістю одночасно проводити зйомку і передавати дані на базовий пульт в онлайн режимі. Радіус огляду території, за гарних погодні умов, – 10-15 кілометрів, максимальна висота польоту 500 метрів. Час роботи при повному заряді батареї – пів години.
Дрон є досить дієвим під час пожежонебезпечного періоду. Тож «крилатий помічник» допомагатиме звенигородським лісівникам спостерігати за лісовими масивами, точно та швидко визначати місце загорання, площу пожежі, а в разі необхідності, за допомогою нього можна буде координувати гасіння лісової пожежі.
За словами директора Звенигородського лісгоспу Івана Баса, квадрокоптер планують активно застосовувати у лісоохоронній діяльності та при лісопатологічних обстеженнях, моніторингах стану лісових насаджень за допомогою фотофіксації та відеозйомки.
Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!
Изображение

Аватара пользователя
ЗвенаУкраїнська
Генеральний значковий
Генеральний значковий
Сообщения: 3928
Зарегистрирован: 02 дек 2017
Всего на руках: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Звенигородка
Благодарил (а): 550 раз
Поблагодарили: 2224 раза

Новини Звенигородщини

Сообщение ЗвенаУкраїнська » 22 сен 2020, 19:56

За картини художника із Звенигородщини пропонують тисячу доларів

До тисячі доларів пропонували минулого тижня на Звенигородщині чоловіки, які представлялися меценатами або співробітниками художніх музеїв, за полотна уродженця села Моринців художника Івана Кулика. Це свідчить про підвищений інтерес до творчості цього митця, адже і в минулі роки приїжджі з Києва напитували про його картини, проте намагалися придбати їх майже задурно. На це Куликові земляки тоді не повелися. Не вдалося придбати картини зайшлим «меценатам» і цьогоріч: чи то зрозуміли люди, яка справжня ціна їм, чи то просто немає їх на теренах району.
Ім’я Івана Васильовича Кулика донедавна було мало відоме широкому загалу. За компартійної доби воно тривалий час замовчувалося передусім через те, що він належав до когорти «шістдесятників», котрі відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи.
Як і його великий земляк, Іван Кулик ще в дитинстві виявив велику схильність до малювання. Маючи достатній багаж знань, хлопець після закінчення школи без проблем вступає до Київського педагогічного інституту. То було в 1941 році, напередодні радянсько-німецької війни.
Того ж року, замість інститутських аудиторій, він потрапляє на примусові роботи в Німеччині, куди його насильно вивезли разом з іншими юнаками й дівчатами.
Після повернення восени 1945 року в Україну, чоловік працює в Моринцях завідуючим і культорганізатором тамтешнього будинку культури, а в 1946 році вступає до Київського училища прикладного мистецтва. Далі – навчання в Київському художньому інституті, в майстерні одного з корифеїв українського образотворчого мистецтва Карпа Трохименка. Перші роботи Кулика, датовані ще початком 50-х років, присвячені Моринцям. Пізніше з-під його пензля вийдуть ще десятки картин з пейзажами цього села. Серед них – «Село Моринці», « Зима в Моринцях», «Хата, в якій народився Тарас Шевченко», «Моринці – батьківщина Тараса Шевченка». Вони ваблять різноманітністю мотивів й щирістю почуттів, адже, як зазначають дослідники його творчості, він змальовував лише те, що було йому дорогим і близьким.
Деякий час Іван Онисимович мешкає і працює в Івано-Франківську, згодом переїздить до Черкас. Тут, продовжуючи займатись живописом, бере участь у різних краєзнавчих і етнографічних експедиціях, записує старовинні пісні, приказки і продовжує змальовувати давні церкви, фортеці й особливо – старі українські хатки під солом’яними стріхами, за що у 1973 році його звинуватили в українському буржуазному націоналізмі, спотворенні радянської дійсності. І, як результат, – виключення на 15 років зі Спілки художників. Йому було відмовлено у творчих замовленнях, не приймалися на виставки його роботи. Проте митець не відкладає пензля.
Однією ж з провідних тем його творчості стала Шевченкіана. Взагалі ж художник створив цілу галерею портретів подвижників та відомих діячів культури, які є гордістю нашого народу, починаючи від Григорія Сковороди. Серед них – Іван Нечуй-Левицький, Іван Козловський, Олександр Довженко, Василь Симоненко.
У 1995 році художника не стало. Життя Івана Онисимовича, як охарактеризує згодом його життєвий і творчий шлях дружина Луїза Макарівна, пройшло у двох кольорах: чорному – це шлях переслідування з боку радянської влади, та червоному – це шлях прекрасних і вічних творів. Всього ж після себе художник – патріот з Шевченкового краю залишив понад 500 робіт: пейзажі, портрети, побутові картини, натюрморти. Вони представлені в музеях України, в приватних колекціях Канади, США, Росії. Відомо, що близько ста своїх картин Іван Кулик подарував свого часу громаді рідного села Моринців.
Чи не за ними полюють нині, коли картини українських художників шестидесятих – вісімдесятих років підскочили в ціні за кордоном, оті самозвані поціновувачі мистецтва?

