Історія міста Звенигородка

Обговорюємо життя Звенигородки та району

Модераторы: Ksenia, TANECHKA

Ответить
Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 18284
Зарегистрирован: 16.11.2008
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Репутация: 1732
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 4613 раз
Поблагодарили: 8007 раз
Контактная информация:

Історія міста Звенигородка

#1

Сообщение Kozak Taras » 24 сен 2015, 20:58

Місто виникло ще в часи Київської Русі. За існуючою легендою воно було розташоване за 3 км від сучасного, навколо конусоподібної гори. На одній з його веж нібито висів дзвін, яким населення повідомлялось про напад ворогів. Згідно з легендою, назва міста походить від назви гори (Звенигора — Звенигород). На думку деяких дослідників, таке твердження є хибним: мовляв, окрім Звенигорода на Тікичі існувало й ще ряд міст з такою назвою й біля них не було Звенигір. Справді, у слов'янській топонімії можна знайти й інші Звенигороди: на Дністрі біля гирла Серету і (1144); поблизу Львова на місці теперішнього Звенигорода І (10 ст., 1086,1125, 1127) — центр Звенигородського князівства (12-13 ст.) Звенигородського повіту і староства (від І середини 14 ст.); під Києвом (1097, 1150, 1234) на місці с. Дзвонкового або на р.Стугні, на місці Сіракового городища. І, нарешті, — повітове місто Московської губернії (1328).
Першу звістку про Звенигород на Гнилому Тікичі надибуємо від 1394 — тоді великий литовський князь Вітовт посадив в Київському удільному князівстві князя Скиргайла замість свого васала Володимира. На що люд краю вчинив ; опір литовським загарбникам, і лише силою зброї Скиргай-лове військо придушило повстання. Тоді-то Вітовт звелів І Скиргайлові "йти ись Киево ко Черькасам и ко Звенигороду", аби і там встановити свої порядки. Вже сам цей факт, що наприкінці 14 ст. Звенигород існував як фортеця на межі з диким степом, засвідчує його давність. Отож, цілком можливо, що в давньому місті справді був сторожовий пункт із дзвоном, що бив на сполох, звідки й походить назва. існує й ще одна версія. За часів Київської Русі в знатних родах жінкам давали ім'я "Звенислава", що означало "слава, ; що дзвенить"," дзвінка слава". Виходячи з цього імені, можна припустити, що назва "Звенигород" означає — дзвінке (тобто славетне, знане) місто.
Літописні згадки свідчать, що під час монголо-татарської навали місто було вщент зруйноване. Звенигород чи Звенигородка починає згадуватися в історичних джерелах тільки з кінця XIV ст. 1506 хан Менглі-Прей віддав великому князю Литовському Сигізмунду ці землі. Звенигородський замок, що знаходився на шляху з Брацлава до Києва, часто зазнавав нападів татар, які і зруйнували його. 1545, на прохання брацлавських міщан, замок було відбудовано, а в кінці століття біля нього знову заселилося місто, яке одержало стару назву — Звенигородка.
Після захоплення Правобережної України шляхетською Польщею 1596 посилюється соціально-економічний гніт населення, яке зазнавало великих утисків від феодалів. Жителі сплачували панам численні податки: чопове, подимне, шкіряне, що спричиняло заворушення пригноблених. Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 під про¬водом Богдана Хмельницького жителі міста повстали й вигнали польську шляхту. У 1648-1667 Звенигородка входила до складу Корсунського полку.
За Андрусівським перемир'ям 1667 Правобережна Україна лишилась у складі Польщі, і населенню Звенигородка довелося й далі терпіти гноблення з боку польської шляхти. Соціально-економічний гніт доповнювався національно-релігійним. Польська шляхта і католицьке духовенство систематично проводили насильницьку політику ополячення українського народу, що викликало протягом XVIII ст. ряд повстань на Правобережній Україні. В районі Звенигородки діяв гайдамацький загін на чолі з козаком Медведівського куреня Гнатом Голим). Для захисту від гайдамаків польський уряд почав зводити укріплення навколо міста. Звенигородський замок було обнесено дубовим частоколом, побудовані нові башти і казарми для охорони.
Під час Коліївщини у повстанські загони влилося багато жителів міста. В гайдамацькому загоні Ремези перебував В.Варченко — Звенигородський бандурист.
Після придушення Коліївщини Звенигородка неодноразово переходила від одного власника до іншого. 1792 король Понятовський Станіслав-Август затвердив Звенигородці герб і надав статусу міста за магдебурзьким правом. 1793 пануванню шляхетської Польщі над Правобережною Україною настав кінець. Правобережні землі возз'єднано з лівобережними в складі Росії. З 1795 Звенигородка ввійшла до складу Вознесенського намісництва, а з січня 1798 стала повітовим містом Київської губернії.
Інтенсивний розвиток торгівлі в зв'язку з включенням Правобережної України у всеросійський ринок був однією з причин виникнення і швидкого розвитку чумацького візництва. Звенигородка стає одним із центрів чумацького промислу нарівні з Чигирином та Білою Церквою. Торгували переважно лісом, виробами з дерева, лісоматеріалами. 1842 із Звенигородського повіту вивезено цих товарів на суму до 42 тис. крб. З інших товарів місцевого виробництва слід назвати гончарні та шкіряні вироби.
1850 році в Звенигородці проживало 7501 чоловік. Основна частина населення займалася землеробством та ремеслами.
В 30-ті роки XIX ст. у Звенигородці споруджено міст через річку Гнилий Тікич, відкрито повітову лікарню. Місто мало пошту, телеграф. З 1833 розпочалися заняття в парафіяльному учи¬лищі, де навчалося трохи більше 20 учнів. Переважна ж більшість населення була неписьменною.
У другій половині XIX ст. поява залізниць, що мали незрівнянні переваги перед чумацьким візникуванням, прискорила занепад чумацтва. Звенигородка перестає бути одним із центрів чумацького промислу. 1867 в місті налічувалося понад 11201 жителів, більшість яких становило разом з родинами: міщани (6174 чоловіка) і ремісники (1677 чоловік). Праця у виробничих майстернях була виснажливою. Робочий день тривав з 6 годин ранку до 9 годин вечора. На відпочинок протягом дня часу майже не відводилося. Майстри жорстоко експлуатували учнів, вимагаючи працювати навіть у нічний час.
У 70-х роках розпочалося будівництво залізниці Одеса-Кишинів, спочатку до Шполи, а пізніше до Умані, колія пролягла за 12 км від Звенигородка В зв'язку з цим у місті з'являються промислові підприємства. У цей час тут діяли два свічкових заводи, тютюнова фабрика, 14 млинів. Через десять років до ладу стали ще два пивоварні та винокурні заводи, кілька цегелень. Проте вони були малопотужні, з примітивною технікою, на них працювало по декілька робітників, пе¬реважала ручна праця.
Початок революції 1905-1907 у Росії дав поштовх революційним виступам у місті. Повітовий предводитель дворянства в телеграмі на ім'я генерал-губернатора повідомляв, що заворушення охопило весь повіт, місцевих сил не досить, щоб придушити народний рух.
Революційний рух у Звенигородка не припинився і 1906, що примусило київського генерал-губернатора перекинути сюди з м. Умані загін драгунів. У зв'язку із зростанням виступів проти поміщиків і місцевих властей, сенат указом від 6 липня 1906 запровадив у Звенигородка повіті стан облоги.
Царизм жорстоко придушив революцію 1905-1907 рр. В період реакції погіршало не лише соціальне становище трудящих. Вони все більше відчували і національне гноблення. У школах заборонялося навчання українською мовою, на батьківщині Т.Г.Шевченка переслідували тих, хто читав його твори. 1911 видатки на утримання урядових установ, війська та поліції по Звенигородці набагато перевищили витрати на охорону здоров'я та нар. освіту.
У період промислового піднесення (1910-1914) у Звенигородці діяло 4 фабрично-заводські підприємства, де працювало близько 50 робітників, 7 ремісничих закладів.
1910 в місті налічувалося понад 24 тис. жителів. Вони мешкали в 2461 будинку. Здебільшого це були дерев'яні, криті соломою хати. 40 гасових та 24 газових ліхтарі освітлювали вулиці. Городян обслуговували 40 візників. Один раз на тиждень проводився базар.
З медичних закладів було 3 лікарні на 64 ліжка,2 аптеки, 6 аптекарських лавок, які обслуговували 15 лікарів, 8 фельдшерів, 6 акушерок. У 7 нижчих чоловічих школах, жіночій гімназії, комерційному та ремісничому училищах навчалися 510 учнів, працювали 16 вчителів.
В роки першої світової війни в місті дислокувалися військові частини, солдати яких вели революційну пропаганду серед населення. Після повалення самодержавства в Звенигородці почала діяти Рада робітничих і солдатських депутатів. Восени 1917 в місті виникла більшовицька організація із 17 чол. Протягом 1917 створилися профспілкові організації друкарів та швейників
Водночас з цим на Звенигородщині заявила про себе ще одна сила — Вільне козацтво. Звенигородський кіш Вільного козацтва тривалий час тримав владу на теренах повіту у своїх руках. В другій пол. березня 1918 в місто вдерлися австро — німецькі війська. Незважаючи на жорстокий терор, жителі повіту піднялися на боротьбу проти окупантів, яку очолив Звенигородський кіш Вільного козацтва. В першій пол. червня 1918 розпочалося Звенигородсько-Таращанське повстання, яке в силу різних причин в кінцевому результаті закінчилося поразкою, хоч повстанці заволоділи Звенигородкою. Після вигнання нім. окупантів владу деякий час утримували війська Директорії. 4 березня 1919 повітом оволоділи частини більшовицьких військ. Органом відновлення радянської влади став військово-революційний комітет.
В перші місяці існування рад. влади почали виникати комуни й артілі. Першу комуну (42 чол.) в Звенигородці створено в травні 1919. Ревком націоналізував шкірообробний та цегельні заводи Омельянова. Та про спокій нова влада могла лише мріяти. У серпні 1919 Звенигородку захопили денікінці, які протрималися до грудня. 30 січня 1920 в місто ввірвалися повстанці отамана Туза, а влітку цього ж року Звенигородка опинилася в руках загону полковника Цвітковського, який підпорядковувався Ю.Тютюннику. Однак червоноармійці незабаром відбили місто, після чого рад. владу тут було встановлено повністю.
1922 почали працювати чавуноливарний, шкіряний заводи, створено артілі промислового характеру: швейну, килимову, трикотажну, шевську, ткацьку. Розпочалося кооперування сільських господарств.
З ліквідацією волостей в 1923 Звенигородка стає центром однойменного району, а з 1927 її віднесено до категорії селищ міського типу. За цей час реконструйовано чавунноливарний завод, значно розширено і механізовано маслозавод, цегельні підприємства, державні млини, промислово-кооперативні артілі.
1938 року Звенигородка було віднесено до категорії міст районного підпорядкування. На цей час вона була частково радіофікована і електрифікована, почалося прокладання міського водогону, зросла кількість підприємств громадського харчування та побутового обслуговування. Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті налічувалося 14 державних підприємств обласного та республіканського підпорядкування і 11 промислових артілей, на яких працювали 3500 робітників. У шести загальноосвітніх школах навчалося понад 3000 учнів, готували кадри школа медсестер та сільськогосподарський технікум. Значно розширилася мережа медичних і культурно-освітніх закладів. Працювали лікарня, пологовий будинок, поліклініка, дитяча й жіноча консультації, інфекційна лікарня, дитяча поліклініка, чотири спеціалізовані диспасери, рентгенкабінеї.
З початком Великої Вітчизняної війни понад 3000 тисячі жителів міста були мобілізовані на фронт. 29 липня 1941 фашисти вдерлися в Звенигородку. Розпочалася тяжка окупація, що тривала до 28 січня 1944. На фронтах війни загинули 825 жителів міста, 1116 звенигородців нагороджено орденами і медалями. На правому березі Гнилого Тікича на пагорбі Слави споруджено меморіальний пам'ятник полеглим воїнам, які визволяли Звенигородку від німецько-фашистських загарбників, та жителям міста, що загинули в боротьбі з фашизмом.
Завдяки героїчним зусиллям трудящих протягом 1944 ставали до ладу підприємства. В травні почали працювати маслозавод, плодозавод, чавуноливарний і борошномельний заводи, у червні — Звенигородське відділення автоперевезень. Наприкінці року в місті функціонувало 16 підпр-ємств місцевої промисловості, які виробили на цей час продукції на 2000000 крб.
Відроджувалось й сільське господарство. В квітні 1944 розпочала роботу Звенигородська МТС. Протягом березня-квітня 1944 було налагоджено роботу мережі торговельних підприємств, медичних і культурно - освітніх закладів, шкіл, пошти, телеграфу. Вже 1948 колективи підприємств і колгоспів Звенигородки досягли довоєнного рівня виробництва продукції.
1959 приміські сільськогосподарські. артілі злилися з сусідніми колгоспами сіл Стебного і Озірни. На околицях міста 1953-57 споруджено цегельні заводи, створено міжгосподарську будівельну організацію — "Міжгоспбуд". В 60-х рр. створено ще дві буд. організації.
З кожним роком все більша увага приділялася житловому та культурному будівництву, в чому була велика заслуга тодішнього голови райвиконкому П.О.Коваленка, колишніх голів міськради М.М.Павленка та В.О.Чеснока. Лише протягом 1965-71 місто прикрасили двоповерховий універмаг, готель, будинок колгоспника. Було забруковано вулиці, заасфальтовано 104 тис. кв. м. шляхів, 18 тис. м. тротуарів, значно збільшилася мережа водогону.
Сьогодні завдяки зусиллям міської ради Звенигородка поступово стає одним з кращих міст на Черкащині.
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Аватара пользователя
ЗвенаУкраїнська
Хорунжий
Хорунжий
Сообщения: 285
Зарегистрирован: 02.12.2017
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Репутация: 10
Пол: Мужской
Откуда: Звенигородка
Благодарил (а): 77 раз
Поблагодарили: 115 раз

