Сліпий зрячому – не товариш?

Обговорюємо життя Звенигородки та району

Модераторы: Ksenia, TANECHKA

Аватара пользователя
ЗвенаУкраїнська
Осавул
Осавул
Сообщения: 670
Зарегистрирован: 02 дек 2017
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Звенигородка
Благодарил (а): 200 раз
Поблагодарили: 374 раза

Сліпий зрячому – не товариш?

Сообщение ЗвенаУкраїнська » 30 май 2018, 19:20

Кожного, хто завітає сьогодні на територію цього підприємства, вражає моторошне безгоміння. Ні звуку не доноситься як з виробничих приміщень, так і з адмінбудинку. Все навкруги ніби вимерло. Хіба що загавкає зненацька приблудний пес, що забрів сюди з вулиці. Не те, що колись…

ГОДУВАЛА КОЛЕКТИВ… ШПИЛЬКА
Звенигородське навчально-виробниче підприємство УТОС було знане далеко за межами Черкащини. Його традиційна продукція – мюзле і шпильки для волосся мало своїх споживачів і не залежувалася на складах. Зокрема, ті ж шпильки користувалися особливим попитом в Узбекистані, Таджикистані та інших «азіатських» республіках. В ці республіки, як пригадують сьогодні ветерани виробництва, зі Звенигородки йшли цілі контейнери з таким незмінним для тамтешнього жіноцтва, до якого не дійшла мода на короткі зачіски, товаром. Не залежувалися на складі й мюзле – дротяні сіточки для утримання пробок у «Шампанському». З розпадом «нєрушімого» Союзу ринки збуту продукції значно звузилися. Та й попит на неї значно упав. Відповідно похитнувся й фінансовий стан підприємства. Затримки з виплатою зарплатні стали набувати хронічного характеру.
Зрозуміло, що і Центральне правління УТОС, і районна влада мали вплинути якимось чином на ситуацію. Впливали. Але як? Передусім – змінюючи керівництво навчально-виробничого підприємства. Та випробувана за часів соціалізму метода вже не давала бажаних результатів. Новопризначені, інколи навіть без відповідної підготовки, директори, хто більш, хто менш беручись вивести підприємство з глибокого «нокауту», досить швидко опускали руки. І на це було багато причин. Насамперед, треба було міняти і стиль, і підходи, відмовитися від існуючих стереотипів. Підприємство давно вже мало перепрофілюватися, оскільки конкуренти давно вже обігнали його. До того ж, згідно раніше укладених угод, її мусили реалізовувати за «старими» цінами, тоді як ціни на матеріали постійно підвищувалися. Певною мірою виручав бартер – за ті ж мюзле виноробні підприємства давали утосівцям свою продукцію, яку вони успішно реалізовували у своєму магазині. Та часи змінилися. Бартерні операції заборонили, до того ж на продаж алкогольних напоїв потрібно було мати ліцензію, а вона коштувала чималі гроші.
Треба сказати, що дехто з директорів навчально-виробничого підприємства все ж звертався зі своїми пропозиціями щодо виходу з кризи до «вищого» керівництва. Але як в Черкасах, так і в Києві не поспішали їх розглядати. Певною мірою схвалили ініціативу одного з них і сприяли придбанню кількох прес-автоматів для виготовлення прищіпок для білизни. Та з реалізацією нового товару досить скоро теж виникли проблеми, оскільки на ринку досить скоро з’явилися значно привабливіші прищіпки як вітчизняних, так і зарубіжних виробників. Певний час утримувалися на плаву завдяки ще одному «ходовому» виробу – муфті для сільськогосподарських машин – МР-2, яку реалізовували до 1000 штук щомісячно як в Україні, так і за її межами. Проте з часом і на муфті небагато можуть вигадати.
З цього всього можна зробити висновок, що, окрім інших бід, підприємству бракує менеджера, який знав би ринок пластмасових виробів – на існуючому обладнанні утосівці могли б виготовляти не одні лише прищіпки. Щоправда, мали на підприємстві задумки щодо випуску більш-менш конкурентоспроможної продукції, проте належної підтримки колектив не отримав.