Микола ЛИСТОПАД
Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!
Изображение

Аватара пользователя
ЗвенаУкраїнська
Генеральний значковий
Генеральний значковий
Сообщения: 3928
Зарегистрирован: 02 дек 2017
Всего на руках: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Звенигородка
Благодарил (а): 550 раз
Поблагодарили: 2224 раза

Новини Звенигородщини

Сообщение ЗвенаУкраїнська » 23 сен 2020, 11:38

У одній із шкіл Звенигородського району розвивають шкільне лісництво

Ось уже майже чотирнадцять років поспіль на базі Ризинської загальноосвітньої школи, що на Звенигородщині, діє шкільне лісництво, відоме далеко за межами області своєю науково-дослідницькою діяльністю та добрими справами в охороні довколишнього середовища. А ініціаторами його створення було подружжя Бойків – помічник лісничого Пехівського лісництва Звенигородського лісгоспу Микола Мефодійович за завуч школи Валентина Василівна. Не без їх сприяння школа отримала лісівничий профіль і почала співпрацювати з Уманським національним університетом садівництва та Уманським педагогічним університетом. До речі, на основі досвіду профільного навчання в цій школі, була розроблена перша в Україні шкільна програма з предмету «Основи лісового господарства», якою користуються сьогодні у всіх загальноосвітніх навчальних закладах, де запроваджене повноцінне вивчення лісової науки.
Згідно угоди між Звенигородським лісгоспом та дирекцією школи, за шкільним лісництвом закріплена 95-гектарна ділянка лісу для проведення експериментально-дослідницької роботи та практичних занять. Тож ризинські природолюби не тільки виборюють призові місця у всеукраїнських конкурсах, а й беруть активну участь в еколого-лісівничих заходах. Так, сьогодні не так уже й просто підрахувати, на скількох гектарах створили нові лісові насадження ризинські школярі разом з працівниками Пехівського лісництва, оскільки займаються цим вже більше десяти років.
А ще вони – постійні учасники акцій «Майбутнє лісу – в твоїх руках», «Посади ліс», «Збережи життя ялинці», «Допоможи птахові», «Джерельце» тощо. І в усіх справах їм надають постійну допомогу старші лісівники, передусім Микола Бойко, який разом з дружиною продовжує працювати над удосконаленням навчального процесу. Саме завдяки йому, активісту громадського життя й відомому краєзнавцю, учні шкільного лісництва виростають не тільки природолюбами, але й справжніми патріотами. В цьому ви відразу ж переконаєтеся, ще не переступивши порогу школи. Ось пам’ятна алея, закладена до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка з саджанців унікального дерева – ведмежого горіха. А он тягнеться гілками до сонця вербичка. А виросла вона з пагінця тієї самої верби, що її посадив і виростив Кобзар під час свого заслання в Казахстані. Про вам можуть розповісти навіть першокласники. І додадуть при цьому, що саджав ту вербу на засланні Тарас Григорович разом зі своїм побратимом – Андрієм Обеременком , уродженцем Ризиного, якого доля-мачуха занесла в той далекий край.
А звідки такі дані?
– Микола Мефодійович розповідав! – почуєте.
Знає ризинська молодь й давню історію лісництва, в урочищах якого впродовж століть знаходили притулок загони повстанців і борців за свободу та незалежність України. Залишили свій слід у Пехівському лісі гайдамаки та хлопці отамана Цвітковського. А під час Другої світової війни тут базувався партизанський загін імені Кутузова.
Про це, вивчаючи тутешню флору й фауну, примножуючи лісові багатства, й дізнаються учні шкільного лісництва від свого наставника.