Історія міста Звенигородка

#2

Сообщение ЗвенаУкраїнська » 11 янв 2018, 18:32

Звенигородський сироробний комбінат
У пожовклих копіях Держплану Ради Міністрів УРСР за 1950-1970 роки повідомляється, що в 1930 році в Звенигородці відкрили невеликий маслоробний завод. Під виробництво пристосували приміщення царського горілчаного цеху.
У 1934 році на підприємстві зробили перші зразки сиру, який став предметом особливої ​​гордості місцевих жителів. З давніх часів молоко було основою життя в цих краях, а майстерність приготування сиру передавалося від покоління до покоління на протязі багатьох століть.
У 1937 році виробництво сиру в Звенигородці почалося в промислових масштабах. Продукт втілив мудрість багатьох поколінь майстрів-
сироварів, і через кілька років Звенигородський сир вже був популярний в Києві, Москві та Ленінграді. Для доставки сиру з Звенигородки була проведена гілка залізниці. З тих пір протягом 75 років виробництво сиру в містечку не зупинявся практично ні на один день.
До восьмидесятих років минулого століття Звенигородка стає одним з найбільших виробників сирів в СРСР. Розроблений в 90-му році рецепт сиру «Звенигородський» став візитною карткою комбінату. Його пікантний смак полюбили багато споживачів.
А в 2001 році «Звенигородський сироробний комбінат» увійшов в сім'ю французької компанії Bongrain Group - одного з найбільших в світі виробників сирів.
З 2004 року на комбінаті відбувається революційне оновлення виробничої бази. А в 2005 році підприємство було сертифіковано за міжнародним стандартом якості ISO 9001.
У 2008 році асортимент компанії поповнився кисломолочними сирами.
У 2010 році компанія «Звени Гора» розпочала виробництво сиру преміум-класу «Добродар» Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!. Це сир тривалого дозрівання, він володіє насиченим ароматом і неповторним смаком.
У 2011 році компанія «Звени Гора», завдяки приналежності до міжнародної групи, яка присутня в багатьох європейських країнах, доповнила свій портфель імпортною продукцією.
Але незважаючи на багату історію і значні досягнення «Звени Гора» не збирається зупинятися.
У планах компанії розвиток лінійки сирів преміум-класу,
вдосконалення асортименту традиційних твердих сирів, робота над сімейної упаковкою сирів. 75 років майстерності - це великий і цінний досвід, завдяки якому Звенигородський сироробний комбінат виробляє по істині якісний продукт. Досвід для того, щоб розвиватися і створювати щось нове і унікальне.
Изображение

Аватара пользователя
ЗвенаУкраїнська
Хорунжий
Хорунжий
Сообщения: 285
Зарегистрирован: 02.12.2017
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Репутация: 10
Пол: Мужской
Откуда: Звенигородка
Благодарил (а): 77 раз
Поблагодарили: 115 раз