А ЗРЯЧІ НЕ БАЧИЛИ…
Отже, освоїти нові вироби своїми силами утосівці не можуть. Окрім всього іншого, коштів на це немає. До того ж, як вже згадувалося, бракувало їхнім керівникам фахової підготовки та творчої думки, оскільки в ряді випадків у директорське крісло сідали далекі від існуючих проблем люди. Характерно, що в такій ситуації більше ініціативи проявляли самі члени колективу. Будучи незрячими, вони передбачали неминучий крах підприємства і висловлювали деякі міркування з цього приводу. Звичайно, більшість їхніх пропозицій, як от і щодо приєднання до іншого, більш-менш потужного підрозділу системи УТОС, були, можна сказати, утопічними. Але чому мовчали зрячі?
Ось так, день за днем, місяць за місяцем підприємство все більше затягувала трясовина боргів. Ріділи ряди працюючих. Якщо якихось 20 років тому підприємство давало роботу 500 робітникам, то вже у 2005 році кількість працюючих скоротилася більш, як вдвічі. На сьогодні їх тут умовно нараховується всього декілька десятків.
Чому умовно? Бо, будучи у штаті, роботи вони не мають. Фактично до недавнього часу працювали на 0,5 ставки вахтер на прохідній, прибиральниця, завідуючий клубом та ще декілька людей з технічного персоналу. Від повного банкрутства УВП УТОС рятує лише та обставина, що при існуючих боргах тут майже без затримок сплачують… всі існуючі податки.
Яким чином? Дуже просто: згідно з чинним законодавством, підприємство чи організація, де від загального складу працівників мають п’ятдесят відсотків інвалідів, сплачує всього близько чотирьох відсотків усіх податків. А тут таких – інвалідів з дитинства по зору сьогодні переважна більшість. Отож відраховувати на податки якусь мізерію, підприємство поки що в змозі. Але вже найближчим часом і така можливість може урватися. Бо ж борги постійно ростуть, виробничо-технічні ресурси зношуються. Незрячі, зрозуміло, не можуть належним чином налагодити виробничі процеси, а знайти фахівців при існуючій тут «обрізаній» зарплаті неможливо.

ЩО Ж ДАЛІ?
Відповідь на таке запитання тут не може дати ніхто. Виконуючий обов’язки директора нічого не вирішує. Не беруться щось вирішувати і в київському офісі Центрального правління УТОС. Тим більше, що звенигородське підприємство, за мірками тамтешніх чиновників, ще більш-менш «нормальне», оскільки серед існуючих підрозділів системи Товариства сліпих воно тримається на плаву.
Отож, виходячи з мовленого вище, до вирішення проблеми треба підійти з іншого боку. При цьому варто взяти до уваги, що дане підприємство йменується навчально-виробничим. Така назва утримується за ним ще з перших днів створення. Справа в тому, що УВП УТОС надавалися функції не так виробничого, як реабілітаційного центру для інвалідів дитинства по зору, яких направляли сюди, надаючи безоплатно, як було тоді, й житло. Підприємство отримувало відповідні дотації з державного бюджету, в тому числі й для належного соціального розвитку. Про ті старі добрі для інвалідів часи ще й зараз нагадує клуб та бібліотека для незрячих, розміщені тут же, на території підприємства. Щоправда, в бібліотеці відповідний книжковий фонд давно вже не оновлюється. А от пісня, художнє слово ще живе. Учасників художньої самодіяльності з УТОСу й зараз можна побачити і на сцені районного Будинку культури. Проте, як можна почути останнім часом, виділення державних коштів на це, як і на деякі інші потреби незрячих, буде припинено. А при цьому висовується такий от «залізний» аргумент: часи соціалізму давно вже канули в Лету, живемо в іншому вимірі. Хай і так. Але держава, незалежно від існуючій в ній суспільно-політичної формації, має повсякчас приділяти увагу найбільш знедоленим верствам населення. Чи, може, хтось іншої думки?
Над цим варто задуматися зрячим державним мужам, які повинні подати свою руку незрячим, аби будь-що врятувати УВП УТОС від повного краху. Воно ж бо вже стоїть на грані цього.

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ
Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!
Изображение

Вернуться в «Звенигородщина»