З північного сходу на південь село Будище (Звенигородського району) огортає широка долина з косогором, який відкриває панораму розкішного лісу і простягається аж ген у видолинок до озера, яке невідомо коли і за яких обставин виникло. Розкішні широколисті дерева розкинули зелене шатро, заховавши в його вологій тіні таємницю героїчних подій далекого минулого українського народу.
Гайдамаччина... Про події цього періоду в історії України Тарас Шевченко дізнався з розповідей чумаків, односельців, мудрого діда Івана та під час відвідин монастирів.
Народ береже в своїй пам’яті минувшину, він передає її з покоління в покоління і не дає нічому загинути.
І батька, і діда старого згадаю...
Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.
Бувало в неділю, закривши Мінею,
Батько діда просить, щоб той розказав
Про Коліївщину, як колись бувало,
Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу:
Я її онукам тепер розказав.
Цей куточок землі, що простягається на південний схід до озера, водяне плесо якого сягало до 3 км в довжину, живе в різних легендах та розповідях місцевих жителів навколишніх сіл і саме з озера були входи в гайдамацькі льохи.
Коли читаєш поему Тараса Шевченка „Гайдамаки”, особливо відчуваєш топографічну точність, з якою змальовані події. Йшли тими шляхами і орди татарські, і загарбники польсько-литовських княжат, і славні війська козацькі Северина Наливайка і Богдана Хмельницького. Шляхи з краю в край біжать, і кожна верста, кожне перехрестя – то пам’ять історії, що промовляє крізь віки.
В поемі Тарас Шевченко згадує Чорний шлях. Та назва полишилась з тих часів, як ішли татарські коні, вибиваючи траву до чорної землі. Гайдамаки йшли Чорним шляхом, його північним відгалуженням, що веде від Смілянщини до Шполи, на В’язівок і Вільшану.
З Вільшани виходили шляхи: Перехресний, що проходив північніше Пединівки повз хутір Корсунь-Пединівський під лісом, що біля села Гнилець, і виходив до Моринців, а далі вів на Почапинці і Лисянку; і Верстовий, що йшов повз Боровиків хутір: через села Тарасівку, Гудзівку до Звенигородки і далі на Умань. Обидві гілки Чорного шляху, північна і південна, з’єднувались в Кальнику, звідки йшов він на Поділля, Тернопіль і до Львова.
Тож саме Верстовим шляхом рукава ішов той загін гайдамаків, серед яких був і герой поеми Ярема Галайда.
Верстовим шляхом, що спускається в Лапину балку (нижче криниці, що по дорозі на Тарасівку), гайдамаки дійшли до яру, що веде до озера, де урочище Гупалівщина.
... Гайдамаки понад яром
З шляху повернули...
Наганяють півпарубка,
Хлопець у свитині
Полатаній, у постолах,
На плечах торбина.
„Гей, старченя, стривай лишень!”
„Я не старець, пане!
Я, як бачиш, гайдамака.”
„Який же поганий!
Відкіля ти?”
„З Керелівки”
„А Будища знаєш?
А озеро коло Будищ?”
„І озеро знаю,
Отам воно, оцим яром
Втрапите до його.”
Неповторна краса природи Гупалівщини не могла не вабити до себе дитячої уяви малого Тараса, який пас вівці з однолітками в цих місцях. Майбутній художник малював з розповідей діда Івана образи хоробрих гайдамаків, їхні відчайдушні подвиги, героїчну сміливість. З друзями пастухами Тарас, мабуть, неодноразово мандрував гайдамацькими стежками, які вели до тих таємничих гайдамацьких льохів. Як же ж то хотілося взнати, що приховують у собі ці підземні ходи!