Історія міста Звенигородка

#3

Сообщение ЗвенаУкраїнська » 11 янв 2018, 18:36

Звенигородський сільськогосподарський технікум
Звенигородський сільськогосподарський технікум — колишній навчальний заклад в місті Звенигородка Черкаської області, що надавав середню спеціальну освіту в галузі сільського господарства.
Історія
У м. Звенигородка Черкаської області функціонував один із найстаріших в Україні аграрний навчальний заклад — сільськогосподарський технікум (1920—1976).
На виїзді із Звенигородки у ватутінському напрямку колись стояла розкішна будівля кінця ХІХ — початку ХХ ст., яка дуже нагадувала палац. Це колишнє реальне ремісниче училище ім. цесаревича Алексія.
У цій будівлі 1920 року було розпочато навчання в сільськогосподарській школі.
У роки Другої світової війни технікум було зруйновано, відбудова основного корпусу розпочалася у березні 1946 року. Було відремонтовано 22 груби, розпочато будівництво гаража на 5 машин, а вже 1 вересня 1946 року розпочалося навчання. В десяти відремонтованих кімнатах навчалося 285 учнів. Згідно наказу Міністерства сільського господарства УРСР № 235 від 16 липня 1976 року Звенигородський сільськогосподарський технікум переведено до Тальянківського державного аграрного технікуму (с. Тальянки Тальнівського району Черкаської області).
У 1972—1976 рр. технікум очолював директор — Василь Оксентійович Дерев'янко, кандидат сільськогосподарських наук.
Викладалась наступні дисципліни:
механізація та електрифікація;
хімія;
агрохімія;
основи землеробства та ґрунтознавства;
математика;
плодоовочівництво;
автосправа;
землеробство;
українська мова і література;
російська мова і література;
англійська мова;
німецька мова;
історія;
фізика;
фізвиховання;
ботаніка;
меліорація
лісівництво;
селекція і рослинництво;
захист рослин;
технічні культури;
тваринництво;
геологія;
економіка;
виробниче навчання;
Рішенням Черкаського облвиконкому від 13.05. 1975 р. № 288 дендропарк технікуму сільського господарства (0,3 га) було віднесено до категорії ботанічних заповідних об'єктів місцевого значення. У складі колекції екзотів — гінкго дволопатеве (знищено), тис ягідний (червонокнижний вид), катальпа, горіх чорний, туї, ялини та ін. З 1976 року дендропарк був під охороною СПТУ-34, а в реєстрі «Природно-заповідний фонд Черкаської області» (Черкаси, 2006) такий об'єкт ПЗФ уже не значиться. Приміщення і територія налажить приватному власнику і використовується як склад будівельних матеріалів. З дерев-екзотів залишились туї, тис, катальпи. Багато дерев і чагарників знищено.
Технікум мав навчально-дослідне господарство (УЧГОСП) у с. Гудзівка Звенигородського району Черкаської області. Тут студенти навчалися доглядати за сільськогосподарськими культурами і тваринами (свинями, великою рогатою худобою) та ін. Діяла бібліотека.
Відомі випускники
Господаренко Григорій Миколайович — доктор сільськогосподарських наук, професор.
Рибальченко Володимир Корнійович — доктор біологічних наук, професор.
Медвідь Сергій — кандидат сільськогосподарських наук, автор книги «Сценарій для України» (Вінниця, 2009).
Полян-Пилип Юрик Сергійович — український письменник (поет, прозаїк, перекладач, фольклорист, гуморист-сатирик) і журналіст. Член Національних спілок письменників та журналістів України.
Вікторук Анатолій Федорович — член НСЖУ, редактор газети «Шполянські вісті».
Бурій Валерій Михайлович — український педагог, краєзнавець, журналіст та релігієзнавець. Член Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців України.
Гарната Василь Олексійович — член Національної спілки краєзнавців України.
Богомолкін Матвій Григорович — учасник Сталінградської, Курської, Корсунь-Шевченківської битв. Кавалер багатьох бойових орденів та медалей. Працював майстром озеленення в системі тресту «Ватутінвугілля», шахтоуправління «Ватутінське» та багато багато інших.
Изображение

Аватара пользователя
ЗвенаУкраїнська
Хорунжий
Хорунжий
Сообщения: 285
Зарегистрирован: 02.12.2017
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Репутация: 10
Пол: Мужской
Откуда: Звенигородка
Благодарил (а): 77 раз
Поблагодарили: 115 раз

Історія міста Звенигородка

#4

Сообщение ЗвенаУкраїнська » 12 янв 2018, 11:38

Перекази про Звенигору
Михайло Рябоненко розповідає: З південного боку, досить високо на схилі гори, був неначе погріб вепикий. Це ще до війни було, коли був молодим хлопцем. То бачив в тому погребі стіни з цегли муровані, вглиб аджна було метрів на три зайти. А як зайдеш, прислухаєшся — наче дзюрить десь вода і немов гуде щось.
А ще до війни, коли Звенигородсьий краєзнавчий музей був в тому ж будинку, що й зараз, експонувався великий і досить хитро зроблений дерев'яний замок. Про нього говорили, до віднайдений він був у тому погребі на Звенигорі.
Доводилося чути, від старших люцей, що на Звенигорі глибока криниця була. То в неї колись бик впав і зідтоді вже води з неї не брали. А на тім місці, де криниця була, і досі яма позначається, неначе з часом глибшою стає, провалюється.
Нині біля підніжжя Звенигори невелика копанка є. Вода в ній добра та прохолодна, з глибин крутого берега нашої невеличкої річки, що на північ від села починається. Ця річечка село розмежовує.
От з південного боку біля Звенигори, ще до війни хата була. І жив в ній дід, якого прозвали Недоступ. (Не доступитися до того місця було). І батько мій, Олександр Рябоненко, розповідав, цо якось на базарі в Богуславі, розповідали люди, що той чоловік їхній далекий родич і якось давно помандрував на Звенигородщину та й осів в недоступному місці біля Звенигори. То так і прізвище забулося.
А ще в Гудзівці кажуть на Звенигору — могила. — "Пішов за могилу, в ліс Гудзове..'
Як йти за могилу, за Звенигору, то на тій дорозі, що поза нею, підіймаючись вгору по новій Тарасівській дорозі, то вправо, не доходячи до ферм, на полях можна було побачити чотири горбки, чотири могили-кургани прадавні. Те місце добре знаю, бо там ще до колективізації були наділи і діда мого, і батька.
Розповідь Михайла Олександровича Рябоненка (1922 року народження) записано в ході експедиції "Притоки" в 1980 р.

Дозволимо собі невеличкий коментар до розповіді Михайла Олександро¬вича. Вона тим більш цікава, що рід Рябоненків — один із найдавніших і найчисленіших в Гудзівці, поряд з Сапітоненками, Ляпунами (навіть куток є — Ляпунівка)*
Укріплення на Звенигорі, зокрема великий погріб, нагадує подібні споруди в Турському лісі, неподалік Козацького.
Ще одна цікава деталь розповіді: як, осідаючи на Звенигородщині, прийшлі люди змінювали прізвище. Згадаймо у П.Куліша запис розповіді лірника Дмитра Погорілого, про те, як якийсь Олійник осів за річкою Погибною на кучугурах. То й прозвали його Кучугуром. І це прізвище й досі відоме в Звенигородці — згадаймо відомого поета Леоніда Кучугура, нашого земляка. (Про урочища в Звенигородці. Зап. в 40-х роках XIX ст. П.Куліш. 1856. с.104-109).
З венигора поряд з високим плато. Давні кочівники свої курганні поховання завжди розміщували на високих місцях. І те, що по.біля Звенигори є курганні поховання, свідчить ще раз про її прадавню історію. Це підтвердив в ході краєзнавчої експедиції "Притоки — 81" історик —краєзнавець із Запоріжжя Валерій Євгенійович Борисов.
"А ще єсть в Гудзівці могила Звенигород. Бог і знає, чого вона так зоветься. Тілько кажуть, що Звенигород був колись козачий город, од жадного двора козак виходив. И на самій оцій могилі суд стояв, бо город далеко розходився".
Кулиш П. Записки о Южной Руси, т. 1. — Снб., 1856, с. 105-106.

Відомості про висоту Звенигори
у Л.Похилевича (1864 р.),
Висота 65 сажнів
Довкола 130 сажнів
65 х 2,13 = 138,45 метра
130 х 2,13 - 276,90 метра
В "Киевской старине" (1846 год)
Высота 200 аршин
Окружность 400 аршин
200 х 71,1 = 142,2 метра
400 х 71,1 = 284,4 метра
Сажень = 3 аршина Аршин —- 71,1 см
Сажень — 213 см

Аватара пользователя
ЗвенаУкраїнська
Хорунжий
Хорунжий
Сообщения: 285
Зарегистрирован: 02.12.2017
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Репутация: 10
Пол: Мужской
Откуда: Звенигородка
Благодарил (а): 77 раз
Поблагодарили: 115 раз