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ
Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!
Изображение

Аватара пользователя
ЗвенаУкраїнська
Генеральний значковий
Генеральний значковий
Сообщения: 3928
Зарегистрирован: 02 дек 2017
Всего на руках: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Звенигородка
Благодарил (а): 550 раз
Поблагодарили: 2224 раза

Новини Звенигородщини

Сообщение ЗвенаУкраїнська » 27 сен 2020, 14:09

Витвір народного умільця із Звенигородки «дооформили» бджоли

Наша газета вже розповідала про захоплення відомого звенигородського підприємця Олександра Мрикота, який, займаючись так званою кореневою пластикою, використовує здебільшого для своїх дерев’яних виробів стовбури, пеньки та коріння старих дерев, котрі залишаються після вирубки. Витворами вмілих рук Олександра Сергійовича можна полюбуватися зокрема на літній терасі його кафе-бару «Лісова пісня»: тут і чудернацькі столи й лави, з-під сидінь яких «виглядають» дерев’яні опеньки, і ведмеді на повен зріст, і ще багато чого іншого, що викликає непідробний інтерес відвідувачів. Буває, що просто перехожі, особливо нетутешні, заглядають з вулиці: а можна подивитися?
Зрозуміло, що цією своєрідною виставкою умілець не обмежується: його вироби можна побачити навіть на дачній ділянці, розташованій в селі Майданівці. Її, а точніше – невеличку, з кількох вуликів пасіку «стережуть» троє виконаних у дереві лісовичків. Мрикот вже настільки звик до цих «хлопців», що, буваючи тут, не приділяє їм особливої уваги: стоять, мовляв, хай стоять собі й далі. Та відвідавши дачу декілька місяців тому і глянувши мимоволі на одного з них, очам своїм не повірив: той красувався з майже справжньою бородою. Придивився, підійшовши ближче, а то – бджолині соти, частково наповнені медом. Характерно, що коли раніше двоє інших лісовичків виділялися гарними бородами, виконаними в дереві, цей же мав лише контури бороди, що їх не поглибив різець майстра. Саме ці контури й обліпили бджоли сотами, поступово наносячи до них меду. І якщо на перших порах «борода» ще мала білі плями, то вже у скорому часі набрала бурштинового відтінку.
– Очевидно, бджоли вирішили виправити мій недогляд, – жартував пізніше Олександр Сергійович, показуючи мені цей своєрідний бджолиний шедевр, – тож і наділили його таким чоловічим достоїнством.
А якщо серйозно?
– Пасічник з мене нікудишній, – зізнався він. – Проте всім відомо, що ці медоносні комахи споруджують гнізда і в дуплах дерев, і в щілинах скель. Можливо, й тут зіграв певну роль якийсь призабутий інстинкт.
Та як би там не було, аби глянути на таке диво, сюди приїздили цілими сім’ями навіть з сусідніх районів. Багато хто зі скоробагатьків пропонував за «бороду» і бджолиний рій, який витворив її, чималі гроші, проте щораз наражався на відмову. А одного дня хтось бездумно зрізав щедро заповнені медом соти і лісовичок залишився без своєї «бороди». Мрикот здогадується, чиїх це рук справа, проте, як каже, того, що було, вже не повернеш.
А жаль…

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ
Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!

Изображение
Изображение
Изображение

Вернуться в «Звенигородщина»