Нині не зберігся жоден вхід до гайдамацьких льохів. Тільки розповіді і легенди живуть і нині в Керелівці. У 40-х роках ХХ століття керелівські хлопці опускалися туди і добиралися майже по коліна у воді, в дуже зволоженому, пропахлому цвіллю повітрі, що поступово насичувалось якимось газом, від чого затухали їх запалені солом’яні смолоскипи. З кожним кроком ставало важче дихати, і хлопці, дійшовши до залізних кованих дверей, що стояли прямо перед ними, а ліворуч і праворуч темніли ходи, до яких не можна було добратися, і темінь стояла непроглядна. Пробираючись до дверей, за якими невідомо що ховалося від людського ока, натрапили на цямрини підземної криниці. Про все побачене хлопці переповіли своїм родичам, так ці розповіді дійшли до нашого часу.
Переповідали, що ці ходи мали велику площу, розташовувалися стайні з кіньми, зброєю, і ці ходи зв’язували озеро з сусіднім селом Будище, що було оточене лісами. Пригадують такі випадки, що в 60-х роках ХХ століття житель села Будище копав криницю на власному подвір’ї, і побачив, що стався обвал і утворився великий отвір, який вивів до підземелля, де розташовувалась колись гайдамацька конов’язь.
На поверхні ж цих історичних загадкових місць зберігся вибалок з могутніми деревами, коріння яких розпліталося в невимовної казковості витворів природи, з-під яких витікає кришталево чистий струмок. Він тече долиною і губиться в заростях верб, очерету та осоки. У цьому темному куточку збереглася гайдамацька криниця. Ще у 50-х роках ХХ століття озеро зберігало свою природню недоторканність. Його глибина місцями сягала 3-5 метрів. Воно було чисте, незамулене, де в чистій воді було безліч різних розмірів молюсків, а в самій вершині, в куширях, водилися цілими зграями сріблясті рибки. На глибині озера водились великі коропи і карасі.
Рослинний світ був інший. Так звана „Лиса гора” ставала насправді лисою лише спекотного серпня. І не лише через спеку, а ще й через те, що на ній випасалася худоба, починаючи з весни і закінчуючи пізньою осінню. Цілі отари кіз, овець і стада корів паслися навколо цього чарівного озера. У різних видолинках, вибалках, у глибоких вогких проваллях, де ніколи не висихала земля, та на широкому березі, вквітчаному різнокольоровим цвітом берегових квітів, Лиса гора чарувала і пастухів, яких збиралося біля сотні, і рибалок. Біліло перекотиполе, чебрець і полин, петрові батоги. Пломеніли тут і різного кольору зірочки, соняхом жовтів розкішний коров’як, звіробій і безсмертники. Голубіли дзвіночки і ще сотні сотень різного цвіту. Що то за краса!!!
Озеро мало дві вершини. Такого розмаїття, щедроти і багатства рослинного світу сучасне покоління не пам’ятає. На сьогодні цей історичний, повний таємниць куточок природи зберігається на лівому березі озера. Природа правого заховалася у тіні акацій, густої високої кропиви та павутиння. Чим пояснити той факт, що за 2-3 десятиліття озеро вкрилося товстим шаром мулу і сьогодні його можна перейти вбрід у будь-якому місці? Берега торкнулася рука людини, була споруджена гребля, що й мало вплив на порушення законів природи і збереження навколишнього світу. Зовсім незрозуміло, як могла така кількість води зникнути за короткий час. А в пам’яті людській живуть ті розповіді, про вир посеред озера, в якому топились коні. В пам’яті старожилів і столітні верби, з яких сміливці стрибали в голубінь води і перепливали на протилежний бік.
Зараз яр став балкою з пологими схилами, по дну якої біжить від озера струмок – то починається річка Будищанка (Сосова).
Змінилися з часом шляхи. Одні вкриті асфальтом, стали магістральними трасами, інші, майже забуті, звичайні путівці.
...Все йде, все минає,
І сліду немає...
Та іноді... Перегорнеш сторінки „Кобзаря” і чуєш відгомін віків, чуєш, як б’ють копитами схарапуджені коні, чуєш брязкіт історії...
Шляхи історії...
...Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки, - малими ногами
Ходив я, та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили.
Пост із сторінки ''Національний заповідник "Батьківщина Тараса Шевченка" у Фейсбук.
.png)
.png)