Історія міста Звенигородка

#5

Сообщение ЗвенаУкраїнська » 16 янв 2018, 20:14

Про Успенську церкву
Про Успенську церкву в Звенигородці датовану згадку маємо в Л. Похилевича. Він пише, що в 1700 році в місті було зведено церкву на честь Успіння Пресвятої Владичиці Богородиці Пріснодіви Марії (Успенську). Як зазначено в описах Корсунського деканату за 1741 рік, на той час вона мала приписаних до парафії 50 дворів, священиком був Павло Григорович, посвячений в Переяславі, який 1739 року в Заваловці одержав презенти від княгині Яблоновської.
У середині ХГХ століття Успенська церква була ще дерев’яною, належала до 5-го класу, землі мала 33 десятини.
У 1877 році казенним коштом у Звенигородці було зведено нову кам’яну Успенську церкву. Вона стояла на початку Проспектної вулиці напроти тодішніх «присутственных мест», де була і тюрма. В ті роки ця площа називалась Гостинною.
Про Успенську церкву відомо, що на початку 80-х років XIX століття священиком тут був В. П. Комойцев, до парафії належало 839 чоловіків, 929 жінок.
Цікаві спогади нашого земляка, відомого літератора Ю. С. Кобилецького знаходимо в його книзі «Даль махне крилом». Вони дають нам опис цієї церкви, якою вона була на початку XX століття: «Навпроти тюрми старовинна Успенська церква, куди нас, учнів церковноприходської школи, водили вчителі рядами на недільні богослужіння. Успенська церква призначалася простолюду. Ікони в ній не блищали прикрасами, церковне начиння -різні аналої, ставники, покривала-було приношене, непоказне, вишивки забляклі, навіть корогви, що стояли в закутках цієї високої похмурої кам’яниці, пошарпані. Фрески на бічнихстінах — потемнілі, а то й облуплені. Господь-Бог Саваоф на внутрішньому куполі церкви височів так далеко вгорі, що треба було задирати голову, аби щось побачити. Старовинне панікадило викуване з якогось тьмяного металу. Висіло воно на довгому ланцюгу. В разі потреби церковний сторож виходив на середину церкви з довгою залізною кочергою і тягнув панікадило вниз. Віруючі обступали його навколо і обтикали восковими свічками, запалювали їх. За другий кінець цепу сторож тягнув панікадило вверх, на призначене йому місце.
Не знаю, хто був архітектор цієї старовинної споруди, але нагадувала вона високу стрімчасту вежу. Світло падало всередину з горішніх, вузьких вікон…».
Успенську церкву в Звенигородці було зруйновано в 1932 році. І була на тому місці пустота до кінця 50-х років XX століття. Згодом тут був збудований спочатку один двоповерховий будинок, потім — ще один, двоповерховий, багатоквартирний.
Свято Преображення Господа Бога і Спаса Ісуса Христа — пам’ять про визначну подію, коли Спаситель показав свою силу у відвертанні злої долі. Ісус не раз нагадував учням Своїм про Свої муки і близьку смерть. І дехто з них почав умовляти його не йти до Єрусалиму, де зазнає він страждань, мук і смерті. Та Він зібрав Петра, Якова та Івана і перетворився перед ними. І з’явились до них Мойсей та Ілля, і голос з Неба сказав: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав, Його слухайтеся».
Це свято — не лише пам’ять про подію, це водночас наказ, заповіданий нам Ісусом, завдання, визначене в Ньому віруючим про постійне вдосконалення. В дорозі до вічності учень Христа, який сподівається на його ласку, має бути йому вірний: думкою, словом і християнськими вчинками.
У честь свята Преображення в Звенигородці здавна зводилися храми. Коли була збудована перша церква, згадок не маємо. Першу дату зустрічаємо в 1706 році за описом Корсунського деканату 1741 року. Вона була дерев’яна, парафія, приписана до неї, складала 50 дворів. Священиком у ній був Леонтій Микитович.

Відправлено через 3 хвилини 28 секунд:
Свято-Преображенський собор
У 1820 році зусиллями протоієрея Іоана Радзімовського з допомогою парафіян та інших благодійників на Торговій площі міста було збудовано новий кам’яний Свято-Преображенський собор. Був він на два престоли. Землі, приписаної до володінь собору, було 33 десятини.
У 80-х роках XIX століття парафія собору налічувала: чоловіків- 1521, жінок — 1623.
Настоятелем собору був протоієрей В. В. Сікорський, священиком — Н. П. Бутовський.
Біля собору в 1911 році було збудовано жіночу двокласну церковно-парафіяльну школу. В повоєнні роки тут містився кінотеатр «Комсомолець». Зруйновано цю будівлю вже в 1970-х роках під час будівництва Будинку рад.
Спогади про Звенигородський Свято-Преображенський собор полишив наш земляк Ю. Кобилецький:
«В центрі ж проспекту стояв собор — новітня, опасиста, широко-віконна будова. Службу церковну в ній правив протоієрей — маленький на зріст, рухливий батюшка. Протоієрей у багатих ризах вів богослужіння лише у великі церковні свята (Різдво, Великдень, Трійцю, тезоіменинні дні царствуючого дому та на водохрещі). У інші дні це робили два нижчого рангу попи. Це була церква для Звенигородських "патриціїв", що мала три престоли, бічний крилас для малого хору та великий балкон для зведеного хору, який налічував до сотні співаків і мав свого регента».
Таким був собор на початку XX століття. Настоятелем храму тоді служив протоієрей Петро Шмігельський. Звенигородщина добре пам’ятає його сина — лікаря-хірурга Миколу Петровича Шмігельського, людину високої культури і великої душі, заслуженого лікаря України.
На початку XX століття в Звенигородці мав буги збудований третій православний соборний храм в пам’ять 300-річчя царствування Дому Романових. Для його будівництва збір пожертвувань був дозволений Київською Духовною Консисторією 24 травня 1913 року на підставі постанови Звенигородської міської думи від 15 листопада 1912 року.
Хоча Свято-Преображенський соборний храм міста Звениго-родки розширювали і перебудовували двічі (в 1874 і 1902 роках), ця реконструкція мало допомагала — в святкові дні храм не вмішував усіх віруючих. А в Звенигородці тоді налічувалось понад 23 тисячі жителів. Храми в місті були такі: Свято-Преображенський собор, Успенська церква, римо-католицький костьол у честь Преображення Господнього, молитвений будинок старообрядців.
Потреба в будівництві ще одного православного храму відчувалася давно. Ще на початку століття, в 1905 році, було відведено ділянку землі для будівництва третього православного храму в місті.
Справа посувалася повільно, і 8 листопада 1912 року жителі міста Звенигородки Ю. С. Кримський і Я. С. Уманський звернулися до Звенигородського міського голови із заявою про необхідність заснування в місті третьої парафії і будівництва третього соборного храму.
У цій же заяві Міській думі було запропоновано створити комісію для збору коштів на будівництво храму.
На засіданні Міської думи, яке відбулося 15 листопада 1912 року, було прийнято постанову про відзначення в 1913 році 300-річчя царствування Дома Романових і в пам’ять цієї події збудування в Звенигородці православного соборного храму. На будівництво цього храму було вирішено асигнувати із сум міського запасного капіталу двадцять п’ять тисяч карбованців, для утворення якого щорічно в кошторис мали вноситись вільні лишки запасного капіталу. Разом з тим було прийняте рішення і про відрахування коштів з оренди міської землі та створення особливого комітету з будівництва храму.
Для збирання пожертвувань було створено комісію в складі міського голови Миколи Івановича Мельниченка, членів міської управи: Л. Я. Ясинського, В. С. Ємельянова і Ф. А. Степанова; протоієрея Петра Шмігельського; міських гласних: Я. В. Нетесюка, В. П. Ткаченка, А П. Калашника, Я. С. Уманського, М. А Антоніцького, А. В. Балясного, В. Я. Голеги, С. П. Голеги, С. П. Запорожця, С. І. Кожухаря, А С. Кочегура, С. П. Стовповенка, Д. В. Ткаченка-Петренка і домовласників та жителів Звенигородки:
Ю. С. Кримського, А. А. Радецького, А. Л. Ховайбо, Г С. Шкорупи та інших.
За ініціативою Ю. С. Кримського 8 лютого 1914 року було видано брошуру «Киевской губернии город Звенигородка и его Соборный храм», яка розповсюджувалась серед парафіян, жителів міста. Кошти від її продажу йшли як пожертвування на будівництво храму.
Але здійснити намір збудувати ще один храм у Звенигородці не вдалося. Влітку 1914 року розпочалася Перша світова війна, згодом, у 1917 році, — жовтневий перевороту Петрограді, далі -роки громадянської війни, войовничого атеїзму і нищення храмів. Тоді, 1936 року, собор було зруйновано, битою цеглою встелили провулок, який раніше мав назву Церковний, згодом — Курінця, а потім — Островського.

