Страждання недопорохобота

Обговорюємо політичні події в Україні та світі.

Модераторы: Ksenia, TANECHKA

Аватара пользователя
Kozak Taras
Гетьман
Гетьман
Сообщения: 19098
Зарегистрирован: 16 ноя 2008
Всего на руках: Заблокировано
Банк: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Козацьке
Благодарил (а): 4931 раз
Поблагодарили: 8481 раз

Страждання недопорохобота

Сообщение Kozak Taras » 09 дек 2017, 09:51

Изображение

Любко Петренко, 8 грудня
З відносно давнього часу маю одну велику мрію – стати «порохоботом». Але таким, справжнім, щирим, котрий не за гроші чи за партійно-кар’єрні преференції, а за совість і переконання. Хоча навіть не «порохоботом», а у ширшому трактуванні – «президентоботом».

Свого часу сподівався, що вдасться таким стати за президентства Віктора Андрійовича, навіть попри те, що мудрі люди застерігали. Пам’ятаю розмову з провідним журналістом «Дзеркала тижня» Сергієм Рахманіним, яка відбулася влітку 2001 року, коли нещодавно позбавлений прем’єрського крісла Ющенко, оголосив на Говерлі про створення «Нашої України» та впевнено набирав бали до президентського рейтингу. «Ющенко – пустий», – так коротко й водночас убивчо запевнив мене Сергій. Я звісно не повірив, надто багато надій покладав я на нього. Та що я, більша частина України, півсвіту…

Але час і подальші події засвідчили, що кумир дійсно виявився «пустим». Це дещо витверезило принаймні мене, сподіваюся й багатьох інших українців, готових ставати ботами-волонтерами для гідних державних лідерів.

Повірити Порошенкові

Коли навесні 2014 року на президентському обрії з’явився Петро Порошенко, то я й схожі до мене потенційні боти вже не дивилися на майбутнього лідера зачудованими очима. Зрозуміло було, що це фігура не однозначна, що тут вже треба ретельно зважувати всі «за» й «проти». Порошенко, з одного боку, був одним зі засновників «антинародної» Партії регіонів, скомпрометованим ющенківським «любим другом», міністром уряду Миколи Азарова за президентства Віктора Януковича. Тож навіть поверхового компромату було більш, ніж достатньо. З другого боку, Порошенко був одним зі засновників і спонсорів «Нашої України», одним з лідерів Помаранчевої революції, соратником Ющенка в часи, коли той ще був народним героєм. Порошенко був одним з лідерів і спонсорів Євромайдану, активним членом опозиції у Верховній Раді, котра рішуче протистояла нахабній януковичівськиій більшості.

Хоча особисто для мене не зазначені пункти були визначальними у вирішенні питанні «підтримати чи не підтримати Пороха». Я керувався такою логікою. Загалом Петро Олексійович патріотично налаштований політик, бізнесмен, котрому залежить на стабільному економічному розвитку України. Він має певні зв’язки з Росією (вже хоча б ту саму сумнозвісну липецьку фабрику), але зі Заходом (особливо в майбутньому) його пов’язує значно більше. А головне: Порошенко, принаймні мені так здавалося, за останні роки себе достатньо фінансово забезпечив, щоб і онукам вистачило, а тепер він, очевидно, бажає здобути собі гідне місце в історії як славний державник, рятівник України перед зовнішньою агресією, переможець корупції, геній-господарник тощо. Ну, мусить в такої амбітної людини бути таке прагнення – підказувала мені моя логіка.

Так, тепер можна насміхатися з моєї наївності – легко бути мудрим заднім розумом. Але тоді я для себе вирішив голосувати на виборах у травні 2014 року за Порошенка, хай переможе в першому турі, адже воюючій країні чимскоріше потрібен повноцінний лідер, головнокомандувач. Та й кошти вдасться заощадити, які мали б піти на другий тур.

