Дозволю собі розмістити на нашому сайті в даній темі спогади про голодомор жителів сусіднього з нами села Зеленої Діброви,моєї прабатьківщини,де народився мій батько та проживала бабуся та родичі :
Спогади Майбороди О.Г.
У 1933 р. було дуже важко жити. Не було чого їсти. А головне не було хліба. В людей, в яких не було корів, мерли дуже. Так і падали на дорозі. бо пухли ноги. Все забрали в людей. На Кушнирівці, по сусідству, жила сім'я Матлах Степана, у голодомор вся вимерла від голоду. Вимерли сім'ї Матлаха Андруся, Вільхового Васька, її син Їлько,
Похилюка Касьяна, його жінка і діти.(
Це є дід нашого односельця Похилюка Сергія Івановича. По його розповідям із усієї сім"ї чудом лишилися живі його батько Іван Касьянович та тітка. А сім"ї було семеро дітей) Кожен день везли на возах по 10 осіб.
Спогади Івахова О.
Сильне було горе. Аж страшно згадувати ті часи. Скільки людей забрав цей голод у нашому селі. Кожна людина не хотіла вмирати голодною смертю і намагалась хоч трохки підріпитись. Їли в голодовку білу акацію, мололи в жорнах лободу, виривали із землі мишей.
Я пригадую, як розкуркулювали заможних людей. Заможним був Козак Тарас. В нього забрали все, не подивились на хвору дочку Марію, яка була калікою, не могла ходити. В 1933 ця сім'я померла. Лише лишився один син, бо виїхав.
Щербак Павло. В колективізацію його розкуркурили і вкинули в льох, де він і помер.
В голодовку померло багато сусідів: Шолудько Прокіп, Писаренко Дмитро, Писаренко Клавдія і їх четверо дітей,
Цьопа Марія Петрівна,
Цьопа Микола,
Цьопа Іван. (
Цьопи -це мої родичі по бабусиній лінії ,яка мала це прізвище в дівичестві. Моя бабуся, Голуб Євгенія Пилипівна, вижила завдяки тому що вдалося усією сім"єю з пятьма дітьми втікти у Воронежську область та просячи по під хатами милостиню не померти з голоду. Хоча вже через півроку вони примусово повернулися в уже пусте село. )
Голод доводив людей до страшного. Так
Цьопа Микола відвідав бабу Макерю, поїв борщу і пішов повісився.
Померли Нечитайло Марія Борисівна, Нечитайло Тетяна Борисівна, Кендюх Петро, Кендюх Олена та їх двоє дітей,
Цьопа Антін і його двої дітей, Писаренко Остан і його діти, Писаренко Оксана, Колісник Т.С. Померли Прищепа Павло Васильович, Єременко Василь, Музика Оксана, Маслянич Сергій.
Спогади Красицької Юхмини Василiвни.
Боже! Щоб не бачить i не знать такого горя як ми бачили. Хлiб в восени забрали весь. Ходили по хатах активiсти, нишпорили, все забрали до зернини. В цих активiстах ходив i наш зять Бондар Семен, що був одружений на моїй сестрi Домасi. Ми приховали клуночок жита на печi пiд подушкою нашої хворої матерi, але той витяг i забрав. Важко жилося, але вижили. 40 мiшкiв листя з лiсу принесли. Листя сушили, товкли в ступi i пекли лип'яники. Була в нас корiвка добра на молоко. Завдяки їй, годувальницi, й вижили та в сусiдки Годованої Мотрi залишилась дрiбна картопля, яка була засипана землею i пролежала два роки, а в 33-му роцi пригодилась. Картоплi там вже не було, а крохмаль залишився. Вiдкопали, промивали, i досипали до лип'яникiв. Дiлились ми з сусiдкою чим могли. А сестра Домаха, її доненька Маруся, їй було три рочки померли. Нарядили ми покiйницю, а самi пiшли до лiсу по липу та коли повернулися, вона була роззута, так голою i поховали. Помер i зять активiст, який забрав останнє зерно. Прийшов, як умирав, просити їсти та, повертаючись назад, i помер по дорозi. Два хлопчики сестри Сергiй i Iван залишились живими. Ми доглядiли їх, виростили, вивчили їх у ФЗУ. А нинi живуть вони на Донбасi.
Ходили ми на кладовище дивитись на померлих. Ям було багато. Хоронили по 20 осіб і більше, без трун. З воза просто скидали у яму. Хто зігнутий, хто голий, хто лежить, а хто ще живий. Не закидали яму доти, поки не буде наповнена.
Щоб не знати і не бачити такого горя.
Спогади Малiченко Ганни Семенiвни.
Менi було всього 8 рокiв. Але багато пам'ятаю. З сестрою Марусею бачили, як вивозили мертвих людей.
Недалеко від нас була хата на дві половини. В одній жили господарі, а в другу звозили з поля сапальниць, які пололи буряки, котрі дуже заросли бур'яном. Люди йшли, бо давали щось поїсти. Багато з них вмерли. І тоді під'їжджала підвода і забирали мертвих людей.
Запам'яталась гарна дiвчина з довгою косою. Не знаю, хто вона, але була серед сапальниць пухла вiд голоду, i коли забирали мертвих, її тягнули ще живу на пiдводу. Дiвчина просилась: "Не берiть мене, я ж ще не вмерла". Але забрали її i вiдвезли на кладовище.
Маруся бігалав школу, бо там давали суп і носили ми його потрошку сусідським дівчаткам Олені і Марії, які були дочками баби Музики Меланки. Дівчата були пухлі і суп їх не врятував. Померли вони з голоду. Ця сім'я вимерла вся.
Тяжким були для зеленян i 1947-1948 роки. Досвiд випiкання лип'яникiв знадобився i в цей перiод. Окремi сiм'ї добували так названi продукти ( лушпиння проса, картоплi i в кращому випадку тульку та квасолю) в захiдних областях України. Збирали на полi колоски зернових крадькома вiд керiвникiв колгоспу. Тому ця бiда обiйшлась для селян життям лише однiєї особи.
Спогади Бегеби Домахи Арсентіївни.
На той час мені було 20 років. У сім'ї нас було четверо. Мій брат Григорій служив у армії. Я була опорою для всіх. Я разом з іншими жінками сапала буряки і одержувала 700 грам хліба.
Звичайно це було зовсім мало. Обід ми варили раз на день. Це був суп з лободи або мишей.
Незабаром від голоду помер мій батько Арсен Терентійович. Це було велике горе для нас. Коли мій брат прийшов додому, то батька вже не було.
Також від голоду померли материн брат Завгородній Тарас Платонович і його дружина Марфа. Багато людей померло від голоду, а щоб якось вижити їли гичку з буряків, цвіт акації, полову, щавель, лободу.
Матеріал взято із сайту
Чтобы увидеть ссылку, Вы должны быть зарегистрированы!