Відправлено через 18 хвилин 41 секунду:
Великий терор на Звенигородщині
Архівні документи свідчать, що Сталіним і його оточенням ставилося завдання винищити цілі верстви населення. Разом зі священиками, колишніми учасниками антибільшовицьких угрупувань та іншою "контрою", "чорні воронки" невпинно поповняли тюрми і сталінські гулаги простими, ні в чому не винними смертними з селян та робітників. При цьому підставою для раптового арешту і вироку без слідства могли бути звичайний анекдот чи необережне слово, яке потім тлумачилося працівниками НКВС по своєму.
Звенигородчанам добре знайомий будинок на вулиці Кримського, в якому тривалий час була міжрайонна прокуратура. Та не всім відомо, що в тридцятих роках цей ошатний будинок, що й тоді вирізнявся проміж інших, належав Антону Олександровичу Богданову, якого арештували 29 червня 1937 року за "ведення контрреволюційної агітації та пропаганди". Насправді ж потрапив у немилість до більшовицької влади Богданов тому, що мав необережність розповісти в колі приятелів анекдот, в якому згадувався й "батько всіх часів та народів". Цього було цілком достатньо. Невдовзі, 15 жовтня цього ж таки року, постановою трійки при УНКВС Київської області за ст. 54-10 КК УРСР А.О.Богданова було засуджено до вищої міри покарання - розстрілу. Вирок виконали 25 жовтня в сумнозвісній Лук'янівській в'язниці, що в Києві. Про це, як і про посмертну реабілітацію Антона Олександровича, його дружина та діти довідалися вже через дванадцять літ потому. До цього їм довелося зазнати чимало принижень і поневірянь. Бо, окрім всіх інших бід, що навалилися на сім'ю, яка залишилася без годувальника, Богданових вигнали з рідної домівки, вселивши в будинок місцеве начальство. Беззахисна жінка з двома малими дітьми змушена була ночувати під відкритим небом, допоки добрі люди в сусідньому Катеринопільському районі, проявивши милосердя, не дали бідолахам хоч якийсь притулок.
Звичайний донос став причиною арешту Порфирія Івановича Крекотня з Козацького. Більше двадцяти років близькі родичі нічого не знали про його долю, хоч і зверталися з запитами у всі можливі інстанції. І лише в 1959 році на запит його дружини з Черкаського КДБ надійшло повідомлення, що "Крекотень П.І. помер від крупозного запалення легенів 11 серпня 1944 року".
Злукавили спадкоємці беріївських опричників: згідно вироку трійки Крекотня було засуджено до розстрілу, а вирок виконано в травні 1938 року.
Добитися правди члени про заарештованих було неможливо... Як от і підполковнику Збройних Сил Олексію Волосожару з Ризиного, який звернувся у вересні 1955 році до секретаря ЦК КПРС Хрущова та секретаря ЦК КПУ Кириченка з проханням допомогти дізнатися про долю брата Михайла, якого, як писав він «забрали і судили за те, що він хотів ударити голову колгоспу за те, що той наказав скиртувати сире сіно, хоч брат і попереджав, що воно буде «горіти».
«Допомогли». Того ж місяця начальник обліково-архівного відділення УКДБ при СМ УРСР по Черкаській області підполковник Довгошея надіслав своєму київському колезі полковнику Беляєву такий ось папір під грифом «Секретно»: «Прошу вызвать гр-на Волосожар Алексея Эфремовича, проживающего в Киеве -50 Бехтеревский переулок дом №7, кв.10 и объявить ему в соответствии с указаним КГБ СССР от 24.8.1955 года, что его брат – Волосожар Михаил Ефремович 1902 года рождения, в 1937 году осужден на 10 лет ИТЛ и 17.12.1955 года умер в местах заключения от воспаления легких.
Дату объявления прошу сообщить нам».
Насправді ж, згідно з постановою трійки УНКВС Київської області підполковникового брата було розстріляно в Умані 23 жовтня 1937 року. І лише через десятки років потому дізнається Олексій Волосожар правду про його долю.
Гортаючи в архівах кримінальні справи "ворогів народу", не можна не звернути уваги на так звані характеристики, що їх обов’язково подавали на кожного заарештованого. Подавалися вони сільрадами, правліннями колгоспів, іншими установами і організаціями й були, звичайно ж, негативного характеру. Ось одна з них (подаємо без змін, мовою оригіналу):
«ХАРАКТЕРИСТИКА видана ця Хлипнівською сільрадою на громадянина села Хлипнівки Звенігородського району Кієвськой області Тупчія Саву Євтуховича про те, що останній по соц. положенню із сім’ї бідняків. Батьки мали власної землі 2,50 га, але Тупчій Сава мав весь час тісний зв'язок із кулачеством, де весь час гром. Тупчій вів агітацію проти колективізації та Радянської Влади в 1931 - 1932 та 1937 році гром. Тупчій Сава з Дяченком Антоном та Леутом Сергієм по 2 рази на 1 тиждень збирались у кабінеті голови сільради, а голова в той час у сільраді с.Хлипнівки був Дяченко Антон і при закритих дверях обговорювали плани про повалення Радянської Влади і поновити буржуазний Уряд. Про що й сільрада стверджує.
Голова сільради ( підпис).
Секретар (підпис) ».
Пишучи подібного роду характеристику на свого односельця, рідко хто міг бути впевненим, що в цей час подібний "документ" не пишеться кимось на нього самого. Так, в лютому 1938 року голова Звенигородського колгоспу ім. Сталіна Ткаченко підписав характеристику на Марка Григоровича Теліженка, в якій значилося, що той "за час перебування в колгоспі негативно ставився до колгоспу та колгоспної роботи", а ще "під час проведення державних заходів та різних компаній як позика та інші, вороже ставився до цієї роботи, а також проводив розкладницьку роботу серед колгоспників, чим зривав ви¬конання в срок державних заходів та різних компаній по колгоспу". А через якийсь місяць, 30 березня Ткаченка було заарештовано за таку ж "розкладницьку роботу". Хоч потім додають: "за участь у антирадянській військово- націоналістичній організації”. І хоч такої організації не те що на Звенигородщині, а й по всій Україні не було, його і ще 36 жителів Звенигородки за вироком трійки УНКВС Київської області розстріляли в квітні 1938 року.
А запущений маховик терору діяв безвідмовно. Та окрім все нових жертв, НКВС потрібні були й докази їх антидержавної діяльності «ворогів народу», а, отже, й керівники. Але де було їх взяти, коли найвидатніші представники інтелектуальної української еліти давно вже загинули в сталінських "жорнах" або доживали свої останні дні в концтаборах? Втім, не всі. В Звенигородці у своєму будинку мешкав тяжкохворий академік Агатангел Кримський, якого свого часу звинувачували, що він був "ідеологом українського націоналізму і впродовж ряду років очолював антирадянське націоналістичне підпілля". В середині тридцятих років ОДПУ чомусь не вдалося довести до кінця свою чорну справу. Аж 19 липня 1941 року, коли війська гітлерівської Німеччини, тішачись обіцяним фюрером "бліцкригом", йшли по Україні, про всесвітньовідомого вченого знову згадали десь там, у "верхах". Уповноважений комітету держбезпеки молодший лейтенант Гусєв, який прибув того дня до Звенигородки, наказав Агатангелу Юхимовичу негайно збиратися в дорогу: мовляв, зважаючи на війну, його переправлять до Києва, а потім евакуюють на схід. Оскільки Кримський після інсульту ще не міг ходити, його на ковдрі винесли надвір і примостили в автомобілі. Та добравшись до Києва, академіка відвезли не до його квартири на вулиці Малопідвальній №3, а до спецкорпусу внутрішньої в'язниці НКДБ, де на нього чекало нове звинувачення в ... "активізації діяльності, спрямованої на утворення самостійної буржуазної української держави, на відрив України від Радянського Союзу".
Більшої нісенітниці годі було придумати - про яку "активізацію" можна говорити, коли людина лежить на смертному одрі? Та працівники НКДБ стояли на своєму. Більше того, до кола активних помічників Кримського вони ввели й вже заарештованих дочок класика української літератури Михайла Старицького - сімдесятирічну Людмилу Михайлівну Старицьку-Черняхівську та шістдесятсемирічну Оксану Михайлівну Стешенко. Оскільки ж академік та його друзі по нещастю категорично відмовлялись від висунутих їм звинувачень, а гітлерівські війська вже форсували Дніпро у районі Києва, членів "зловорожої підпільної організації Кримського” було спішно переправлено до харківської в'язниці, а згодом у запломбованому арештанському товарнякові відправлено на схід. Вже десь за Волгою від виснаження і голоду померла у вагоні Людмила Михайлівна Старицька. Невдовзі така ж доля спіткала її молодшу сестру.
Ненадовго пережив їх Агатангел Юхимович Кримський. Щодо місця його смерті існує декілька версій. Та будемо виходити з офіційних даних. Як засвідчує акт про смерть, підписаний 26 січня 1942 року тюремними медиками м. Кустанаю, що в Казахстані, "хворий ув'язнений Кримський А. Ю. надійшов з етапу 30 жовтня 1942 року, помер о 1 год. 30 хв. в лазареті Кустанайської загальної тюрми №7 від послаблення серцевої діяльності".
Так обірвалося життя одного з найдостойніших синів українського народу, ім’я якого тісно пов'язане зі Звенигородщиною. Мовби передбачаючи свою трагічну кончину, невтомний дослідник історії та культури народів Сходу, знавець близько 60 мов народів світу, автор 26-томного зібрання монографій, унікальних поезій, оповідань та роману, писав ще в 1903 році:
"Без молитви шпурніть мого трупа в під тюремнії мури,
Напишіть, що був я злочинець і загинув з тортури,
Напишіть, що був я злочинець"...
Хто був найбільшим злочинцем, з волі якого загинув Агатангел Кримський і мільйони невинних людей, сьогодні вже відомо. Та чи всіма до кінця осмислено весь трагізм тих подій, які без перебільшення можна назвати масовим геноцидом?

