Жінка - снайпер..Жінка -легенда

Особистість, взаємовідносини, суспільство, філософія...

Модераторы: TANECHKA, Ksenia

Аватара пользователя
Валерий
Чотовий
Чотовий
Сообщения: 66
Зарегистрирован: 03 апр 2018
Всего на руках: Заблокировано
Пол: Мужской
Откуда: Полтавщина
Благодарил (а): 26 раз
Поблагодарили: 26 раз

Жінка - снайпер..Жінка -легенда

Сообщение Валерий » 29 апр 2018, 13:53

Изображение
В 1942 році головна площа американського міста Чикаго була переповнена та схвильована: очікували виступ радянських студентів - фронтовиків. То був час жорстоких боїв за визволення Радянського Союзу від нацистів.

Американці хотіли бачити героїв, запам’ятати обличчя тих, хто вже встиг пройти через пекло війни. Коли на сцену вийшла вродлива жінка у військовій формі, ніхто й подумати не міг, скільки разів вона бачила смерть.

— Джентльмены, мне двадцать пять лет. На фронте я уже успела уничтожить триста девять фашистских захватчиков. Не кажется ли вам, джентльмены, что вы слишком долго прячетесь за моей спиной?!..

Шокований натовп стих на хвилинку, а потім вибухнув шаленими аплодисментами. Так українська жінка, найвідоміший снайпер Великої Вітчизняної Війни Людмила Павліченко підкорила світ.

Як багато радянських жінок свою кар’єру вона розпочала доволі рано, ще навчаючись в школі. Однак професія шліфувальниці заводу «Арсенал» не перешкодила їй вступити на історичний факультет Київського державного університету. Крім історії дівчина цікавилась планеризмом та стрілецькими видами спорту. Значок «Ворошилівський стрілець» був її першою гордістю.

Війна застала Людмилу в Одесі, де вона завершувала дипломну роботу та проходила навчальну практику. Але всі плани вмить обірвалися, рішення дівчини йти на війну добровольцем, не підлягало обговоренню. Її рідне місто – Біла Церква, де ще зовсім недавно вона бігала босоніж, кожен день здригалося від бомб. Київ окупований, там щохвилини гинуть люди.

Перше бойове хрещення та рахунок снайпера вона відкрила під Одесою. Діставши в бою поранення, навідріз відмовилася залишити поле бою та навіть не пішла до госпіталю. Бути снайпером означає бути невидимкою. Годинами, а то й цілими днями, на дощі, морозі чи на пекучому сонці, лежати на землі. Лежати так, ніби тебе не існує. «Снайпер помиляється тільки раз», але вона ніколи не помилялася.

Часто виходила на завдання із своїм добрим приятелем Леонідом Куценко, з яким разом прийшла на фронт. Це були снайпери вищого класу, що одного разу вдвох знищили цілий командний пункт ворога. Німці влаштовували на них засади, полювали, висилали кращих розвідників та стрільців, але все безрезультатно.

Якось, потрапивши під мінометний обстріл, Леоніду одірвало руку. Людмила зуміла винести його! під шквальним вогнем противника і добратися до своїх. Вона благала Бога тільки про одне, аби Леонід жив. Але поранення був важким і не сумісним з життям. Цей день Людмила Павліченко вважала найстрашнішим у своєму житті. Втрата найкращого друга зробила її більш обережною, але жорсткішою. З цього дня вона не залишала ворогам жодних шансів на життя. Заодно встигала учити інших стріляти вправно та безпомилково.

Снайпери часто полювали один на одного. Убити снайпера було найбільшою особистою перемогою. Якось весною 1942р. життя кількох бойових товаришів Людмили підступно обірвалося від руки німецького стрільця. Було зрозуміло, що він досвідчений та вправно стріляє. Знищити його стало завданням №1 для української снайперки. Пізно ввечері, коли холодні березневі тумани спустилися на землю, Людмила Павліченко вийшла на «полювання». Цілу ніч вона лежала на холодній землі, чекаючи приходу німецького стрілка.

Про що думала вродлива кароока жінка, якій тільки мало виповнитися 25 років? Може про те, що якби не війна, вона лежала би зараз поруч з теплим тілом свого немовляти. Може мріяла про біле плаття і фату. Може мріяла про вільну Україну. Але для здійснення мрій треба було багато…вбивати. Це перший і нещадний закон війни, як не ти, то - тебе. Чекання фашиста було довгим, але не даремним. Німецький стрілець мріяв убити жінку- снайперку, бо на його рахунку ще не було жінок. Але його мрія не збулася –Людмила виявилася вправнішою. Одна мить вирішила кому з них жити далі. У цьому поєдинку вона знову переможниця!

Сміливості їй також не бракувало: Людмила підповзла до мертвого тіла та вийняла снайперську книжку. Бойовий рахунок німецького снайпера був відкритий ще в 1940 році в Європі. Поруч з назвами міст стояли цифри - більше чим 400 вбитих французів та англійців. Судячи із записів, в Севастополь стрілок потрапив у 1942 році, за кілька місяців він встиг вбити понад 100 радянських солдат, а Людмила могла б стати 101…

Після оборони Севастополя на снайперському рахунку Людмили було 309 вбитих нацистів. Можна уявити який рахунок міг бути до кінця війни. Але доля сказала «стоп» , тобі треба ще довго жити. В одному з боїв жінка отримала важке поранення і довго лікувалася. Невдовзі їй присвоїли звання Героя Радянського Союзу та запросили відвідати Сполучені Штати Америки.

Слава про незвичайну жінку, що вміє влучно стріляти і має значний снайперський рахунок, швидко поширилась серед американців. Павліченко приймали помпезно, як кінозірку, вони захоплювалися: жінка - снайпер, жінка – легенда. Тодішній президент США Франклін Рузвельт запросив її на прийом, а його дружина Елеонора запропонувала Людмилі «турне» країною. Павліченко побувала в Чикаго, Міннеаполісі, Денвері, Сіетлі, Сан-Франциско. А в Голлівуді її чекав Чарлі Чаплін...

Диво, що жінка може бути влучним і безстрашним стрільцем, який сотні разів бачив смерть на власні очі, не давала спокою американцям. Вона стала для них символом мужності, взірцем того, яким має бути справжній воїн.Жінка, що вміє битися на рівних за свободу Батьківщини, стала легендою. Відомий на той час американський співак Вуді Гатрі написав про неї пісню “Miss Pavlichenko”, яку співала вся країна:

В горах и ущельях притаилась, как олень
В кронах деревьев, не ведая страха
Ты поднимаешь прицел, и падает Ганс
И более чем три сотни нацистских собак пали от твоего оружия

В летнюю жару, холодной снежной зимой
В любую погоду ты выслеживаешь врага
Мир полюбит твое милое лицо, так же, как и я
Ведь более чем три сотни нацистских собак пали от твоего оружия

Не хотел бы я приземлиться с парашютом в вашей стране, как враг
Если ваш Советский народ так сурово поступает с захватчиками
Не желал бы я найти свой конец, пав от руки такой красивой девушки,
Если ее имя - Павличенко, а мое три-ноль-один

Після повернення із –за кордону через важке поранення, що давалося взнаки, вона більше не могла воювати. Але навчала інших стріляти. Після війни закінчила університет, жила і працювала в Москві, була посланцем миру і доброї волі в різних куточках світу. Людмили Павліченко вже давно немає в живих, але пам'ять про неї живе у серці кожного, хто цінує Велику Перемогу.

Вернуться в «Людина і суспільство»