Я тоді не закликав інших вчинити так само. Принаймні безпосередньо. Хоча щиро виклав свій намір і його обґрунтування у Facebook.

Тож, як я вже казав, я не мав ілюзії, що Порошенко зненацька став білим і пухнастим. Просто я порівнював його з іншими претендентами на найвищу посаду в державі, як то кажуть, обирав з гіршого краще. Як для мене, головним аргументом на користь ПОПа була продемонстрована ним готовність виконувати рекомендації Вашингтона й Брюсселя.

Європейське питання

Ще 14 років тому, давши себе втягнути в дискусію про вектор зовнішньополітичного розвитку, про доцільність третього, українського шляху, я написав у газеті «Поступ» колонку «Набридле європейське питання». Відстоюючи свою позицію, я радше хапався за аргументи інтуїтивного характеру, хоча це не значить, що вони були хибними. Ось наведу цитату з тієї колонки:

«Лише прив'язка до Західної Європи дає нам той рятувальний канат, вхопившись за який ми зможемо вибратися з болота безнадії. Ні гранти, ні кредити і допомоги, а саме стиль ведення справ ми повинні імпортувати з Заходу. Свобода слова, чесні вибори, справедлива конкуренція – речі, без яких жоден європеєць не уявляє свого життя і, безумовно, вчепиться в горло будь-кому, хто спробує його цих цінностей позбавити. Ми ж, як і латиноамериканці, віримо, що за нас зможуть вирішувати проблеми чесні політики і нарешті виведуть нас на шлях благоденства без всяких там Європейських Уній.

Стаття британського економіста Вільяма Волес в газеті Financial Times, ставлячи все те ж питання про кордони Європи, нагадує про новітню історію Португалії, Іспанії та Греції. Саме зв'язок з Європою допоміг їм свого часу вирватися з лещат тоталітарного режиму і перейти до справжньої демократії. Втім, справжні українські патріоти переконані, що наша держава зможе пройти цей шлях самостійно. Що ж, брати Клички теж були переконані, що вони непереможні».

Хай мене вибачать Володимир та Віталій, я аж ніяк не бажав їх образити, просто тоді, 2003 року вони обоє зазнали ганебної поразки на рингу, щоправда згодом кожен з них взяв феєричний реванш. Зрештою, і вони є чудовим наочним прикладом прив’язки України до Європи, навіть ширше – до Заходу.

Схід і захід Порошенка

Але повернімося до Порошенка. Навряд чи багато мислячих людей голосували за нього, купившись на передвиборчі обіцянки. Деякі з них апріорі виглядали неріалізабельними, як приміром, завершити АТО за кілька годин, чи виплачувати шалені суми учасникам бойових дій. Навіть обіцянка про безвіз (хоч нині ми вже й насолоджуємося його наслідками) здавалася тоді скоріше приманкою для шанувальників фантастики.

Ми слідкували за тим, як президент запрошує іноземних фахівців, успішних реформаторів, ставить їх на ключові посади, розкриває широко двері для корисних суспільно-економічних трансформацій. Тішилися ми, зокрема, що до України запрошено й Міхеїла Саакашвілі, котрий провів успішні реформи в Грузії, подолав там корупцію, реформував правоохоронні органи. Можна було б нагадати, які дифірамби співали 2014-2015 років грузинському екс-президентові всі ті провладні політики на чолі Порошенком, котрі нині криють його останніми словами. Але не буду, бо не мета цього допису злапати їх за язика.

Сумніви щодо Порошенка почали виникати тоді, коли всі ці запрошені іноземні фахівці стали один за одним тікати як не з України, то принаймні зі своїх посад. А провладні рупори обливали брудом кожного чергового втікача, що мовляв і фахівцем він був таким собі, і реформатором ніяким, а патріотом України й близько не став.