Аватара пользователя
ЗвенаУкраїнська
Хорунжий
Хорунжий
Сообщения: 285
Зарегистрирован: 02.12.2017
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Репутация: 10
Пол: Мужской
Откуда: Звенигородка
Благодарил (а): 77 раз
Поблагодарили: 115 раз

Історія міста Звенигородка

#6

Сообщение ЗвенаУкраїнська » 19 янв 2018, 18:26

ТАНК НА ПОСТАМЕНТІ.
З кожним прожитим днем від нас все більше віддаляються ті грізні роки, коли фронти Другої світової війни двічі прокотились через українські землі. Одна із найяскравіших сторінок в історії визволення українських земель від німецько-фашистських загарбників це безумовно Корсунь-Шевченківську стратегічна операція. Науковці порівнювали цю битву зі Сталінградом, письменники називали її “льодовим побоїщем”, “Каннами на Дніпрі”. Успішні дії військ 1-го Українського фронту південно-західніше Києва та 2-го Українського фронту північніше Кіровограда спричинили утворення виступу між суміжними флангами фронтів. Сили противника, котрі знаходилися на ньому, сковували дії радянських військ. Німецьке командування намагалося за будь-яку ціну утримати Корсунь-Шевченківський (Звенигородсько-Миронівський) виступ, оскільки він був найзручнішим для відновлення позицій, втрачених в середній течії Дніпра. На ділянці Канів – Тинівка (Черкаська обл.) перед 1-им Українським фронтом тримала оборону 1-а танкова армія, на ділянці Канів – Каніж (Кіровоградська обл.) перед 2-им Українським фронтом – 8-а польова армія. Це були боєздатні війська, які тривалий час перебували на радянсько-німецькому фронті і мали великий досвід ведення бойових дій проти Червоної армії. Проаналізувавши ситуацію, що склалася, Ставка Верховного Головнокомандування в директиві від 12 січня 1944 р. поставила перед військами двох фронтів завдання: “Оточити і знищити угрупування ворога в Звенигородсько-Миронівському виступі шляхом змикання лівофлангових частин 1 Українського фронту і правофлангових частин 2-го Українського фронту”.
Площа виступу між суміжними флангами 1-го і 2-го Українських фронтів становила більше 10 тис. км2 . Своєю вершиною виступ упирався в Дніпро в районі Канева і мав ширину біля основи майже 130 км. На виступі оборонялися дев’ять піхотних і одна танкова дивізії, моторизована бригада, танковий батальйон, шість дивізіонів штурмових гармат, артилерійські та інженерні частини першої танкової та восьмої польової німецьких армій. За іншими даними – одинадцять піхотних, дві танкові дивізії, моторизована бригада та полк піхотної дивізії, підсилені трьома дивізіонами штурмових і одним дивізіоном важких штурмових гармат, а також велика кількість артилерійських та інженерних підрозділів . Середня чисельність піхотної дивізії становила 8,5 тис. осіб. Угруповання мало 1640 гармат і мінометів, 140 танків і штурмових гармат. Усі війська стояли в першому ешелоні, але північніше Умані та західніше Кіровограда у противника було близько восьми танкових дивізій, які він міг швидко перекинути на напрямки військ Червоної армії. Німецька оборона мала глибину 6 – 8 км, складалася з опорних пунктів і взаємопов’язаних вузлів оборони, була слабкою в інженерному відношенні, але спиралася на щільний автоматно-кулеметний та артилерійський вогонь. На суміжних флангах 1-го та 2-го Українських фронтів знаходилось двадцять сім стрілецьких дивізій та два укріплені райони, а також 3979 гармат і мінометів, 376 танків і самохідно-артилерійських установок. Середня чисельність стрілецької дивізії становила 4,7 тис. осіб. У резерві 1 Українського фронту в районі Білої Церкви перебувала Друга танкова армія, у другій половині січня 1944 р. розпочалося формування Шостої танкової армії; у резерві 2-го Українського фронту в районі Кіровограда знаходилась П’ята гвардійська танкова армія, у районі Знам'янки – П’ятий гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус. Співвідношення сил сторін на початок операції було таким: піхота – 1,7:1; артилерія – 2,4:1; танки і самохідно-артилерійські установки – 2,7:1 на користь Червоної армії. Загальний задум командування 1-го (командувач – генерал армії М.Ф. Ватутін) та 2-го (командувач – маршал Радянського Союзу І.С. Конєв) Українських фронтів в цілому відповідав директиві Ставки Верховного Головнокомандування від 12 січня 1944 р.: з двох боків прорвати німецьку оборону і, завдаючи зустрічних ударів під основу виступу в напрямку Шполи – Звенигородки (Черкаська обл.), через 3 дні після початку операції з’єднатися у Звенигородці, оточивши корсунь-шевченківське угрупування німецьких військ. Початок операції був призначений на 25 січня 1944 р. Хроніку бойових дій в Корсунь-Шевченківській операції можна розділити на три етапи: перший – (25 – 28 січня) прорив німецької оборони та об’єднання рухомих груп 1-го та 2-го Українських фронтів в районі Звенигородки; другий – (29 січня – 3 лютого) створення суцільного зовнішнього та внутрішнього фронту оточення; третій – (4 – 17 лютого) бойові дії зі знищення оточеного супротивника та спроби німецьких військ вирватися з кільця. Першими розпочали бойові дії війська 2-го українського фронту. Командування фронту планувало прорвати оборону ворога на 19-кілометровій ділянці в районі селищ Вербівка (Черкаська обл.) і Красносілки (Кіровоградська обл.) суміжними флангами 4-ї гвардійської (командувач – генерал-лейтенант О.І.Рижов) та 53-ї (командувач – генерал-лейтенант І.В.Галанін) армій, і в смузі останньої ввести в прорив 5-у гвардійську танкову армію. 24 січня 1944 р. з метою проведення розвідки, перейшли в наступ передові батальйони армій (по одному батальйону від кожної дивізії в 53-й армії, по два – в 4-й гвардійській армії). Раптова атака була успішною. В районі селищ Буртів і Райментарівки (Кіровоградська обл.) війська 53-ї армії, переслідуючи противника, просунулися вперед на 2 – 3 км [8]. У смузі 4-ї гвардійської армії передові батальйони 31-ї та 69-ї гвардійської стрілецької дивізій перейшли в наступ, зробивши по шість – вісім проходів у дротяних та мінних загородженнях, і до 9:30 оволоділи населеним пунктом Баландино (Черкаська обл.), а гвардійська стрілецька дивізія перейшла в наступ і до 18:00 звільнила с.Коханівка (Черкаська обл.). Використовуючи успіх 31-ї стрілецької дивізії, 5-ї гвардійська повітрянодесантна дивізія прорвала оборону ворога і вийшла на околиці селищ Калинівка та Радиванівка (Черкаська обл.), а 62-а гвардійська стрілецька дивізія захопила центральну частину с.Вербівка. У результаті силової розвідки війська 4-ї гвардійської армії просунулися вперед на 2 – 5 км, зайнявши 3 населені пункти. Отже, на ділянці 2-го Українського фронту війська 4-ї гвардійської і 53-ї армій прорвали тактичну оборону противника. Головні сили обох армій перейшли в наступ 25 січня 1944 р. о 7:45, після 10-хвилинної артпідготовки. Головну смугу оборони противника на ділянці 52-ї армії було прорвано До 10-ї години ранку, однак розвивати наступ у високому темпі армія не змогла через сильний опір ворога, особливо в районі Оситняжки (Кіровоградська обл.) та західніше Райментарівки. Найбільшого успіху досягли дивізії 26-го стрілецького корпусу, які просунулися за добу на 10 км. Протягом доби війська 4-ї гвардійської та 53-ї армій оволоділи Оситняжкою, Писарівкою, Тишківкою (Кіровоградська обл.), Буртами. До ранку 26 січня 1944 р. у смузі 2-го Українського фронту були створені сприятливі умови для переслідування противника.
З боку 1-го Українського фронту завдання по прориву оборони німецьких військ виконували об’єднання 40-ї армії (командувач – генерал-лейтенант П.Ф.Жмаченко) та правофлангові об’єднання 27-ї армії (командувач – генерал-полковник С.Г.Трофіменко), а також щойно сформована 6-а танкова армія (командувач –генерал-лейтенант А.Г.Кравченко). Командування фронту вирішило прорвати оборону ворога на 27 кілометровій ділянці фронту між населеними пунктами Тинівка (Черкаська обл.) і Ківшувате (Київська обл.): 40-а армія на ділянці Тинівка – Косяківка (Київська обл.) (ширина 17 км), 27-а армія – на ділянці Косяківка – Ківшувате (10 км). Ударне угруповання 40-ї армії разом із 6-ю танковою армією мало завдання наступати після прориву оброни противника в напрямку Звенигородки для об’єднання з військами 2-го Українського фронту; 27-а армія – на Богуслав (Київська обл.) і Корсунь.