Ситуація прикра й можна було зразу заявити: «Порошенко – не торт!». Утім такий серйозний індикатор, як західна фінансова допомога все ще мерехтів «зеленим». А це давало надію, що попри позірну халепу не все в нас так зле, як комусь може здатися.

Навіть оголошена адміністрацією президента війна проти Саакашвілі не змусила умовний Захід зректися України й відмовитися від допомоги нашій державі. Зрештою сам колишній президент Грузії здискредитував себе по самі вуха. Пригадаймо, як рік тому, критикуючи президента, Міхеїл проговорився, що попередні свої жорсткі наїзди на Арсенія Яценюка і на Ігоря Коломойського він вчиняв за намовлянням Порошенка. Тобто шанований грузинський політик дав себе по повній використати для політичної розправи з опонентами українського президента. Після цього мимовільного зізнання, принаймні для мене особисто, Саакашвілі як політик перестав існувати. А те, як його почав пресувати Порошенко, виглядало хоч і гидко, але не викликало в мене жодного співчуття.

Війна з НАБУ

Для мене й, сподіваюся, для багатьох мислячих людей тією червоною смугою, яку перейшов ПОП стало цілеспрямоване нищення НАБУ – фактично єдиного силового органу, котрий може собі дозволити діяти незалежно від волі президента. Для мене абсолютно не є аргументом, що, наприклад, ГПУ подала до суду значно більше корупційних справ, аніж НАБУ і САП. Бо, передовсім слід звернути увагу на те, що це за справа, наскільки вона серйозна, яких персон зачіпає. Окрім того, наприклад, у Росії теж відкривається чимало антикорупційних справ, саджають чиновників, олігархів тощо. Утім всі тамтешні справи залежать не від державної користі, а від волі однієї людини, зрозуміло котрої.

Отже ГПУ у спілці з СБУ влаштували жорсткий пресинг НАБУ. Досить цинічно виглядало з боку Порошенка його демонстративні зусилля примирити ці структури. Так ніби, ніхто не знає, що Служба Безпеки і генеральний прокурор Юрій Луценко перебувають під жорстким контролем президента, а отже не зроблять без його відмашки жодного різкого руху.

Чому саме зараз Порошенко вирішив притиснути НАБУ? Не виключено, що Антикорупційне бюро почало впритул підходити до якихось незаконних інтересів українського лідера чи близьких йому людей. Хоча може до цього ще й не дійшло, але президент зрозумів, що у разі чого не зможе зупинити НАБУ, коли те полізе не туди куди треба. Тож він міг вдатися до превентивних кроків.

У будь-якому випадку війну НАБУ було оголошено. ГПУ й СБУ арештовувало працівників бюро, розкривало таємниці їхнього слідства і таємних агентів. У Верховній Раді з’явився сумнозвісний закон Герасимова-Бурбака, який передбачав спрощення відставки голови НАБУ. Ситуація ставала чимраз загрозливішою. І якщо б ніхто не зловив Порошенка і його посіпак за руки, то від антикорупційного органу незабаром не залишилося б каменю на камені.

Утім у ситуацію досить оперативно втрутився Захід. Спершу зі заявою виступив Державний департамент США. «Дії проти НАБУ є частиною спроби підірвати незалежні антикорупційні інституції, які Сполучені Штати та інші західні партнери допомогли підтримати. А це не лише підриває довіру громадськості, але ставить під загрозу міжнародну підтримку України з усіма наслідками», – так категорично застеріг Вашингтон Порошенка.

Потім була заява Європейської Унії. «Боротьба з корупцією – ключовий елемент у розвитку відносин Європейської Унії та України, від якого залежить успіх інших реформ. Роботу інститутів, які займаються антикорупційною діяльністю, слід не підривати, а навпаки – посилювати. Публічне розкриття деталей антикорупційного розслідування, на яке пішла українська Генеральна прокуратура, суттєво послаблює здатність Національного антикорупційного бюро України ефективно працювати і підриває віру громадськості в успішну протидію цій соціальній проблемі», – наголошено в заяві Європейської служби зовнішніх і безпекових справ.