Зранку 26 січня 1944 р., після 35-хвилинної артилерійської підготовки, війська 1-го Українського фронту перейшли в наступ. На ділянці прориву противник чинив відчайдушний опір, особливо жорстокий у смузі 40-ї армії. Лівофланговим підрозділам армії 26 січня 1944 р. вдалося просунутися вперед лише на 2 – 3 км. Крім того, німецькі війська намагалися атакувати правофлангові частини 40-ї армії в районі Охматова (Черкаська обл.) [23]. Більшого успіху досягла 27-а армія. Її 180-а стрілецька дивізія просунулася вперед на 6 – 8 км. та оволоділа населеними пунктами: Косяківка, Кучківка, Анотонівка (Черкаська обл.), 337-а стрілецька дивізія просунулася на 6 – 10 км та оволоділа Софіївкою, Закутинцями (Київська обл.), вела бої за Бране Поле (Київська обл.) [10]. 27 – 28 січня 1944 р. правофлангові об’єднання 27-ї армії, не зазнаючи сильного опору, просунулися вперед на 22 – 36 км, звільнили близько 30 населених пунктів, зокрема м. Богуслав (Київська обл.), кілька сіл Корсунського району (Сидорівка, Миколаївка, Комарівка). Коли оборону супротивника на ділянках обох фронтів було прорвано, війська почали виконувати нове завдання – оточення угруповання німецьких військ. На цьому етапі операції головна роль відводилася танковим арміям. З боку 2-го Українського фронту це завдання виконувала 5-а гвардійська танкова армія (командувач – генерал-полковник П.О.Ротмістров).
За короткий час 5-у гвардійську танкову армію було перекинуто з-під Кіровограда на ділянку головного удару. Щоб приховати від німецького командування перегрупування армії, було вирішено зосередити східніше Кіровограда велику групу танків. Для цього сапери виготовили 126 макетів танків і 36 макетів артилерійських гармат, створили 5 районів удаваного зосередження великих танкових об’єднань і артилерії, були розроблені також тексти фальшивих наказів і бойових повідомлень, які передавалися по радіо; у районах імітації зосередження працювали тягачі із знятими глушниками. Передислокація 5-ї гвардійської танкової армії в новий район відбувалась вночі, за 20 – 39 км від передової, з використанням світломаскування та артилерійського вогню [11]. І хоча передислокацію військ повністю приховати не вдалося, німецьке командування було дезорієнтоване відносно головного удару 2-го Українського фронту.
5-а гвардійська танкова армія була зосереджена південно-східніше Баландиного і призначалася для розвитку успіху загальновійськових угрупувань, але, щоб прискорити прорив німецької оборони 25 січня 1944 р., з рубежу Коханівка – Бурти були введені в бій 20-й і 29-й танкові корпуси. Вночі, 25 – 26 січня 1944 р. танкісти спільно з піхотинцями 26-го стрілецького корпусу 53-ї армії вели бої в районі Оситняжки, Капітанівки (Кіровоградська обл.), Тишківки. 27 січня 1944 р. 155-а та 8-а гвардійська танкові бригади 20-го танкового корпусу раптовою нічною атакою звільнили м. Шпола. До 10:00 27 січня 1944 р. Шпола була повністю очищена від німецьких військ. Для захисту міста від можливих контратак противника 7-а гвардійська мотострілецька бригада зайняла оборону на його околицях. Намагаючись ліквідувати прорив у смузі 2-го Українського фронту, противник створив дві великі групи військ, перед якими було поставлено завдання зустрічними ударами з півночі, з півдня і сходу від Капітанівки й Тишківки в напрямку на Оситняжку зірвати наступ військ Червоної армії та відновити втрачені позиції. З цією метою північніше та західніше Пастерського (Черкаська обл.) та північніше Капітанівки були зосереджені частини 167-ї, 332-ї, 57-ї піхотних дивізій, мотополк “Германія” з танкової дивізії СС “Вікінг”; у районі Листопадового (Кіровоградська обл.), Златополя (Черкаська обл.), Каменєватки (Кіровоградська обл.) – частини 11-ї та 14-ї танкових дивізій, перекинуті з кіровоградського напрямку, а також частини 3-ї танкової та 106-ї піхотної дивізій. Перша група мала близько 50 танків, друга – до 70.
27 січня 1944 р. німецькі війська нанесли удар по підрозділах Червоної армії в районі Тишківки, Капітанівки, перерізали комунікації 5-ї гвардійської танкової армії, порушили зв’язок штабу армії з 20-им та 29-им танковими корпусами та штабу 20-го танкового корпусу з основними силами, чим поставили під загрозу зриву операцію з оточення корсунь-шевченківського угруповання.
До Звенигородки залишалося 25 км. Незважаючи на ситуацію, що склалася, 28 січня 1944 р. о 3:30 танкова група 20-го танкового корпусу в складі 155-ї танкової бригади (6 танків Т-34, 4 танки Т-70, 1 танк МК, 3 од. 482-мм мінометів, 1 трофейний танк “Пантера” і 70 осіб мотострілецького батальйону), 8-ї гвардійської танкової бригади (2 танки Т-34, 2 САУ-76) та 80-ї танкової бригади (6 танків Т-34, 3 танки Т-70) вийшли в напрямку населеного пункту Звенигородка [13]. Зв’язок зі штабом армії підтримували по радіо, коли ж радіозв’язок перервався, командир 8-ї гвардійської танкової бригади гвардії, полковник В.Ф. Орлов узяв на себе командування всіма бригадами. Об 11:00 розвідка досягла Звенигородки, об 11:35 до Звенигородки зі сходу та південного сходу підійшла танкова група. У середині дня танкісти увійшли у місто.
З боку 1-го Українського фронту до участі в оточенні німецьких військ долучилася 6 танкова армія. Танкісти мали завдання спільно з 40-ю армією прорвати оборону противника і розвивати наступ на Звенигородку. Для його виконання командування 6 танкової армії створило рухому групу у складі 233-ї танкової бригади, 1228-го самохідно-артилерійського полку, мотострілецького батальйону і батареї винищувально-протитанкової артилерії. Її очолив заступник командира 5-го механізованого корпусу, генерал-майор танкових військ М.І. Савельєв.
Оскільки на початку операції більший успіх мали війська 27-ї армії, було вирішено ввести в прорив танкову групу в смузі цієї армії. Увечері 26 січня 1944 р. група одержала завдання рухатися в напрямку Лисянки (Черкаська обл.). О 12:00 27 січня 1944 р. на ділянці 180-ї стрілецької дивізії 27-ї армії група перейшла в наступ. За день було пройдено 12 км. О 20:00 командування 5-го механізованого корпусу 6 танкової армії одержало радіограму з повідомленням про те, що рухома група, обійшовши Лисянку зі сходу та заходу, почала штурм. О 22:00 танкісти оволоділи селищем. По дорозі на Звенигородку, у районі Ризиного, Тихонівки (Черкаська обл.), рухома група звільнила з оточення 136-у стрілецьку дивізію, полк 167-ї стрілецької дивізії та 6-ту мотострілецьку бригаду. Стрілецькі частини приєдналися до 47-го стрілецького корпусу, який перейшов у підпорядковування 6-ї танковій армії, 6-а мотострілецька бригада разом з рухомою групою М.І.Савельєва вирушила на Звенигородку. Не зазнаючи опору німецьких військ, танкісти 6-ї танкової армії 28 січня 1944 р. об 11:00 вийшли на північну та західну околиці Звенигродки. О 12.00 розвідники групи зустрілися з танкістами 5-ї гвардійської танкової армії 2-го Українського фронту. Через кілька годин у місто ввійшли основні сили. По-різному запам’яталася танкістам зустріч у Звенигородці. Механік-водій танка 233-ї танкової бригади, старший сержант І.Г.Сокур згадував: “Ми рухалися центральною вулицею Звенигродки. Назустріч нам рухався танк, який ми не впізнали і обстріляли. Він також відповів. З’ясувалося, що це танк Т-34 2-го Українського фронту. Ми під’їхали впритул один до одного, вийшли з машин і обнялися, потім дістали свої запаси, трішки випили за зустріч і роз’їхалися”.
Командир танкового взводу 155 танкової бригади , лейтенант Є.А Хохлов. «Згадую, як 28 січня я зупинив свій танк на розі вулиць Шевченко і Пролетарською в Звенигородці. Трохи далі зупинилися машини моїх бойових товаришів - М. Богомолкіна, І. Погуляя, П. Харламова, Ф. Хомякова. Я першим побачив біля одного будинку танк. Це був екіпаж танкістів 1-го Українського фронту. Ми обнялися, потисли один одному руки».