І як контрольний постріл у голову – заява директорки-розпорядниці Міжнародного валютного фонду Крістін Лаґард, котра висловила «глибоке занепокоєння останніми подіями в Україні, які здатні відмотати назад поступ, досягнутий раніше у створенні незалежних органів з протидії корупції високого рівня, в тому числі Національного антикорупційного бюро та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури». «Ми наполегливо закликаємо українську владу та парламент захистити незалежність НАБУ та САП. Ми також наполегливо закликаємо владу показати швидкий поступ щодо законодавства, яке має запустити роботу незалежного Антикорупційного суду, у відповідності до рекомендацій Венеційської комісії Ради Європи. Створення суду є суттєвою умовою для винесення таких рішень у корупційних справах високого рівня, які заслуговували б на довіру», – йдеться у заяві Лагард. Щоб в української влади не виникало різнотлумачень її меседжа, керівниця МВФ наголосила, що «антикорупційні індикатори є ключовими зобов’язаннями уряду України за програмою співпраці з МВФ».

Зрозуміло, що у вищих ешелонах українського істеблішменту ці заяви викликали паніку. Лише нею можна пояснити ті безглузді антиамериканські й антиєвропейські заяви, котрі злітали з уст апологетів влади. Чого вартує лише допис у Facebook депутата від БПП Олега Барни, котрий своїми діями не раз «прославляв» Україну на міжнародній арені. Оскільки допис надзвичайно яскравий і колоритний, варто подати його цілком і зі збереженням пунктуації та капслоку:

«Щодо заяви держдепу США про нібито конфлікт між антикорупційними органами країни.
УРЯД АМЕРИКИ МАЄ ДОПОМАГАТИ УКРАЇНІ ІЗ РЕФОРМАМИ, ДОПОМАГАТИ У БОРОТЬБІ ІЗ КОРУПЦІЄЮ, А НЕ КОНТРОЛЮВАТИ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ, НЕ УПРАВЛЯТИ АНТИКОРУПЦІЙНИМИ СПРАВАМИ ТА ВЛАДОЮ НАШОЇ КРАЇНИ. По решті, нехай уряд Америки поверне нам наші гроші, конфісковані американцями у Лазаренка».

Тобто відповідь цілком у стилі відомого літературного персонажу Елочки-людоїдочки, мовляв, не вчіть нас жити, краще посприяйте матеріально. Якщо так далі піде, то незабаром згадаємо про фінансові претензії до Великої Британії за золото Полуботка. А потім виставимо рахунок Франції за користування летовищем «Орлі» (адже воно мало б належати нам, нащадкам Пилипа Орлика). А що вже від Німеччини вимагатимемо, то складно й полічити. Як мінімум пригадаємо їм історію, починаючи від зруйнування Запорізької січі Софією Авґустою Фредерікою Ангальт-Цербст-Дорнбурґ, тобто Катериною ІІ, і вимагатимемо відшкодувань за збитки.

Це все, звісно, жарти, але сміятися аж ніяк не хочеться. «Що з нами сталося?», – патетично запитує спікер Андрій Парубій з трибуни Верховної Ради. А й дійсно, що? Якщо вже наші провладні політики починають повторювати антиамериканську риторику своїх російських колег, то вже точно нічого доброго з нами не сталося.

Добре, що поки що принаймні президент утримується від пейоративної лексики щодо завсідників Капітолійського пагорба і Білого дому. Але ж і не намагається присікти антиамериканські та антиєвропейські філіппіки своїх підлеглих і прихильників. Ні, це ще далеко не той президент, для котрого хотілося б ставати ботом-волонтером.
Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!
Изображение

Вільними та Гідними Громадянами можуть бути тільки ситі, здорові, озброєні!

Вернуться в «Політика»