Отже 28 січня 1944 року в місті Звенигородка зустрілися танки 1-го та 2-го Українських фронтів. Замкнулося славнозвісне Корсунь-Шевченківське кільце. Звенигородку було повністю звільнено від ворога.
28 січня 1946 року з нагоди 2 річниці визволення міста від німецько-фашиських загарбників на перехресті вулиці Гулькіна (Пролетарська) та бульвару Т.Г.Шевченка , на місці зустрічі двох фронтів , було відкрито невеличкий обеліск з червоної цегли який за власний кошт , власними руками збудував житель міста Звенигородки , очивидець тої пам’ятної події Петро Іванович Здрайківський. На залізному листі, вмурованому в цеглу було зроблено напис:
«Тут 28 січня 1944 року екіпаж танку 2-го Українського фронту 155-ої танкової Червонопрапорної Звенигородськой бригади підполковника Прошина Івана Івановича — в складі лейтенант Хохолова Євгенія Олександровича, механіка-водія Андрєєва Анатолія Олексійовича, радиста-кулеметника Репіна Олексія Яковлевича , командира башти Зайцева Якова Сергійовича потиснув руки танкістам 1-го Українського фронту»
Цей напис був зроблений також Здрайківським П.І. який 28.01.1944 року під час зустрічі особисто переписав танковий єкіпаж лейтената Хохлова Є.О. уточнивши при цьому номер танкової бригади та звання і прізвище її командира. На жаль з якихось обставин Петро Іванович не зафіксував прізвищ екіпажу 2-го Українського фронту. Про , що навіть маршал Радянського Союзу Жуков Г.К. згадує в своїх мемуарах «Спогади і роздуми»
«В ознаменування прориву фронту ворожих військ і з'єднаннь військ 1-го і 2-го Українських фронтів у центрі міста Звенигородки потім був поставлений на п'єдестал танк Т-34.
Добре, коли не забуваються подвиги героїв. Шкода тільки, що не названі імена танкістів 1-го Українського фронту. Це треба б виправити, встановивши імена тих героїв-танкістів 1-го Українського фронту, які стрімко прорвалися в район Звенигородки ...»
Також поряд з пам’ятником було облаштовано братську могилу куди з різих частин міста було перепоховано радянських воїнів які загинули в боях за визволення Звенигородки.
У вересні 1948 року біля обеліска було також поховано 1 секретаря Звенигородського райкому партії. Василевського Андрія Степановича.
В період з 1951 по 1953 рік напис було трохи змінено. Це відбулося тому , що необхідно було увіковічнити пам’ять про Корсунь - Шевченківську битву завершальним єтапом якої й було замкнення кільця в Звенигородці. Новий напис був слідуючий:
«Тут січня 28 дня 1944 року було зімкнуто кільце навколо гітлерівських окупантів, оточених в районі Корсунь-Шевченковський. Екіпаж танка 2-го Українського фронту 155-ої танкової Червонопрапорної Звенигородської бригади підполковника Прошина Івана Івановича — лейтенант Хохолов Євгенії Олександрович, механік-водій Андрєєв Анатолій Олексійович, радист-кулеметник Репін Олексій Яковлевич командир башти Зайців Яків Сергійович потиснули руки танкістам 1-го Українського фронту. Слава героям Батьківщини!»
Довгий час ветерани Великої Вітчизняної війни , учасники звільнення Звенигородки та трудящі міста добивалися відзначення саме ролі радянських танкістів у розгромі ворога.
І нарешті в 1957 році міністерством оборони СРСР було дано підряд Брянському танко-ремонтному заводу на відвантаження Звенигородській міській раді несправного танка Т-34.
За ним поїхав учасник Корсунь-Шевченковської битви Погуляй Іван Миколайович, він і доставив танк у Звенигородку. Після чого Ватутінське БМУ-4 (начальник М.О.Солодовник) спорудило постамент для нього. 18 листопада 1957 року в м. Звенигородка на перехресті пр-ту Жовтня (тепер пр-т Шевченка) та вул.Шевченка на честь зустрічі танкістів 1-го і 2-го Українських фронтів було урочисто відкрито пам’ятник: на постаменті височіє танк Т-34. На вмурованій в постамент плиті текстк напису в точності відповідав останньому варіанту напису на металевому листі на цегляному обеліску з одною лише зміною. З напису було прибрано радиста-кулеметника Репіна Олексія Яковлевича якого було в післявоєнний час засуджено військовим трибуналом. Саме тому напис був слідуючий:
«Тут січня 28 дня 1944 року було зімкнуто кільце навколо гітлерівських окупантів, оточених в районі Корсунь-Шевченковський. Екіпаж танка 2-го Українського фронту 155-ої танкової Червонопрапорної Звенигородської бригади підполковника Прошина Івана Івановича — лейтенант Хохолов Євгенії Олександрович, механік-водій Андрєєв Анатолій Олексійович, командир башти Зайців Яків Сергійович потиснули руки танкістам 1-го Українського фронту. Слава героям Батьківщини!»
Після відкриття пам’ятника танку Т-34 обеліск на перехрестті вулиць Пролетарської та Шевченка було демонтовано а похованих поблизу нього ще кількома роками раніше було перепоховано на міське кладовище та до братської могилина на розвилці доріг Київ-Умань.
Трохи згодом Звенигородським райкомом партії було прийнято рішення встановити напроти танка пам’ятний знак із зазначенням усіх частин та прізвищ їх командирів які брали участь у визволенні міста Звенигородки. Про те це рішення так і не було виконано . Натомість у 1967 році напроти пам’ятника танку Т-34 було відкрито Монументальну мозаїчну стеллу «Кільце замкнуто» , на якій зображено піхотинця і танкіста в поривному рукостисканні. На її зворотньому боці напис:
«1944, 28 січня. На цьому місці з’єдналися війська 1-го та 2-го Українських фронтів».
У 80-ті роки минулого століття між ветеранами-визволителями Звенигородки розвернулася дуже широка та гостра дискусія яка була пов’язана саме з текстом напису на постаменті.
Суть її зокрема зводилася до того, що напис на меморіальній дошці не відображав головного. Він повинен був відповідати не окремому випадку – рукопотисканню двох танкових екіпажів, а головній події - завершенню оточення німецько-фашиських військ, з обов’язковим зазначенням всіх частини та з’єднання які приймали в цьому участь і хто ними командував.
Але незважаючи на досить активну позицію ветеранського корпусу та актуальність піднятої проблеми близько двох десятиліть питання так і не зрушило з місця.
І лише в травні 2005 року історичну справедливість було відновлено і на постаменті танку було встановлено три мармурові дошки з відображенням головної історичної події яка відбулася в Звенигородці в січні 1944 року та із зазначенням усіх частин та прізвищ їх командирів які брали участь у визволенні міста Звенигородки. Так на горизонтальній мармуровій плиті яка розміщена в центрі напис :
«28 січня 1944 року у місті Звенигородка 6–а танкова армія 1-го Українського фронту і 5-а гвардійська танкова армія 2-го Українського фронту завершили оточення Корсунь-Шевченківського угрупування німецько-фашиських військ».
СЛАВА І ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ВОЇНАМ-ВИЗВОЛИТЕЛЯМ.
На вертикальній мармуровій плиті яка розмішена праворуч напис:
«5-а гвардійська танкова армія у складі : 20-й танковий корпус під командуванням генерал-лейтенанта танкових військ І.Г.Лазарева 8-а гвардійська танкова бригада командир полковник В.Ф.Орлов 80-а танкова бригада командир підполковник В.Й.Євсюков 155-а танкова бригада командир полковник І.І.Прошин 96-й розвідувальний батальйон командир майор Загальський М.Я.».
Симетрично але з лівого боку знаходиться вертикальна мармурова плита на якій висічено:
«6-а танкова армія у складі: танкова група під командуванням генерал-майора танкових військ М.І.Савєльєва 233-я танкова бригада командир підполковник О.А.Чернушевич 1288-й самохідно-артелерійський полк командир підполковник І.І.Дорошинський».
Так і стоїть він красень на постаменті в центрі Звенигородки , нагадуючи нам про подвиг воїнів-визволителів, про міць і силу нашої зброї, про геній і розум конструкторів які зуміли створити найкращий танк в світі , танк-переможець.
Дослідження матеріалів провів депутат Звенигородської районної ради Володимир Кучер

Покриваю нігтики лаком!
Ответить

Вернуться в «Звенигородщина»